Шаповалова (Юхименко) Ольга Онисимівна

Народилася 6 жовтня 1925 року в селі Твердохліби Решитилівського району Полтавської області. В 1933 році, під час голодомору та колективізації на Україні, наша сім’я була змушена переїхати до міста Дніпропетровська, до сестри моєї матері, яка проживала по проспекту Калініна, 38. Проживали в тісноті, але гуртом вижили. Батько працював водієм трамваю, я ходила до школи в 7 клас.
Війна розірвала наше мирне життя, наше дитинство і нашу юність. Почалася німецька навала-окупація. 20 липня мене, разом з моїми городянами, було примусово вигнано з дому. Одночасно було вигнано в той час 12 дівчат з нашої вулиці, 4-а Чечеліївка. Поліцаї зігнали нас в поліцейську дільницю і сказали: «Нікуди не від’їжджати, не ховатись, інакше розстріл». На другий день з біржі повели на станцію під наглядом поліцая. Посадили в телячі вагони на солому, закрили вагон на засув і повезли. Їхали більше тижня під обстрілом та бомбандируванням. Одна з дівчат була поранена в ногу, та, незважаючи на рану, везли її з нами разом. Спочатку прибули ми в місто Розенберг (Східна Прусія), де нас продали бауерам. В бауера (не пам’ятаю прізвища) я працювала в полі тимчасово, місяців чотири. Потім восени відправили на військовий завод, селище Лабанд біля міста Гляйвіц (територія бувшої Польщі). Тут я зустрілася зі своїми дівчатами-землячками, які були вигнані з дому разом зі мною. Проживали в трудовому лагері, спали на нарах. Робили в кислотному цеху, я разом з Марією Кутіною (1924 р.) та Надією Руденко (1926 р.). Робота була з ранку до ночі, ми промивали в кислоті якісь гільзи. Руки були попечені, дихати було важко, так як весь час в повітрі стояли кислотні пари. Я часто хворіла, але додому не відправляли. За малі провини били, садили в карцер, ображали нас, що ми „вонючі свині» і т.п. Так, Надія Руденко (по мужу Булавко) за якусь провину була відправлена в концлагерь «Освенцім», де вона перебувала до кінця війни.
Нарешті настав час визволення. 25 січня 1945 року нас звільнила Радянська Армія, а 27 лютого 1945 року я з Марією Кутіною вдвох негайно пішли пішки до збірного легаря, по дорозі до нас приєднувалися земляки. Перебуваючи в цьому лагері, ми пройшли фільтрацію і, не чекаючи дозволу, бо дуже хотіли додому, на попутних поїздах, що йшли на схід, їхали додому. Спочатку прийшлось їхати в товарному вагоні разом з двома кіньми аж до міста Львова. Нарешті повернулися додому в Дніпропетровськ, та й дома, поки получали паспорти, деякий час не могли влаштуватися на роботу. Працювала вдома на різних роботах: касиром на пристані, потім на вредній роботі – на заводі бактерицидних препаратів. Після тяжкої роботи в Германії часто хворію, стала інвалідом ІІ групи. Маю двох дочок, проживаю разом з однією з них, Людою, та з моїм онуком-студентом Денисом. Займаюсь по можливості громадською роботою. Являюсь членом Українського Союза в’язнів-жертв нацизму (УСВЖН) Жовтневого району міста Дніпропетровська.