Клименко Іван Кирилович

У кінці червня 1941 р. всі студенти м. Києва й інша молодь, що по віку не призивалася до армії, були вивезені на будівництво протитанкових загорож. Наша дільниця розміщувалася на захід від Києва в районі залічничної станції Тарасівка. Коли німці захопили м. Васильків, нашу групу перевезли в Голосієво, а через декілька днів ми відїзджали останнім пароплавом до Дніпропетровська, а звідти поїздом на ст. Авдіївка. Там розмістили нас в с. Новосілки, колгосп ім. Молотова № 1. З під молотарки вивозили зерно на ст. Очеретяна.
У перших числах серпня по мобілізації військогого комісара Авдіївского району молодь вивезли будувати також загорожі (цей витвір психічно хворого стратега, або зрадника) біля м. Павлоград Дніпропетровської обл. Керували будівництвом І-й секретар Сталінського (на той час) обкому партії та голова облвиконкому. Коли німці захопили Дніпропетровськ, начальство, прихопивши з собою рештки продуктів, під прикриттям ночі зникло в невідомому напрямку. Десятки тисяч людей на голому полі залишилися напризволяще. Я з товаришем (киянин Боков Іван Григорович), пройшовши 250 км., повернулися в колгосп, але там уже декілька днів хазяйнували німці. Фронт знаходився далеко на схід від Донбасу. Колгосп селяни приватизували за один день. В другій половині січня 1942 р. я повернувся в рідне село Слобідку Обухівського району на Київщині, подолавши пішки 900 км.
Весною 1942 р. німці запропонували їхати до третього рейху на роботу добровільно. Знайшлося декілька осіб із числа колгоспних активістів. Пізніше почали вивозити силоміць, погрожуючи зброєю. Я втікав двічі. До рідного села йшов 32 км. Тільки вночі, намагаючись зайти в хату до світанку.
На початку березня 1943 р. нас, тепер уже з дружиною, поліцаї (переважно комсомольці в минулому) молодь нашого села й інших навколишніх погнали на залізничну станцію Васильків. Сформований состав у Києві відправили на захід. За двоє діб зупинки були , але вагонів не відкривали. Перед ст. Ківерці (Вольнська обл.) нас випустили в такий собі туалет під відкритим небом: голий майданчик в оточенні поліцаїв і німців, один для хлопців і дівчат на свіжому повітрі. Можна собі уявити тільки цей театр «дійства». В Ківерцях – баня і дезінфекція одежі, торбинок. Гудзики розтопилися. Другого дня, через Берлін, ми були в м. Ганновері. Тут основна кількість «остарбайтерів» і залишилася, а два вагони відправили на південь в передгір‘я Альп. На залізничну станцію прийшли німці. Почалися «торги». Картина жахлива: підходить німець, заглядає в очі, наказує встати, нагнутися, присісти, закотити рукава і т.і.
До нас із дружиною підійшов бауер і, на диво, чемно привітався: «Моя рідна сестра, у якої помер чоловік три тижні тому, – почав розмову, –просила запросити на роботу хлопця, а сусід Краус – дівчину. По вас бачу, що ви мешканці села, а тому пропоную їхати зі мною. Господарі вас будуть поважати, як людей і, більше того, як членів родини. Працювати потрібно буде багато. Жодна нація так багато не працює, як німці. Так історично склалося».
Під вечір ми були в аулі Ляуенберг. Літом робочий день починався з семи годин, а о двадцять третій – можна було йти відпочивати. Зі мою працювали трохи менше. У хазяйки було: 15 га орної землі, 10 га сінокосу, 5 га лісу. Працювали: хазяйка, її дві дочки (19 і 7 років), батьки (74-72 роки), я і француз.
У господарстві було десятки корів, коні, воли, бугай, свині, кози, овечки і дуже багато різної домашньої птиці. Був також універсальний тракторець: орав, косив, копав картоплю і робив інші роботи, залежно від того, який агрегат до його чіпляли. Організація і культура с/х виробництва – на найвищому рівні. Збирали, наприклад, зернових – 80 центнерів з гектара, буряків – 700-800 центнерів, картоплі – 400-500 центнерів. Надоювали троє відер молока від корови в сутки, з курятника виносили кожного дня корзину яєць. Хазайка за роботу не платила, але харчувалися за однім столом і ніколи не були голодні. Меню – різноманітне. Інші «остарбайтери» в цьому селі бідували і їх сприймали за рабів. «Фашизм, комунізм, сіонізм – одне й теж», – повторювала наша хазяйка фрау Нюссе.
У травні 1945 р. звільнені американськими військами і передані в зону Радянських окупаційних військ в м. Гальберштадт. Тут я був призначений начальником штабу батальону відділу репатріації Радянських громадян при танковій дивізії в таборі № 6.
У моєму розпорядженні було 20 чол. солдат, які приймали репатріантів з усієї Європи і розміщували їх в таборі по баракам. Тих, хто проходив так звану фільтраційну комісію відділу «СМЕРШ», відправляли на батьківщину.
Контингент остарбайтерів різноманітний: молоді (хлопці й дівчата), старики, діти — від грудних до підлітків і т.п. Хлопці призивного віку направлялись в трудові частини Радянської армії. Особами, які не проходили фільтраційної комісії, займалися інші відділи.
За добу відправляли два, три состави в складі 40-50 вантажних вагонів.
Працював у контакті з начальником залізничної станції німецького походження. Робота була ритмічною. За чотири місяці не було запізнення в подачі вагонів навіть на хвилини. Солдати крейдою на вагонах писали назву області й пасажири шукали організовано свій вагон.
Останнім составом виїхав і я в другій половині листопада 1945 р.
Мав завдання супроводжувати дружину генерала до Києва.
У містах Брест, Ковель зустрічав знайомих, яких відправили на батьківщину ще в липні,серпні. Люди чекали відправки далі на схід місяцями. З малими дітьми, деякі з грудними, остарбайтери жили в окопах, бліндажах, ровах, траншеях, сподіваючись на місце в вантажному вагоні.
Наш табір № 6 в м. Гальберштадт відправив на батьківщину (Прибалтика, Росія, Білорусія, Україна, Молдавія) 700 000 в‘язнів нацизму.