Кривосницька Любов Павлівна

Народилася 2 березня 1927 року. Я раніше жила в Броварах, у 1941 р. мені було 14 років. За станцією була МТС — машинно-такторна станція, за нею було поле, трактори обробляли землю. За цим полем був ліс, в цьому лісі знаходились партизани, 200 чоловік. Із ними була моя рідна сестра з 24-го року народження Демченко Олександра Павлівна. Вона сказала мені приносити їм їсти, скільки зможеш донести. Була в нас корова, то бери корову на повідок, що ти пасеш корову, щоб було не замітно чого ти ходиш в ліс. Батько був колієм, то у нас завжди було мішок сала, я все винести успівала. Партизани мені були дуже вдячні, що я їм багато допомогла. Сестра сказала, що як замічу німців, до них не бігла, а тікала додому. Останній день я так і зробила, замітила німців, і більше я сестру не бачила. Як закінчилась війна, тоді я тільки змогла побачити, тільки ранену, із розбитою головою. А в 1942 р. мені було уже 2-го березня навесні 15 років, і от прийшли 2 німця з автоматами у квартиру, і староста з ними третій, і під зброєю вели мене до самого поїзда, я плакала, вони допитувались, де моя сестра. Я відповідала, що не знаю, а мене називали партизанкою до самого поїзда. 2 тижні везли нас до Німеччини голодними. Привезли, загнали за колючу проволку під відкрите небо, на нас ливні лили, як із відра, і ми сиділи голодними, мокрими.
Як стали німці виступать, то мирні жителі стали требувать робітників, щоб їм допомагали виконувати сільськогосподарську роботу. І я попала на роботу до багера-господаря, місто Швайнфурт, село Кронунген, Іванмаюфранкен район. Я була сама менша від усіх, а нас узяли 4-х дівчат. І в це село пригнали машин полонених 500 чоловік, загнали їх усіх у підвал і держали під замком голодними, морили голодом, з такою умовою, як будуть відступати німці, то їх усіх постріляють. Я замітила, одного мертвого винесли, то я дівчатам розказала, давайте хліб беріть кожна у своїх хазяїнів, і я буду перекидать у шибочку, вони відкривали непомітно. В мого хазяїна, в якого я робила, була змога пекти хліб, і я напіку буханок до двухсот, то я буханок 70 кину їм у вікно, у шибочку, а останній на тачку везу хазяїну-бауеру, а вони мене не провіряли. І ми ходили на полях вночі рвали моркву і навіть буряки, яблука, абрикоси, персики і все у мішки, по 8 мішків назносять, а я повинна за секунду це усе перекинути їм у підвал. Й усі старші, а ти мала, йди передай усе, тобі нічого не буде, бо ти кіндер, хотя й піймають, то нічого не буде. З 9 чоловік одна заговорювала патрулів, а я повинна швидко повикидать у ту шибочку. Так що робота патріотична, ми їх спасли від голоду і смерті. Ми бігали вночі босі, збирали для них продукти. І вони набрались сили, розламали ці ворота й усі повтікали в сторону американців, а нас половили і всіх поставили в ряд під розстріл. Мене волокли як попало, за шию давили, хотіли задавить патрулі, я їм руки покусала, патрулям. До жандарма притягли, він ударив пістолетом по вуху і я умилась кров’ю своєю. Батюшкина сестра прибігла до бауерші, в котрої я робила, то та як прибігла, як дала жандарму по голові, то і картуз злетів із голови. Вона, каже, ніде не була, коло мене, каже, спала, вона — корміліца усіх нас, а ти взявся розтрілювать їх, що ти будеш мати за це, що ти їх усіх постріляєш. Ти їх сьогодні постріляєш, а нас усіх завтра будуть стрілять. І так бауерша німка нас спасла, 9 чоловік, не дала жандарму, щоб нас розстріляли, спасла усіх нас. Якби іще одна хвилина, і нас би усіх не було. А нас оточила армія ціла німецька, тільки щоб пострілять. Вона мене у жандарма із рук забрала і не дала, увела мене, а тих тоже прибігли хазяєва і позабирали, почали кричать, що їхніх синів поубивали, да чоловіків, і усі бауери забрали своїх робітників і увели, а жандарм остався в дураках.
Після цього усіх робітників вивезли в другі села. Одна я залишилась у цьому селі, а остальних направили в другі села. Мене одну оставили, що мене старші посилали, я, мовляв, не сама ходила, ну і мене моя хазяйка нікому не віддала. А ще в півтретьої ночі я ходила на перехрестя дороги, ходила, а що будуть їхать мотоциклісти в 6 годин ранку на фронт, я повинна вийти у півтретьої ночі, загнать на проволки 2 прута, через дорогу за селом, щоб не проїхали. Обув дерев’яна, то я скину коло воріт, боса по росі, трава холодна. А потім прийду, ляжу і сплю, начебто ніде не була. Один час проспала, а в 4 години ранку вставать, корови кормить, доїть, й о 8 годині ранку я повинна нагодувати корів і бути на полі. То ми виконували таку роботу заради нашої дорогоцінної Батьківщини.
Понад залізною дорогою були посаджені огороди, а поїздів розбивали, із автоматів стріляли, попадало і по нас. Перед наступом був справжній фронт, я дивуюсь, за великим Богом живою осталась, то як я виїзжала від хазяйки Августи, то вона сказала, що я тебе від смерті спасла, а ти мене тепер покидаєш, оставайся, у нас живи, 2 дома у дворі, це все твоє, тільки оставайся у нас, ми тебе не будемо обіжать, що роботи багато, то і ми всі робимо. Лучше би я тебе не знала, — і гірко плакала за мною. Мати її получила розрив серця, що програли війну. Брата убили, її мати померла, а вона залишилась із хворим батьком.
Коли зайняли американці зону Німеччини, то я була ранена, лежала на тротуарі без свідомості 2 години, німка мені сказала. А то почали засуджувати, що ми були в Німеччині, то я не дуже її берегла. А хто був в тилу фронта, то багато допомогли. Особливо малолітки, я настояща була патріотка, нам успіли ті солдати, що ми їх годували, написать благодарність, 100 чоловік підписали; але благодарність забрали старші, бо й вони допомагали піднести і продукти, і зброю, і вони теж не спали, а турботливо усі заботились, але так швидко прилетіли американці, що ніхто нічого не міг записати. Може, хто був у тому подвалі, то він помнить ту голодовку і сидів на замку по адресу, де я робила Швайнфрунт ан Манефранкен, село Кронунген, 16, підвал, де їх держали під розстріл, як будуть відступати німці, то їх усіх постріляють. Але цього не здійснилось, ми не дали. Ми усіх звільнили, вони усі повтікали до американців, і усіх німців перебили, і ми з дівчатами зразу раненим перев’язки робили, а потім очищали із дороги трупи німців в сторону. Багато допомогли і старші, і малолєтки. Ми усі розбіглись, навіть нічиєї адреси не встигли записати, так це все було дуже швидко. Благодарність забрали старші, там було підписано 100 чоловік.
Одного разу бауер, в якого я робила, послали мене до своїх родичів взяти ціпа за 3 км, домолотить після комбайна снопи. Ті сказали, що ми самі будем свої снопи домолачувати і я прийшла без ціпа. А якраз сніг випав і якраз із горки діти катаються на санках, і прямо до цього хазяїна, де я роблю і живу, до двору, і там були такі підлітки, як я — 15-16 років. І вони як укрили мене сніжками і розбили мені голову, з носа кров. Де вони побачили, що руська іде, треба бить. То я ускочила в сарай, де коні стоять, як ухватила різинову пльотку, на кінці різиновий ремінець, та як почала їх бити, вискочила із двору, вони до двору з’їзджають, то я їх вдоль і впоперек як почала молотить. Била до тих пір, поки одному ремінець зачіпила за вухо так, що як потягну, вухо відірвала, осталось на ремінці, він вищав на все село, і я, поки вони його успокаювали, утікла в ячмінні снопи на другий етаж, вирила яму, снопами накрилась і сиділа 3 дні голодна, не вилазила, а колоски жалять мені ноги і все тіло, і я терпіла. Начала мене хозяйка шукать, де ти, каже, одзовись, виходь, а Батюшкина сестра сказала, вона із двора нікуди не виходила, почала мене просить: виходь, ти не винувата, вони самі напали на тебе, то більше не будуть займать. Їх було 18 чоловік, а я одна і перемогла. Вони будуть довго пам’ятати руських та українців.
Після американців мене передали нашим, наші мобілізували на роботу на трубну електростанцію на річці Одер. Зразу дали нам прати для солдат форму, ми усе попрали, погладили, поштопали, зробили усе так, як треба. Потім заставили по тросу крутить лебідку, по тросу запчастини зривати і відправляти у Москву, а додому не відправляли і одного разу дали такий обід, що нас потравили. Я лежала в лікарні до трьох місяців. Після виздоровлення пішла до командира часті за документами, щоб поїхати додому. А перед цією ситуацією ще був такий випадок: нам плисти загадали на лодках, і ми, 20 чоловік, посідали в лодки, уплили на середину, і де взявся шторм такий, і лодки поперевертались, і ми усі тонули, нас усіх робітники повитягували. Я руками узалась за дно — це була видима смерть. І в кого апаратом викачували воду, того не спасли, а з мене вода сама виходила, то я, дав Бог, ожила. А як я від’їжджала, то хазяйка сильно плакала за мною, і шеф віз повз сад їхній, і я побачила, що вона сильно плаче за мною, то я перелізла через забор і почала її успокаювать, вона мене любила. Я її успокаювала, сказала, що буду до тебе приїзджать, ну та не їздила до неї більше. Вона сказала, лучше б я тебе не знала, чим тепер забувать, я не думала зовсім, що вона буде так переживать за мною. Мати в неї була зовсім не така. Получила розрив серця, що програли війну. Да за свого сина переживала, що він загинув, а мого брата сказала, що її солдати убили давно. Збиралися їхать у Москву, та в Ленінград, в Київ, та попали на кладбище.
Додому я приїхала у кінці листопада 1945 року. Усім нам прийшлася ця війна дуже гірко й страшно. Я встріла в Черніговській області, с.Довжик Харківа Мішу, що він був у тому (Кронунгені) в підвалі в полоні, і там їм продукти в шибочку кидала я. Їх німці подготовляли до смерті, то 9 дівчат їх усіх спасли. Цей Міша розказував людям, як з них німці іздівалися і ми усі плакали, і він благодарив мені, цілував мої руки, які їх спасли від голоду і смерті.