Велько Микола Михайлович

Голова Київського відділення
Української спілки в’язнів — жертв нацизму

Я народився 10 травня 1942 року в с. Широка Балка, Білозерського району, Херсонської області в сім’ї селянина-колгоспника. В листопаді-місяці 1943 року всіх чоловіків з нашого села було примусово забрано окупантами до німецько-фашистського табору в м. Миколаєві, а звідти насильно вивезено на примусові роботи до Німеччини, Польщі та Східної Прусії. Оскільки на правому березі Дніпра гітлерівці започаткували створення оборонного валу, а наше село знаходилось саме в цій зоні, незабаром було примусово вигнано з села всіх інших мешканців. Переважна більшість з них влаштувалась жити в с. Чорнобаївка під Херсоном. А в березні-місяці 1944 року під час чергової облави румунські окупанти зігнали мешканців з навколишніх сіл до табору в с. Копані. Ця гірка доля спіткала і мою матір з двома дітьми: мною та старшою сестричкою. Три дні нас тримали на голій землі під відкритим небом, а потім передали німецькій жандармерії, яка ешелоном в товарних вагонах насильно вивезла нас через міста Миколаїв та Одесу на примусові роботи до Німеччини.
Так ми опинилися в м. Гота (Тюрінгія). Прибулі цим ешелоном примусові робітники були продані підприємцям та господарям. Оскільки моя мама була вагітною та ще й мала двох маленьких дітей, вона не влаштовувала потенційних покупців робочої сили. Тому нас було передано до табору, підпорядкованого поліційному управлінню, яке використовувало ув’язнених для власних потреб чи передавало на поденні роботи за домовленістю, а на ніч забирало до табору. Режим в таборі був суворий. Мама казала, що ми перебували в концтаборі. В 1999 році в отриманих мною документах з Міжнародної служби розшуку в Арользені було вказано, що моя мама і ми, діти, перебували в м. Гота по вул. Лангензальца, 80-б. А в отриманій пізніше довідці з Тюрінгського державного архіву в м. Гота зазначено, що за вказаною адресою знаходився “табір для “остарбайтерів” з охороною і огорожею з колючого дроту, який можна вважати концтабором”. В цьому таборі моя мама 24 травня 1944 року народила хлопчика, якого назвала Михайлом. В квітні 1945 року нас звільнили американські війська, але тримали в таборі і далі.
Тільки в кінці червня 1945 року нам дозволили виїхати з табору, і невдовзі ми опинилися в фільтраційно-пересильному таборі №278 в м. Бунцлау (нині м. Болеславець в Польщі), де на протязі ще трьох місяців невсипуще око КДБ допитливо визначало, чи не несе загрози підвалинам соціалізму в СРСР прибула з американської зони окупації моя мати, багатодітна малограмотна селянка. Воно все б нічого, та за час цієї тривалої перевірки захворів і помер вже в нашому радянському лазареті мій молодший братик Михайлик. Матінка казала, що в діагнозі було записано “переохолодження стравоходу”. Матінка дуже вболівала за тим, що не спромоглась довезти його додому, щоб хоч поховати на рідній землі та мати змогу пом’янути по-людськи.
Взагалі під час Другої світової війни матінка народила трьох хлопчиків: Володю — в 1940 році, мене — в 1942 році та Михайлика — в 1944 році. Володя та Михайлик дожили лише до півтора року. Вцілів я один. Пам’ятаю, щороку на церковне свято “Проводи”, яке в нашому селі відбувається через тиждень після Паски, матінка завжди запрошувала священика відспівати “За упокой” і над могилкою Володі. А потім приходила до одного з куточків сільського цвинтаря, пригощала людей печивом, цукерками та фруктами і просила: “Поминайте, люди добрі, мого синочка, що лежить на чужій стороні, хоч і не знаю, чи вціліла його могилка. Та поминайте й мою маму, яка лежить в одному з цих горбків, хоч і не знаю, в якому саме”. Це вона про мою бабусю Мар’яну, яка померла під час Голодомору в 1933 році. Чимало їх було тоді поховано, а хрести дерев’яні були, та ще чумаки росли біля тих могил. Біля кожної могили своє особливе дерево, орієнтуючись на яке, і простували родичі до могилки. Та, коли окупанти вигнали мешканців з села, а село спалили дотла, то згорів і цвинтар. Після війни не знайшлося ні вцілілого хреста, ні вцілілого дерева. Тож не тільки моя матінка поминала таким незвичним чином жертв того страшного Голодомору.
А в тому далекому 1945 році, поховавши Мишка в Бунцлау, ми ще довго добирались додому. Бо після Бунцлау нас ще місяців зо два тримали в Раві-Руській під Львовом. І хоч жили в тому таборі вільно, а додому нас не везли, посилаючись на відсутність транспорту. Та матінка, приголомшена втратою дитини, керуючись якимись передчуттями та намагаючись якомога швидше довезти додому хоч мене з сестричкою, проявила неабияку винахідливість. Фактично вона з нами звідти втекла. Довідавшись, що по залізниці періодично проходять товарняки з металобрухтом з Німеччини до Миколаєва, вона домовилась з машиністом, щоб призупинив потяг в лісі. Закинула на платформу нас, застрибнула сама, і таким чином серед страшенно понівечених війною залізяк ми невдовзі дістались додому. Як потім виявилось, матінка зробила це дуже вчасно. Бо згідно нещодавно оприлюднених матеріалів саме з тої Рави-Руської незабаром після нашої втечі було направлено до Воркути ешелон з жінками та дітьми, доля яких досі залишається невідомою.
До нас доля була милостивою. Перебідувавши зиму серед добрих людей, які повернулись додому раніше і вже трохи облаштувались, влітку 1946 року побудували своє перше повоєнне житло і ми.
Зимували вже в своїй хаті. Звичайно, зимували голодно. Бо хоч хлібець на полях і вродив, та Батьківщина-мати вивезла все до останньої зернини, залишивши хлібороба без хліба. Тим більше, що досвід 1933 року по пограбуванню селян ще не забувся, а охочих виконувати волю Партії та ходити в начальниках, а не працювати не бракувало. А годувати, та ще й добряче, цих численних обліковців та уповноважених доводилось тому ж селянину, яких вони оббирали. Та вижив хлібороб. Виручали присадибні ділянки та власні робочі руки. Наші дитячі теж. Наросли буряки, цибуля, огірки, капуста, гарбузи та й картоплина якась з’явилась. Виручала кукурудза, як справжня годувальниця. Бо мамалига з неї, то майже хліб. А якщо ти дитина і досі не знав, що існує на світі хліб, а бігаєш і ростеш, то що ще треба? Вперше я дізнався, що існує справжній хліб, десь в 1948 році. Врожай був таки справний, бо попри грізні накази згори на терміновий вивіз всього зерна голова колгоспу розпорядився з першого ж намолоту видати кожній сім’ї по мішку пшениці. Коли ввечері пригнав корову з толоки, то побачив, що матінка бризкає водою на якісь рожеві півкулі в дерев’яних ночвах, а потім накриває ті ночви скатертиною. Зацікавлений такою небаченою досі дивиною, я підбіг та й питаю: “Мамо, а що це таке?” Матінка подивилась на мене якось дивно і сумно, на очах у неї з’явилися сльози. Потім, ніби щось проковтнувши, з якимсь радісним докором промовила: “Та це ж хліб, синку. Зачекай, хай трошки прохолоне, і скуштуєш”. Невдовзі я вперше в житті скуштував справжній хліб і довідався, що на світі існує українська паляниця.
З того часу повоєнне життя ввійшло в нормальне русло. Не шикували, але харчувались пристойно. Правда, м’яса вживали дуже мало, але борщ був завжди з салом. Та ще виручав риб’ячий жир, який держава постійно давала дітям. Цю бридку рідину матінка майже силоміць заливала нам в рот, та користь від того була чимала. От тільки грошей завжди не вистачало. Бо сім’я була величенька, адже після війни матінка народила ще трьох дітей: двох хлопчиків та дівчинку. Отож, я, як старшенький, багато чим мусив опікуватись сам.
Закінчив середню школу майже на “відмінно”. В 1959 році навчався в Двінському авіаційному радіотехнічному училищі в м. Даугавпілс, а потім в Київському вищому радіотехнічному училищі військ Протиповітряної оборони, яке закінчив в 1965 році за фахом “автоматизовані системи управління” та отримав диплом військового інженера-електрика. Член КПРС з 1964 року. З 1965 по 1975 рік служив на посадах начальника зміни, заступника командира по техніці та озброєнню в підрозділах радіотехнічних військ, підпорядкованих Ленінградській та Архангельській арміям Протиповітряної оборони. З 1975 по 1977 рік навчався на факультеті керівного інженерного складу в Військовій радіотехнічній академії ім. Маршала Радянського Союзу Говорова Л.А. в м. Харкові. З 1977 по 1987 рік служив на посадах старшого інженера-випробувача, наукового співробітника та начальника зміни в військових частинах, підпорядкованих Державному науково-дослідному, випробувальному полігону військ Протиповітряної оборони, розташованому в Казахстані.
З 1987 року пенсіонер Міністерства Оборони, підполковник запасу. Проживаю в м. Києві. З 1989 року до 1994 року працював на посаді інженера-електроніка в Особливому конструкторському бюро “Південь”. З 1994 року працюю в Українському національному фонді “Взаєморозуміння і примирення” на посаді експерта в відділі експертно-правової роботи, а потім головного спеціаліста в управлінні програмно-технічного та інформаційного забезпечення, архівно-пошукової роботи.
В 1990 році довідався в Меморіалі, що колишні насильно вигнані до Німеччини мають право на пільги. В 1991 році отримав з архіву підтверджуючі документи про перебування матінки разом зі мною на примусових роботах у Німеччині, а незабаром і відповідне посвідчення.
З 1993 року приймаю активну участь в роботі Київського відділення Української спілки колишніх малолітніх в’язнів фашизму — як член ради відділення, з 1995 року — як виконуючий обов’язки, а з 1997 року — як голова відділення. З 1994 року — член бюро Української спілки в’язнів — жертв нацизму. З 1998 року член Координаційної ради ветеранських організацій м. Києва. За активну участь в громадській діяльності отримав три подяки та Почесну грамоту Київського міського голови, а в лютому 2004 року мене нагороджено Відзнакою Президента України — орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
В серпні-місяці 2000 року за моєю ініціативою та при активній діяльності колишнього “остарбайтера” Кригіна Станіслава Степановича вдалось відшукати добру, чуйну і спроможну людину Вільдмана Ігоря Леонідовича, який взявся започаткувати і фінансувати діяльність Київського міського благодійного фонду соціального захисту в’язнів — жертв нацистських переслідувань, членом правління якого я перебуваю.
Одружений, дружина Людмила працює фармацевтом. Маю двох дорослих дітей та онука.
***

Худе дівча з великими очима…
Було це в таборі, далеко за Берліном,
Куди в грозу воєнних лихоліть
Мою матусю із двохрічним сином
Фашисти-нелюди загнали для страхіть.

Нас, малюків, за дротом там тримали.
Тримали, як заложників, на те,
Щоб матері з неволі не тікали,
А рвались в табір до своїх дітей.

А ми щодня тривожно їх чекали:
не всім судилося до табору дійти.
Мене ж, як мами, пильно доглядали
Малі дівчатка років по шести.

Самі худі, голодні і безсилі,
Вони по крихті з жалюгідного пайка,
Ховаючись від матерів своїх, носили,
Щоб хоч чимось підгодувати малюка.

Скажіть, звідкіль в отих малих дівчаток
В неволі, де за себе вічний страх,
З’явився самовідданий початок,
Що споконвіку жевріє в жінках ?

Ота жінок одвічная жертовність
До відчаю, до самозабуття,
Ота собою знехтувать готовність,
Щоб зберегти дитину для життя ?

Я їх жертовності завдячую донині,
Без них на ноженятах не встоять.
Але мені, тоді малій дитині,
Їх риси не вдалось запам’ятать.

Лише у снах трапляється, що кличе
І руки простяга мені дівча.
Великі очі на худім обличчі,
І лагідність проміниться в очах.

І те видіння стрімко і раптово
Зрива на ноги, кличе мандрувать,
І змушує вдивлятись гарячково
В жінок прилітніх, погляд той шукать.

Я вже давно над цим питанням б’юся
Багато років із мого життя.
Та все дарма, і все сильніш боюся,
Щоб ті дівчатка не пішли у небуття.

Великий Боже, мати Україно,
Молю, благаю, падаючи ниць,
Не дайте передчасно їм загинуть,
Побережіть маленьких рятівниць.

То, може, відшукати їх зумію,
Щоб хоч “спасибі” від душі сказать.
Залиште хоч малесеньку надію
Зустріти їх, а, може, і впізнать.

Бо досі, вже десятки літ незримо
До мене тягнеться з далекої імли
Худе дівча з великими очима,
Які одні, здавалось, ще жили.