Вчорашній Іван Якович

Народився в 1925 р. в січні, в селі Тимошівці Кам’янського району, в сім’ї селянина-середняка. Батька в 1932 р. репресували за те, що не хотів іти в колгосп. І за це його і ще трьох таких як він, вислали на Соловецькі острови. По дорозі він помер. А нас, малих, із мамою вигнали з хати, ми стали поневірятися по чужих хатах. А коли мама знайшла собі роботу в м.Кам’янка, тоді ми переїхали на місце роботи мами. В Кам’янці я пішов у школу, де закінчив 7 класів у 1941 р. в червні місяці.
Почалася війна, і я в 16 років пішов працювати в огородню бригаду, в Сад Кравченка. В 1942 р. в серпні пішов працювати у відділення Кам’янського заготзерна різноробочим, де пропрацював до грудня місяця 1942 р. В цьому ж місяці я був забраний прямо з роботи в приміщення школи, куди згонили всіх, кого брали в Німеччину. 18 грудня 1942 р., як зараз помню, була холодна снігова зима. Нас погнали на станцію і погрузили у вагони для тварин, по 50 осіб у вагоні, повезли на захід. Перша остановка поїзда була в Польщі, де нас трохи покормили галушками з піском, бо тріщало на зубах. Покупали в душі й прожарили наш одяг, бо німці страшно боялись, щоб ми не завезли ніякої зарази, а особливо тифу. Після всіх цих процедур нас повезли в центр Німеччини, Місто не пам’ятаю. Нас вигрузили, як зараз помню, на площі типу стадіона, построїли в 3 ряди, а нас було біля 600 осіб, і стали нас продавати хазяївам (бауерам). А так як я був слабий здоров’ям і невеличкий ростом, мене і ще десь біля 90 осіб, нас ніхто не взяв (не купив), то нас погрузили у вагони і повезли на захід Німеччини в Рурську область, де я попав на завод фірми «Демач» в місто Дуйсбург.
Поселили нас у фінських бараках по 12 осіб у кімнаті. І почалося лагерне життя. В 6 годин ранку підйом, їсти ранком не давали нічого, а в обід суп кенит і брюква. Строїли в колони і під проводом поліцейських вели на роботу. Попав я в мехцех, де мене приручили до німця, який працював фрезеровщиком, проучившись коло фрезеровщика, мене забрали на будівництво різноробочим, де пропрацював до квітня 1945, де нас і освободили американці.
У червні 1945 року нас передали російським властям у город Франкфурт на Одері, де я проходив 4 рази фільтрацію, але так як малолітка, до мене не дуже скіпливо чіплялись, то мене відпустили, й я у вересні 1945 р. попав в групу тих, кого везли в Україну. Ми думали, що нас везуть додому, а виявилось, нас везли на шахти в Донбас. Але я, не доїжджаючи місця призначення, зумів прибути додому. Але на цьому мої поневіряння не скінчилися, не можна було устроїтися на роботу без документів, бо мої документи поїхали з сопруводжуючим поїзда. Але як там не було, мені вдалось устроїтись на роботу на Кам’янський машзавод на учня шофера. Проучившись на шофера, мене перевели слюсарем в інструментальний цех. Де я, проучившись, получив тверду спеціальність слюсаря. В 1951 р. мене як уже спеціаліста за приказом директора ставлять майстром участка. В 1961 р. я поступив учитися заочно в Одеський Станкобудівельний технікум, який закінчив у 1964 році з відзнакою. В 1978 р. за наказом директора мене призначають начальником участка, де я й пропрацював до пенсії в 1985 р. За свою трудову діяльність я нагороджений медаллю «За доблесний труд» і медаллю «Ветеран труда», грамотами. Був представником від заводу на ВДНГ, де демонстрував продукцію машзаводу.
В даний час зустрічаюсись із людьми, особливо з молоддю, розповідаю їм про ті жахливі часи, в які ми жили і працювали. Цим хоть трохи підтримую нашу організацію.