,

Гава Михайло Кирилович

Я народився 18.11.24 р. на хуторі Паськи села Пришиб, Кременчуцького району, Полтавської області.
Коли почалося насильницьке вивезення на роботи у Німеччину переховувався у дядька і тітки в селі Малишки. А коли вночі степом навідався додому тут мене і декілька громадян села схопили два поліцаї, скрутили руки , кинули на підводу і повезли в місто Кременчук. Там посадили у вагони і під охороною повезли у Німеччину до міста Франкфурт на Майні. Там ми потрапили у концтабір «Кельстербах». Половина концтабору була перегороджена, на тій стороні сновигали старі люди, на яких страшно було дивитися. Одна жінка з другої сторони нас запитала: «Звідки вас привезли?» Я сказав. З вишки поглядав з кулеметом вартовий, але ця жінка встигла мені сказати, що нас привезли у концтабір, тут більше двох неділь не тримають, а потім відправляють у газову камеру і крематорій. Якщо будуть брати на роботу, то кажи що ти все умієш робити — може так і врятуєшся. Так і сталося: через два дні нас вистроїли в одну шеренгу, вивели юнака і офіцер сказав, що за крадений хліб розстріляємо кожного другого, став відраховувати в’язнів. Тут із шеренги вийшов старик із пайкою хліба і віддав його офіцеру, той вистрелив у старика, інших відпустив.
Їсти давали один раз на день. Через день нас погнали у той зло вісний барак і приказали роздягнутись. Це була газова камера. Кожного фотографували з номером, набили камеру, як оселедців. Двері швидко зачинились, настала мертва тиша, кожен дивився у стелю, де були отвори, звідки мав піти газ. Але двері знову відчинилися, наказали одягатися і вийти на апельплац. Ворота концтабору відчинилися, в’їхало біля десятка машин, з них вийшли великі чини різних родів військ. Старший, високого зросту фашист, став у коло в’язнів, почав відбирати працівників, взяв мого сусіда з нашого села Пришиба, глянув на мене, перевірив мої м’язи, потім заглянув у рот. Дав знак вивести мене з шеренги. Я став поряд з моїм сусідом по селу, з яким мі вже ніколи не розлучалися. Було відібрано 18 чоловік. Старший розписався на документах і поїхав, а нас вивели з концтабору, пересадили на трамвай і повезли в місто Франкфурт в табір.
Там нас перерахували, зробили відбитки пальців, повезли на автогенній завод поряд з річкою Майн. На території заводу був табір для військовополонених французів, огороджений колючою проволокою з вишками та кулеметами. Нас помістили у маленький барак і повели на завод. Вчили нас всьому: автогенної сварки, свердління, токарні роботи. Кормили так: 300 грамів хліба, баланда, в середу дві картоплини, а в суботу три ложки мармеладу. Полонені французи зробили забастовку і нам також не давали їсти. Приїхали есесівці і з ними той, що брав нас з концтабору. Як стало відомо пізніше, то був володар заводу Шахт, тоді він був міністром кольорової металургії. Небагато в’язнів вигнали на площу. Шахт запитав: «Чому ви не хочете працювати на заводі?». Він віддав наказ, віддати борги їжі і в 13-00 бути на заводі. Коли забастовка повторилася, їжу не повернули, а погрожували розстрілом, бо в других таборах люди також заворушилися. З 18 хлопців з Кременчука залишилось 10. Останні померли з голоду: Сірий Василь з Низів Кременчуцького району, Нестор Петро з села Кобиляча, Вовченко Анатолій Іванович, місто Кременчук, два брати Заплішко, Іван і Михайло з Недогарок, Первогляд з Задоріжнівки. Ті, що робили разом з французами, бельгійцями та добрими німцями, залишились живими. Мій сусід мене підгодовував. То сухарик, то вермішель принесе у папірці, давав так, щоб ніхто не бачив. Француз Моріс з Марселя з своєї форми дав мені костюм, берет і кільце з печаткою, яке я до цього часу бережу.
З заводського туалету ми бачили , що метрів за 100-150, лежить листя капусти і маленька головка капусти з кулачок. Ми вирішили вночі вилізти під проволокою і взяти ту капусту, бо дуже хотілось їсти. Коли повертались, загавкала вівчарка, з вишки з повістили тревогу, нас піймали, і завели у караульне приміщення. Там були солдати і сиділи два чини — один велетень у синій формі, а другій — у сірій. Вони позвали Аркадія, велетень запитав : «Ду вільст фресен?» ( Ти хочеш жерти?) і вдарив кулаком у вухо, раз, потім ще раз. В’язень впав. Солдати відтягнули його під стіну. Другого, Миколу, теж жорстоко побили, потім і мене. Старший сказав : «Розстріляти!». В сірій формі офіцер зателефонував в табір. Скоро прийшов наш конвоїр і забрав нас. В таборі він нас ще трохи побив і сказав: « Як би я був фріц, вас би всіх розстріляли. Але якщо ви кому-небудь скажете, то я вас сам розстріляю. Їжте траву, корінці, але нікуди не шагу. В Ахені і Мангеймі ідуть бої. Скоро поїдете додому.»
Пам’ятаю ще такий випадок: був новій рік, постукали, ми відкрили, поліція заскакувала, щоб о шостій годині були на роботі. Хто не встиг схопитись, тому попало. Всіх погнали на завод. Там хтось у чорному, у циліндрі зі щіткою і відром, зайшов, поздоровкався, ми мовчали. Висіла скрипка, яку привіз з собою Вовченко, він так і ніколи на ній не грав, той взяв і тихенько заграв Інтернаціонал, сказавши: « Я – інтернаціоналіст-комуніст!» і притуливши палець до губ, показав, щоб ми мовчали, або я вас тихо всіх розстріляю і показав нам пістолет.
Ще був один випадок: був страшенний авіа наліт американських літаючих кріпостей. За 20 хвилин Франкфурта на Майні на стало, а Грізгейм і наш завод залишились, згорів тільки один барак, впала запальна бомба. Карл погнав нас строєм у Франкфурт, розчищати завали. Увечері ми повертались у табір, що знаходився на території заводу і співали. Жандарм, що зустрівся нам, не зрозумів, на якій мові ми співаємо.
Напередодні , 23-24 березня американці нас засипали листівками, в яких було звернення до німців, щоб здавалися французам, росіянам та іншим. Попереджали в’язнів, щоб тікали, бо 24 березня табір буде розстріляний в Альпах. Так і сталося. Рано вранці підняли весь люд, построїли і погнали під охороною есесовців у гори. Через деякий час загриміли в зриви, це СС зривали мости за собою в Мангейм. Людей гнали цілий день, над вечері приказали лягти в долині. Було мокро і холодно. Був приказ — хто встане-розстріл. Ледь стало світати, всіх підняли і погнали в гори , в дрімучий ліс. Десь о півдні французи помітили, що есесівці заметушились, стали бігати в зад і вперед. Наша кременчуцька група, де залишилось 10 чоловік живих, була серед французів. Коли вони кинулися у ліс, піднялася страшна стрілянина, ми стали тікати проти фронту, наткнулися в лісі на клуню. Як стемніло, ми туди крадькома залізли. У клуні біли тюки сіна, соломи, а в підвалі була картопля і капуста. Ми накинулися на капусту, мій сусід Тихоненко вийшов, приніс води, в підвалі зварили картоплю і зробили схованку. Чуємо шелест. То був француз, який дав нам 4 кг цукру і сказав, що тут 40 французів і попросив нас: «Якщо вас знайдуть, то не видавайте нас!» Ранком з’явився жандарм з пістолетом, наказав всім вийти, замкнув клуню, прогнав нас на дорогу, там уже була німецька оборона. Нас пропустили, далі гнали сотню поляків і нас приєднали до них. Стали налітати літаки, я і мій сусід, знову втекли. Вийшли в гірське село Кліпенгейм, знову сховалися в клуню, але нас хазяїн вигнав. Ми йшли понад городами, там копав город полонений поляк, він нас переховав у бліндажах.
Звільнили нас американці, німці нас підкормили і ми в них переночували, потім нас відвели старшому сусідові. Той нас розпитав, звідки ми (син його загинув у Полтаві), він нас також підгодував. Потім американці об’явили, що після зборів нас відправлять на Батьківщину.