Луніна Марія Пилипівна

Я народилася в неволі, в таборі м. Дорстен, в 1942 році, 12 листопада.
Перебуваючи в складі делегації в’язнів — жертв нацизму в 1995 р. в Польщі, в концтаборі “Аушвіц”, ніхто з нас не втримався від сліз, які котилися одна за одною.
Перше, що ми побачили, — це блоки під номерами. Переходячи із кімнати в кімнату, побачили за склом купу різного волосся, особливо мене вразила довга коса якоїсь дівчини, яка з роками посивіла. В іншій кімнаті за склом — окуляри: дитячі, дорослих людей, дитячі горщечки, черевики — від малих до великих розмірів, різні кольори, кольори… щемить душа, серце стукає так, ніби хоче вирватися і доторкнутися до всіх цих предметів і промовити — ми повернулися, щоб віддати ВАМ, рідні, свою шану, свою любов, МИ ВАС ПАМ’ЯТАЄМО і бережемо про ВАС ПАМ’ЯТЬ.
Далі за склом одежа смугаста, яку змушували фашисти носити наших батьків, братів, сестер, бабусь та дідусів; — дерев’яні стукалки…
Гора валіз, пронумерованих від малого до великого, з іменами, прізвищами, роками.
Переглядаючи хроніку в музеї концтабору “Дахау”, я плакала навзрид. Після фільму не змогла піднятися з крісла, на мене дивилися люди, хтось підійшов, гладили по голові, щось казали, запитували іншими мовами, я лише повторювала одне “ Іх Юкрейнен, мутер, фатер арбайтен — Німеччина, я народилася в неволі в 1942 році. Щось ці люди розуміли, може, щось ні, але я чула у відповідь одне: “ ЯЯ, ЯЯ, гут, гут…” Я встала і пішла, вони йшли за мною. Ноги підкошувалися, хотілося сісти і плакати, плакати..
Землею з України я посипала бруківку в концтаборі “Дахау”, по якій ходили наші рідні люди — наші невільники.
Нема їм вороття назад, та є ми – ті, що залишилися в живих, щоб зберігати про них “Пам’ять”.
У 1995 році перед посольством Німеччини в місті Києві в’язні вимагають достойної виплати – компенсації за рабську працю, за малолітніх, вивезених з батьками і без батьків, за народження у фашистській неволі.

Бежить річка понад берегом,Шуга легенький вітерець.
Сьогодні  зібрано докупи,Дитина, мати і  боєць.

Сяють ордени, медалі,Сяє  усмішка св’ята.Сьогодні  келих підні маєм  за тих, що з нами вже давно нема.
Вони приходять до нас ночами,Наші  батьки, наші  мами.Приходять сестри і  брати,Приходять  іноді  кати.

Так гірко котиться сльоза,Болить душа, болить душа. одна  думка нас  дина,Що ти людина   я — Людина!

19. 04. 2001.