Максименко (Бакуменко) Віра Іванівна
Дівоче прізвище Бакуменко, народилась 5 серпня 1943 року в Німеччині, м.Оттендорф. Моя мати, Зайцева Ольга Маркіянівна, насильно вивезена 16 липня 1942 р. до Німеччини. Працювала в господарки, котра знущалась із наших бранок, бо в неї в Росії загинули чоловік і син. Всю свою лють і ненависть вона згонила на дівчатах. Коли стало зовсім нестерпно жити, то мати і її подруга, теж із Сосниці, понатирались часником, знаючи, що від цього повідкриваються виразки, але до чого це їх доведе, не думали. Ніхто не знав, що з ними, думали, це заразне, повиганяли їх в хлів, щоб не перейшло на інших. Бідні мучились, але не говорили від чого ці рани, інакше загриміли б у могилу.
Поряд з їхньою фермою була ще одна, де жили бранці. Мати товаришувала з хлопцем і розповіла йому від чого в них рани, а він, як людина обізнана в медицині, став лікувати їх чистотілом. Матір вилікував, а подруга взялась такими виразками, що її відправили додому. Приїхавши в Україну, вона через 2 місяці померла.
З цим хлопцем моя мати пов’язала свою долю на чужині. Коли народилась, я то життя стало ще гірше, я лежала в сараї в ящику днями, тому що мати і батько були в полі, а коли вони вночі мали змогу приділити мені увагу, то я вже не мала сил ні кричати, ні їсти. Тому в мене хворе серце (розширення) з малечку. Батько хотів з матір’ю і мною втікти, але куди з малям. Коли бургомістр перевіряв роботу невільників, то батько розповів про знущання господарки, і їх перевели до другого господаря. Там вони зустріли Перемогу.
Батька забрали до армії, а мати зі мною поїхала в Україну. По дорозі бомбою мене поранило, осколок попав в обличчя над бровою, від цього шрам на все життя. Матір там же контузило, від чого почалася епілепсія. Мати працювала, на батька прийшла похоронка, його вбито в Берліні.
Я закінчила 10 класів і технікум бухобліку. Працювала. Вийшла заміж. Було два сини. Одного вже немає, вбили бандити. Другий, Юрій, зараз працює на Півночі. Живу з чоловіком. Працюю на громадській роботі. Голова Сосницького відділення в’язнів-жертв нацизму. Роботи багато, допомоги мало. Але коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Кожного понеділка веду прийом членів відділення, оформлюю документи на виплату, відвожу їх в Чернігівський фонд «Взаєморозуміння й примирення». Самі члени відділення не розуміють, шо це робота громадська, я кидаю всю домашню і їду добиватись за них. Телефонують і вдень, і вночі звідусіль. Нікому не відмовила, всім даю пораду.
Це можуть робити тільки люди одержимі. Це зрозумів тільки той, хто перебуває в такій же шкурі. Це тяжкий хрест, що жалко кинути і важко нести. Але ми повинні бути ввічливі, культурні, ставити себе вище тих службовців, котрі отримують зарплатню, грублять, ображать старше покоління. Схиляюсь і велика подяка громадським головам всіх інстанцій, особливо голові й секретарю Української спілки в’язнів-жертв нацизму.
