Купаковський Петро Семенович

Народився 18.07.1923 р. у с. Наботин Кам’янського району Черкаської області в сім’ї службовця. До війни ми жили в м.Богуславі Київської області. Коли почалась війна, нас, молодих хлопців 1923 р., викликали у військомат приблизно 200 чоловік. У супроводі офіцера нас направили в м.Яреське Полтавської області. На станції Ромадан наш ешелон розбомбили. Багато загинуло хлопців, а разом із ними і наш командир. Нам, 15 чоловікам, дали завдання переганяти скот — 300 голів на схід. Ми гнали скот до Пархатівського цукрового заводу Краснокутського району Харківської області. Там я став працювати вантажником на заводі. Через декілька днів нас викликали у військомат, щоб ми демонтували завод. Ще за кілька днів німці висадили десант і ми опинились на окупаційних землях. Самостійно я направився у Богуслав. Під новий рік я дістався Богуслава, але батьків не застав, вони евакуювались. Батько мого товариша не залишив мене на вулиці й прийняв до себе.
У січні 1942 р. батьки повернулись додому, а в лютому я потрапив в облаву і мене полонили. Ешелоном нас направили до м.Віттенберг, де на нас оформили особисті документи. Я числюсь під особистим номером 164/43. Мене забрав господар Лейман Отто в село Рансдорф недалеко від Цапи. Він був самий багатий господар у селі, в нього працювали німкеня, полька, два французи-військовополонених і я. Працювали з 5 ранку до 19-ї вечора. В 1943 році із сіл почали збирати остарбайтерів із 17 до 40 років і відправляти на заводи в м.Віттенберг. Я потрапив на завод Гросстельбао і працював там котельщиком і різноробочим. Робили по 12 годин і працювали у дві зміни. Їжа триразова, зранку – 1 тарілка баланди, обід – 1 тарілка баланди і каша, вечеря – окріп, сіль, 1 хлібина і 1 пачка маргарину на 10 чоловік. Жили ми у блоках, їх було 3 штуки, в кожному по 60 чоловік. В кожному блоці був туалет, умивальник, триповерхові нари. Хазяїна заводу ми не знали, а старшим майстром був Шаде, бив сильно, знущався з робітників.
З наближенням Червоної армії, за два місяці, завод закрили, а документи нам видали на руки, вивезли за Ельбу та запропонували тікати в Канаду, Австралію, Америку і видали нам листівки, в яких було вказано, що чекає нас на Батьківщині (тюрма). Я повернувся у с.Рансдорф до господаря, в якого я працював, де я був звільнений військами Радянської армії в грудні 1944 р. Була проведена перевірка спец органами, і я був направлений в м.Шпремберг на збірний пункт, де пройшов вдруге перевірку і був направлений в 234 запасний полк. Із цим полком брав участь у боях. Наш полк був з’єднаний із третьою мотострілковою бригадою, яка входила до складу 4-ї Кантемирівської танкової дивізії. Закінчив війну 9 травня 1945 року.
26.08.1946 р. я був відправлений у частину 16 ПСРП м. Бєлгород, звідки і був демобілізований 4 лютого 1947 р. Приїхав у м.Кам’янка, де зараз і проживаю. Після приїзду закінчив школу водіїв і став працювати водієм у Кам’янському цукровому заводі. 1948-50 рр. в м.Києві працював кесонником на будівництві мостів. 1950 р. вчився в навчальному комбінаті МВС СРСР на машиніста екскаваторів у м.Сталінград. 1951 р. – працював на Гравгідроволгодонстрой екскаваторщиком у м.Сталінград. 1951-1953 рр. – працював у Витігрогідробалтстрой МВС СРСР м.Витігра. 1953-1954 рр. – військова частина 33577 м.Кременчук, працював екскаваторником. 1954-1957 рр. – Сахалінська обл., м.Смірних, Смірниховський ліспромхоз, працював електромеханіком. 1958 р. – повернувся у м.Кам’янку і влаштувався на роботу водієм швидкої допомоги, де пропрацював до 1997 року.
За своє життя я маю стаж робочий 57 років. Беру активну участь у вихованні школярів загальноосвітньої школи № 2. Маю державні нагороди: Орден Великої Вітчизняної Війни ІІ ст.; Орден «За мужність»; Медаль «Ветеран праці»; Медаль «За перемогу»; «За взяття Праги» і пам’ятні медалі пострадянської України. Зараз виконую громадську роботу в Кам’янському районному відділенні УСВЖН, є головою ревізійної комісії Кам’янського відділення.