Волосюк Петро Антонович

Народився 3.07.1924 року. В травні 1942 року був забраний на примусові роботи до Німеччини з с.Підлісний Олексинець Городоцького р-ну. У м.Городку нас розмістили в школі й на другий день на ст.Вікторія погрузили в товарні вагони й повезли в сторону Німеччини. Пам’ятаю, що через м.Краків до м.Ульм. В Ульмі була розбивка кого куди. Я з багатьма односельцями попав в м.Мангайм на автозавод Даймлер Бенц.
Спочатку нас розмістили в якомусь будинку (чи то клуб якийсь, чи щось інше), де не було ніяких постелей, а матраци на підлозі. Через 2-3 дні нас почали возити машинами. Не пам’ятаю назви населеного пункту, але розмістили нас в якомусь бараку, 3-ярусні койки. Нас було багато, територія біля цього бараку була огороджена колючим дротом. А з цього залу, де ми жили, через вікно в другу половину приміщення жила хазяйка, яка нам через віконце подавала лимонад. На ніч закривали нас, а в кінці бараку біля дверей був поліцай. Там жили ми деякий час, і нас вранці й увечері возили на завод і з заводу на машинах, які виготовляв завод.
Під кінець року нас переселили в барак, які були побудовані недалеко від заводу. Бараків було до 10 штук. На роботу й з роботи водили поліцаї, бараки були обнесені колючим дротом.
Я працював в цеху №3 слюсарем по зборці вентиляторів до автомашин, їх на день збирав 30 штук. В цьому ж цеху проходив конвеєр, де вже збирали автомобілі. Пам’ятаю, біля мене працював слюсарем німець Карл Ляйст, а майстром був Терль. Крім свого цеху, майже ніде не бував, тому що було не можна. Працював зі мною односелець Волох Арсен Петрович в цеху № 12 на покрасці кабін.
Годували дуже погано, так що все думалось про те, чи доживеш до того часу, щоб наїстися досхочу.
Часто бомбили американські літаки, ми перші рази ховались в підвалі в заводі, а після збудували бомбосховище, і нас три поліцаї водили туди. Бомбосховище було підвальне в 4 поверхи. Внизу розміщалися німці, а ми на самому верхньому поверсі. Звільнили нас американці в 1945 році.