Сергієнко Марія

Чого мені тяжко?

Вітри сердиті, грізні.
Вже осінь надійшла.
Як здумаю про рідних,
Покотиться сльоза.
Чому так тяжко маюсь,
Чом серце так болить?
Бо вісточки не маю
Від рідних дорогих.
Четвертий місяць лине,
Як я без рідних стін.
Та все перед очима
Стоять прощання ті.
Невтішною розпукою
Завжди вони стоять,
І сцена із розлукою,
І материнський плач.
О, мамо моя рідна,
О, матінко моя!
Страждаєш, знаю, бідна
Не менше, як і я.
Але чому ви, ріднії
Не пишете мені.
Як бідкаєтесь, біднії
У рідній стороні?
Коли б була я пташкою
Й літала би, то враз
Так нічкою темненькою
Й прилинула б до вас.
Я б Вам тоді повідала
Про доленьку мою,
З якими злими бідами
Живу в чужім краю.
Та горечко велике,
Що крил не маю я.
Й сказать про пережите,
То мрія лиш моя.
Чого мені так тяжко?
Чом серденько болить?
Бо вісточки не маю
Від рідних дорогих.

Берлін. 27.08.1942р.

Україні

О, ненько Україно,
О, рідна сторона.
Чи ж хтось тебе так любить,
Як я, дочка твоя?

Я на чужині маюсь
В далекому краю,
Й на мить не забуваю
Україну свою.

Я цілі дні і ночі
Все згадую тебе
Твої сади квітучі
І небо голубе.

Ти добре мене вчила
Тринадцять довгих літ,
Щоб я все розуміла
І вміла в світі жить.

За це тобі я вдячна.
За це тебе люблю
Й ніколи не забуду
Україну свою.

Берлін. 19.09.1942р.

Спогад

Далеко-далеко завіз мене потяг.
І рідного краю не бачить мені.
Одненька я мушу страждати щоденно,
Ніхто не розважить в хвилини сумні.
Я згадую часто ті дні, що минули,
Коли я із рідними разом жила,
І друзів, з ким я безтурботно гуляла,
Весела і вільна, як пташка була.
Тепер я далеко знаходжусь від дому,
І вірних подруг біля мене немає.
Одна-одинока, як човен на морі,
Останні дні юності я доживаю.
Як тяжко на серці, коли пригадаєш
Ті дні, що залишили спогад ясний.
Тепер те не вернеться знову до мене,
Й мене не залишить цей настрій сумний.
Бувало на працю свою поспішаю,
Щоб друзів скоріше побачить своїх,
Щоб разом із ними порадитись щиро,
Як краще виховувать учнів моїх.
А їх було в класі моєму аж сорок.
Всі юні, веселі, як цвіт навесні.
О, коли б знову вернулось минуле,
Тоді б щастя вдруге всміхнулось мені.
Я знаю, що люду багато страждає,
Бо щастя нікому війна не дає.
І гірко стискається й плаче безслізно
При згадці про неї серденько моє.
Війна охопила всі майже країни.
Й війні цій, здається, не буде кінця.
Ще довго прийдеться страждати даремно
Й томити терпінням нам юні серця.
Ще довго прийдеться невільною бути,
Безжально губити літа молоді,
Слова „русіш швайне” образливі чути
Та гнутися вниз, щоб не статись біді.
Одну тільки маю я мрію кохану –
Вернутися знов на Вкраїну мою.
Й, отримавши волю мою довгождану,
Навічно заснути в своєму краю
.

Берлін. 20.11.1942р.