Христенко (Шевченко) Олександра Іванівна

Від батьків мене забрали, коли мені не було 16-ти років. Забрали мене з плачем, силоміць, везли 4-ро діб, як стару тварин у вагонах. Привезли в місто Кельн – Еренфельд. Працювала на деревообробній фабриці, де ми робили 3-х поверхові ліжка і ящики, не знаю для чого.
Працювала я на фабриці 3,5 років. Годували нас дуже погано, давали брукву, гнилу моркву та капусту, що чистили для їх робочих. На фабриці мені станком порізало пальці, які нагадують мені Германію кожен день.
Коли ми щось заперечували, або страйку вали то нас виводили на двір і били до тих пір, доки не зізнаємось, хто порушив порядок.
Наші бомбили вдень і вночі. Коли нас звільнили американці, ми були евакуйовані з Кельна до Франції, де я працювала під землею на глибині 130 м.
А потім нас перевезли в інше місто де був збірний лагерь у якому нас формували областями і відправляли на Батьківщину.
Я згадую, коли я приїхала до дому, одразу пішла працювати на біофабрику заробляти собі на шматок хліба, бо батьки не могли нас прокормити. Нас було
8 дітей. Коли працювала на фабриці, то хотіла вступити до комсомолу. Але мене не прийняли тому, що я перебувала у роки війни в Германії.
Дорікали мені дуже довго цим.
Зараз дуже болісно згадувати ті тяжкі часи загнання у фашистську Німеччину.