Заборовський Микола

Сашко (поема)

Шкільному другові,
малолітньому в’язню
фашистських концтаборів
Олександру Федоровичу Ілляшенку
присвячую

І.

Тридцять сьомий відкурликав журавлями,
Тридцять сьомий скрикнув на межі.
Новий рік гойднувся над полями
І поплив на нові рубежі.
В тісній школі вчились у дві зміни,
Зошитів і тих було обмаль.
Не було і гасу ні краплини,
Вечорами линула пітьма.
Наче вчора підтюпцем до школи
Бігали з тобою залюбки.
Та пів-віку злинуло, відколи
Ми топтали берегом стежки.
Пам”таю все аж до дрібниці:
Водокачки той машинний зал,
Де твій батько, красень білолиций
Над котлами вміло чаклував.
І двигтіла, стукала машина,
Чахкотів із трубки пар і дим.
Ще й тепер стоїть перед очима
Цегляної башти водогін.
Як згадаю ті минулі роки,
Знов пісенно серце задзвенить,
Бо вони – нагідки ясноокі,
Незабудки довоєнних літ.
Сорок перший. Травень зеленавий
Надихав екзаменом тоді.
Над книжками разом „мудрували”,
Гартували сили молоді.
І життя сприймали, як величчя,
Будували плани замашні.
Ще не знали, що жахне обличчя
Насувалось привидом війни.
Пам’ятаєш? Перші бомбовози
Нанесли по Бахмачу удар:
У корівок капотіли сльози
І пекли, палаючи, мов жар.
Потяглись, мов гуси, ешелони.
Біженців із заходу потік.
„Юнкерси” з-за хмари, як тевтони,
Виючи, все кидались на них.
Траси куль, роїсті, ніби бджоли,
Перехресні леза ліхтарів,
Бризкали розриви пурпурові
І суцвіттям сипались згори.
А зенітки били у нестямі,
Захищали вузол залізниць.
Ми ж тоді сполохано до ями
З переляку кидалися ниць.
Не забути ті пекельні роки.
Все те пережите не забуть.
І війни минулої уроки
Не сховаєш, як мерця, мабуть.
Бо вона завихрила всі плани,
Свастикою кинула навхрест.
І пішли, пішли наші Івани
Міряти з боями сотні верст.

ІІ.
Чорна ніч завісою закрила
Сполотніле страдницьке село.
Зажурилась Україна мила,
Бо ніколи так ще не було:
Схрещені кістки – ознака смерті,
Голий череп шкіриться на вас.
Від страхіття можеш і померти,
І від кулі згинути щораз.
Не співають півні біля хати,
Голос їх здійнявся і погас:
В курниках снують чужі солдати,
Яйки забирають про запас.
Сорок другий. Стогне Україна,
Бо сидить нахаба на спині:
Потягли останню корівчину
Окупанти – злодії земні.
Потягли до рейху хліб і сало,
Дуже швидко входили у раж.
Бур’янами поле заростало,
Як в пустелі видівся міраж.
Горлопанять п’яні поліцаї,
Чи батіжно свисне слово „Хальт!”,
Та тікають від цієї зграї
Люди, щоб сховатися, із хат.
Наче знали, що лиха година
Воронням уранці закричить:
Не в одної матері дитина
Понесе життя в далекий світ.
Бо зганяли хлопців до управи,
Все ловили юних та вели,
Хто потрапив у кільце облави –
На німецьку каторгу везли.
…Товарняк. Заграчені віконця.
Із очей печальних лине сум.
Прощавай, Україно. Не сонце
Там світити буде лише глум.
Сашо, Сашо! Друже мій великий,
Наймолодший з нашого села,
І тебе оця неволя дика
Стороною теж не обійшла.
Потяглись невільницькі конвої,
Поповзли поглумлені літа.
І ридає слізно десь у полі
Україна-мати, сирота.

ІІІ.
Далека ти, Німеччино,
Чужая сторона,
Каштанами заклечана,
Пихата, панівна.
Крокують браві шуцмани,
Нагайки аж свистять,
По спинах ходять тут вони
У хлопців і дівчат.
Поляки, чехи, русини
І наші на ходу
Разом із білорусами
Насьорбують бурду.
У Галле-розподільнику
На ярмарку століть
Серед усіх невільників
Малий Сашко стоїть.
Іде торгівля з панами.
О, доленько святя!
Навіщо між поганими
Ти кинула літа?
Далеко десь Україна,
Там ненька і отець,
І серце, мов, розкраяне,
Летів би навпростець.
Та крила вже підрізані:
Женуть за рядом ряд.
Не зігнуті – принижені
Хазяям нарозхват.
…І нормороботу тягни аж до поту,
Вези на собі цілий день.
А прийде субота – робота й робота,
Аж неміч хрипить із грудей.
І думка щоденно в’їдається в душу,
Пече, як вогнем, все нутро:
— Я мушу тікати! Тікати я мушу
До рідного краю давно!
Насушені сухарики
В кишені, як ножі.
Погашені ліхтарики:
Ну, Боже, поможи!
Поповз, за перелазами
Майнув у темний ліс.
Ночами кравсь між базами,
Де йшов, де повз, де ліз.
Зморився. Сон у слабкості
Накинув мов ману:
Побачив знов у радості
Вкраїну чарівну
Із теплими лелеками,
Неначе линув він
Над синіми смереками
Крізь гори до долин.
А ранком десь із криками
Загавкотіли пси.
Ду русіш швайне! – гикали
І шкірились усі.
Зійшлося небо в маренні,
Коли побачив пост.
Побої, кров. Покараний
Вертавсь „Арбайтер ост”.
І знову, знов неволенька:
Під землю, у забій.
О, доле моя, доленька,
Жорстокий вітровій.
Штовхала вагонетками
Вугілля „на гора”
Таврована, занедбана
В забої дітвора.
Усе на кон поставлено,
Заповнено ущерть:
Не зробиш, як наказано,
Чекає тебе смерть.
Бліді, аж сірі, змучені,
Із стогоном в душі,
З домівкою розлучені,
Проте – товариші:
Словаки, греки з чехами,
Поляки, латиші –
Усі були приречені
На згубу. – Не спіши.
Геноссе, стій, товаришу,
Постій, панове, пан!
З’єднаємось і вдаримо,
Розірвемо капкан.
Так змовились. Домовились
Махнуть через прохід.
Зібрала силу молодість –
І кинулась у хід.
Вночі поміж бараками
За помахом руки
Тікав він з небораками
До самої ріки.
З вівчарками-кусарками
Спішать наглядачі.
Забилися між шпарками
Голодні втікачі.
Хто впав, а хто під коренем
На звіра чатував.
Не рівні сили – вороном
Конвой усіх погнав.
Так били люто, з придихом,
Туманилась свіча.
Здавалось, що не видихать
Сашку від палача.
Зачервоніли вінкелі –
Трикутник на спині…
Були етапом вислані
У табір Брікс вони.
І знову із неволею,
У кам’янім мішку
Граніт дробили молотом,
Тягали по містку.
Не коні і не буйволи.
Самі тягли біду,
Але щоразу думали
Про долю молоду.
Покрилися могилами
Кар’єри кам’яні,
Де дні були немилими,
А ночі вогняні.
Диміли крематорії –
Такий нацистів лад.
По першій категорії
Труїли немовлят.
Вбивали сотні, тисячі,
Лунав нелюдський крик
І плавав, ніби висячи,
Над сітками доріг.
Та не дали загинути
Сашкові. Повесні
Ладналися покинути
Ці камери тісні,
Бо всі були знедолені,
Всі – друзі, камерад.
І третя втеча. В полум’ї
Палав фашистський град.
Так весело ударили
Союзні літаки –
Вогонь шугав під хмарами,
А бранці до ріки.
За мостом Польща в сутені.
Та, клятий, довгий міст
Перилами обплутаний,
Немов гадючий хвіст.
Нарешті десь увечері
Товарний біг состав.
Молилися приречені,
Щоб він на хвильку став.
Щира молитва Богові
Злетіла десь увись.
І скрикнули убогії,
Бо потяг зупинивсь.
Метнулися до тамбурів,
В ”углярку” залагли.
Скриплять колеса гальмами,
Перила попливли.
За мостом темні м’ячики
Котилися униз,
Шугали у калачики,
Ховалися у ліс.
Лишали гони поночі.
Все „міряли” ліси.
Боялись навіть помочі:
Щось з’їсти? – Не проси.
Там близько за кордонами
Вже рідна сторона.
Ночами йшли безсоними,
А нерви, мов струна.
Уранці сонце бризнуло
Промінням з рукава,
Запахли враз Вітчизною
І поле, і трава.
Спасибі тобі, Господи, —
Підтримав бідолах!
Курився шлях, мов зосліпу,
Терпкий та рідний шлях…

ІV.
Роки, роки, неначе птиці,
Летять в глибини небуття.
Про правду пишуть небилиці,
Хоч правда складена з життя.
Пройшов Сашко крізь пекло й муки,
Та честь свою, мов зір, беріг.
Вернувся хворим у Прилуки
На древній прадіда поріг.
Зростив дітей, діждав онуків,
Та пережите все болить,
Бо вкрали молодість ті круки.
Та треба жить, та треба жить
Й казати правду, правду щиру
Тим, хто брехнею б’є облуд:
Ми народилися для Миру,
У мирі люди хай живуть!