Розумна (Малюк) Олена Федорівна

Я, Розумна Олена Федорівна (дівоче прізвище – Малюк), народилася 23 травня 1924 року в с. Деренківець Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської області (колишньої Київської області).
Проживала в с. Деренківці до 1930 року, а потім переїхала з батьками в м. Городище Черкаської обл. (колишньої Київської обл.).
В м. Городищі закінчила н/середню школу із похвальним листом, без екзаменів поступила до Корсунь-Шевченківського педучилища. В 1941 році закінчила другий курс цього закладу, якраз був останній екзамен з анатомії.
Це було 22 червня (неділя) 1941 року.
Екзамен успішно здали, нічого поганого не відчували, аж директор училища зібрав студентів, які були на той час в училищі, і повідомив страшну звістку.
Почалася війна з Німеччиною, яка віроломно напала на Радянський Союз. Нам, студентам, спочатку навіть не вірилось, бо ми вірили в те, що був заключений мир з Німеччиною. Але це була гірка правда. Всі ми вірили, що наша доблесна Червона Армія відіб’є ворогів, і все буде добре. Студенти по закінченню мітингу забрали свої сумочки і попрямували додому пішки. Я – в м. Городище.
Дома всі в розпачі, плачуть, чоловіків забирають у воєнкомат, посилають на фронт.
Як фашисти вступали в наше місто, це окрема розповідь.
Ми залишились з ворогом наодинці, армія відступила, молодь – студентів, комсомольців — німці гонили на різні роботи.
Минуло тяжке літо, осінь, а зима настала сувора, снігу було багато і сильні морози. Наші люди раділи з того, що німці мерзли, кутались в різне лахміття. Вони до таких зим були не звичні.
Настала весна, почали забирати на роботу в Німеччину. Не хочу описувати, як це було, бо багато хто з нас бачили це в кінофільмах.
От привезли нас в лагер, їсти не дають, номери на шиї, фотографують, регочуть, а ми плачемо. Потім дали на чотирьох булочку грамів 400 і по чашечці жовтенької води, що звалась «кофе». Ось такий пайок на цілий день і так тримали нас 5 днів. З лагеря нас повезли в Зальцбург (Австрія), поставили всіх на площі і перекладач сказав, що вас будуть вибирати бауери для роботи в сільському господарстві.
Я попала до бауера в село Унтерехінг, крайс Зальцбург. Хазяйни мої – пожилі люди, мабуть, тоді було літ по 75. Мали вони раніше велику сім’ю. В них було восьмеро дітей, чотири сини і чотири доньки.
Мама – Марія і батько – Енгельберт, і діти: Антон, Енгельберт, Людвіг, Сепі, Марія, Тереза, Анна-Марія і Єва.
Хазяїн Енгельберт Рамбік (бауер Локна — так його звали) мав хороше хазяйство: 20 корів, телят і молодняка більше 10. Крім того, коні, бугай. Роботи було багато, а всі діти вже жили окремо в різних місцях, залишилась дома тільки найменша донька Єва, та ще наймит – поляк. Треба було все доглянути, корови подоїти, почистити щіточкою кожну, де треба – помити. Корівки були, як лялечки – це у всіх хазяйнів у Австрії така чистота і скрізь порядок. На стайні працювали з четвертої години ранку до восьмої, потім снідаємо і в поле, або на сінокоси. Треба ж на зиму корм заготовляти і косити кожен день їсти скотині, бо вони не пасуть скот, його тримають в стайні. Описувати працю детально не буду, бо не хочу й згадувати ті гіркі часи свого життя.
Хазяйни відносились до мене з повагою, співчували, що мені тяжко, але вони і самі працювали, там у австрійців немає «перекуру», як у нас заведено. Кожна хвилинка зайнята роботою, навіть вихідні (неділя) також після обіду працюють, а тільки зранку відпочинок – це йдуть всі до костьолу.
Хазяїн часто сусідам говорив, що моя «метхен», якби не війна, то була б вчителькою.
Харчі були для нас ті, що і хазяї їли, ми разом за одним столом сиділи.
Хазяйка – «мутер», як її всі звали, добре відносилась до всіх невільників. Хлопці, що жили поблизу в лагерях, їли тільки брукву та трохи хліба. Дуже голодували. І от хлопці з лагеря проводили електролінію біля нашого села – ми з ними спілкувалися, і я розказала хазяйці, які вони голодні. Ми якраз закололи кабана, а хазяйка каже мені, щоб я цих хлопців покликала до нас на вечерю. «Мутер» наша насмажила свіжини – м’яса, сала і картоплі, нарізала хліба, і я запросила їх до нас. Хлопці не могли повірити, що це все наготували для них, їли і аж зі сльозами на очах дякували «мутер». А вона тільки дуже просила, щоб вони не розказували своїм наглядачам, бо каже, що мені не поздоровиться за це. Так робили кілька разів, доки хлопці проводили лінію.
Було ще таке. Військово-полонені брали на молочарні знежирене молоко для своїх офіцерів. А один з офіцерів, мабуть, був хворий і домовився з моєю хазяйкою, щоб вона йому залишала дома цільного молока, бо ми жили поблизу молочарні. Так домовились, і офіцер з двома полоненими (російськими) приходив по молоко, вони несли бідончик, бо офіцер же не може йти з бідончиком в руках. А потім він уже не йшов сам, а посилав полонених, які вже з ним приходили до нас. Тоді-то їм була Божа благодать. Хазяйка їх годувала, поїла молоком і теж просила нікому не говорити.
А коли закінчилась війна, вони прибігли до нас, обняли хазяйку, цілували, плакали, називаючи її матір’ю. Австрійська мати, плачучи, говорила: «А може десь «руська» мати нагодує і моїх синів». Їхній син Сепі (наймолодший) загинув безвісті в Криму. За інших не знаю – чи повернулись, чи ні.
Я, як від’їжджала додому, то мене дуже просили писати їм, але якби була написала, то цього б я вже не написала, бо на нас дивились, як на ворогів народу.
У травні 1945 р., перед закінченням війни, нас, остарбайтерів, хотіли забрати у хазяїв і знищити у газових камерах. А хазяїн нам з поляком сказав, щоб ми не боялись, він пообіцяв, що сховає нас у своєму лісі. Ліс там густий, малинники, було де сховатись. Але цього не сталося, фашисти вночі втекли через ріку Зальц, там уже був кордон з Німеччиною. А нас визволили американці.
Дуже хазяїн не любив фашизм, а Гітлера і його команду називав бандитами. Багато нам розповідав про їхні діла. Хотілося б подякувати добрим людям, але вони вже відійшли у вічність. Вічна їм пам’ять.
Тепер про себе ще. Я в с. Унтерехіні подружилась з хлопцем Розумним Феодосієм із Хмельницького, який працював у бауера, який жив поруч з моїм хазяїном. Дружили ми 2 роки, повертаючись на Батьківщину, нас розлучили, я поїхала додому, а Феодосій — в армію і служив до 1950 р. У 1948 р. я закінчила педучилище і мене направили працювати на Західну Україну (Волинська обл.). В 1950 році приїхав до мене Феодосій, одружилися, він вчився, закінчив Чернівецький університет. Виростили сина і доньку. Тепер маю внука і дві внучки. Син – полковник, кандидат технічних наук. Дочка – педагог, кандидат педагогічних наук. Внук – військовий інженер – капітан. Старша внучка закінчила університет, одружена, менша внучка навчається в університеті ім. Т.Г.Шевченка. А тата і дідуся Феодосія Юхимовича вже немає. Відійшов у вічність.