,

Дудник Ганна Єрмолаївна

7 січня 1942 року мені виповнилося 15 років, а 29 травня 1942 року мене забрали в Німеччину. Мама моя все мені наказувала, щоб я, коли можна буде, тікала на станції Кирнасівка (це недалеко від Вапнярки). Станція Кирнасівка знаходилася прямо в лісі, а недалеко від неї жила мамина сестра, і мама сподівалася, що я зможу там переховатися від Німеччини. Пам’ятаю, стояв теплий сонячний день. Нас везли у товарних вагонах, двері наполовину були забиті дошками. Біля дверей стояв якийсь немолодий чоловік і дивився у простір. Я підійшла до нього й запитала чи скоро буде станція Кирнасівка. Він подивився на мене повними суму очима й сказав, що ми вже на державному кордоні. А Кирнасівку не проїжджали, бо нас повезли не на Вапнярку, а на Козятин. Ми зрозуміли одне одного. Він погладив мене по голові, а я заплакала.
5 червня нас привезли в м.Вайсенбург (Баварія). Тут нас розмістили в якомусь великому будинку з перегородками. На цементній підлозі була настелена солома, в якій було повно вошей. 7 червня ми здали свій одяг в дизкамеру, а нас усіх разом: чоловіків, жінок, хлопців, дівчат голими погнали в міську баню. Господи, яке приниження, яка образа. Самі німці, мешканці міста, які бачили нас, дивилися з співчуттям, а дехто закривався руками й відходив убік.
Коли повернулися з бані, нам видали наш одяг, сформували групами й відправили кого куди. Нас, 16 дівчат, поїздом відвезли в районне місто Гільпольштайн. А звідти нас розібрали бауери. Я й ще одна дівчина з нашого села Дудник Олександра потрапили в одне село, що називалося Гаак. Не село, а хутір, там жили тільки чотири бауери. Краас Франц (так звали мого хазяїна) був молодим чоловіком, мав десь років 35-39. У сім’ї було троє дітей, хлопчиків 3,8 і 9 років. Працювати доводилося дуже важко. Доїла 10 корів, було ще 8 нетелів і два воли. Годувала. Вичищала всіх сама. Хазяїн працював у полі. Хазяйка займалася кухнею, дітьми й годувала 5 свиней. Я їздила волами в поле, косила конюшину, люцерну, привозила, різала на січку і роздавала скотині. Пам’ятаю, одного разу поїхала по люцерну, а на виїзді з села росла дика яблуня і кругом неї повно порослі молодих диких яблунь, а стояла жара й було повно мух і ґедзів. Ну, воли мої й заїхали у цей чагарник. Як я їх не била, не виганяла, а вигнати не могла. Стала і плачу. Їхав якийсь німець велосипедом, вигнав мені волів, і я поїхала в поле косити.
Дуже важко було під час сінокосу. Цілими днями потрібну було перевертати сіно то на одному, то на другому, то на третьому полі, без відпочинку, під прямим сонцем. Не легше було й у жнива: і снопи в’язала, і на воза подавала, а потім з воза на стіжок. Стомлювалася так, що не хотілося навіть їсти нічого. Їла за одним столом з хазяями те, що й вони. Але робота була непосильна, а яка ще сила була в 15 років.
20 січня 1943 року мене забрали на завод у м.Вайсенбург. На заводі працювала з розплавленим свинцем, що було дуже небезпечно для здоров’я. А годували нас дуже погано. Як привезуть у барак бідони з вареною капустою, відкриють їх, почую я той запах і вибігаю з бараку, бо вивертало. Не могла я переносити того запаху. Жила на 2-х картоплинах в мундирі й шматочку хліба, що давали. Думала, що не виживу.
У вересні 1943 року нас, групу дівчат, перевели у с.Ланглау в 8 км від м.Кунценгаузена на військовий завод. Завод був розташований у великому лісі, огороджений колючим дротом, і ще й вартові ходили з собаками. Жили в дерев’яному бараку, нас було 63 особи, і всі дівчата, лише один чоловік, якому було за 60. Його взяли разом із сім’єю десь з-під Ленінграду. Наш цех знаходився на початку території заводу й на поверхні, решта цехів, де працювали виключно німці, були далі, в глибині лісу, переважно під землею. У нашому цеху чистили від іржі гільзи від снарядів. Працювали по 10-12 годин на добу. Особливо важко було вночі. Станки розжарювалися, гарячі ванни з розчином, куди занурювали гільзи, створювали задуху в цеху, і ще на додачу повітря було насичене іржею. Відкрити вікна чи двері не можна, повинна було бути світломаскування, бо бомбила американська авіація.
Я була захворіла. Зміряють температуру вранці, коли менше 38,4 — значить, іди на роботу. Достою до вечора, а потім в отій задусі втрачаю свідомість, падаю. Якісь два старих німці мене відносять на ношах до бараку. А в бараку холодно, то вони позабирають з усіх ліжок ковдри, накидають на мене й підуть. Так носилися зі мною 2 тижні, а потім відвели до лікаря. Я лікувалася, ходила на електропроцедури, пила таблетки. Харчували нас дуже погано. Давали на добу по шматочку хліба, якийсь суп чи брукву, 2 картоплини в мундирах і чай із сахарином. На роботу, з роботи, до їдальні нас водив під конвоєм одноокий Йоганн. Ми бралися під руки чоловік 8 цепом і так ішли. Ми настільки були виснажені й стомлені, що призвичаїлися спати на ходу. Крайні в цепу намагалися не спати, а решта спали. А коли хтось падав, то Йоганн бив прикладом рушниці.
Одного разу, коли нам дали на обід варений в підсоленій воді шпинат і 2 картоплини в мундирах, ми картоплю з’їли, а шпинат був таки поганий, що ми не змогли його їсти й понесли назад. Ставили тарілку в тарілку, і в їдальню потекла річка зі шпинату. Побачив це Йоганн, почав нас дуже бити й погнав голодними на роботу. Ми зайшли до роздягальні й не пішли на роботу. Нам погрожували, що розстріляють. Але нам було вже однаково, життя стало нестерпним. Потім приїхав якийсь військовий начальник і запитав, чому ми не працюємо, ми розповіли, як нас погодували, що ми голодні й немає сили працювати. Через певний час підійшла вантажна машина, й нас погрузили в машину. Йоганн сказав, що нас повезуть розстрілювати. Ми сіли в машину й стали співати «Інтернаціонал», прощатися одна з одною. Довго нас везли лісом і привезли до якоїсь їдальні. Там дали нам по шматку хліба і суп із картоплею та крупою, правда, в крупі було чимало білих черв’ячків із чорними голівками. Але для нас це було не страшно. Дали ще по стакану чаю з сахарином.
Після цього нас знову повезли на роботу. Такі муки тривали до 23 квітня 1945 року. Уночі нас підняли й наказали збиратися, бо нас будуть евакуйовувати. Нас вже погрузили в машини, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Серед шоферів, які мали нас вивозити, були латвійці, вони говорили російською мовою й сказали нам, щоб ми розбігалися хто куди може, бо нас повезуть не в евакуацію, а на розстріл. Ми почали тікати. Я з однією дівчиною з нашого села втекли за 7 км у село, де працював у бауера наш односелець. Спочатку ми жили кілька днів у хліву біля коней, а потім нас забрали в дім. А 29 квітня, це була неділя, нас звільнили американці.
6 серпня я повернулася до свого рідного села й пішла до школи продовжувати навчання.