,

Прудка Ганна Прокопівна

Народилася в 1916 році. У 1942 році ми працювали з мамою в полі. Раптом показалася німецька машина. Ми стали всі тікати, ми з мамою побігли до болота, але попереду нас бігли діти й заважали, раптом ззаду нас пролунали постріли й ми усі попадали, мов неживі. Німецька машина під’їхала до нас, вискочили 4 німці й стали тягнути мене до машини. Я від них вирвалися, ми з мамою схопилися одна за одну й міцно трималися. Але один німець ударив маму по голові автоматом і вона впала, а мені викрутили руки так, що я ними не могла довго поворухнути, й учотирьох, як дохлу скотину, кинули на машину. Я від болю втратила свідомість. Потім погрузили нас під конвоєм у вагони. Набили повно, як скотину, не було де ні лягти, ні навіть сісти. І так їхали ми ніби вічність, голодні, холодні, вимучені в тісняві. Я потрапила на фабрику «Роберт Бош» у Штутгарті.
Працювала за станком, виробляла деталі. Ми ходили на роботу далеко, під конвоєм. Годували нас один раз увечері, після роботи. Одна вода з редькою або капустою, або з гичкою кормових буряків, та й то все це ледь-ледь плавало у водичці. Хліба давали раз на тиждень маленьку буханочку. Хоч за один раз їж, хоч діли на тиждень.
Робили від ночі до ночі. Голодні, виморені. Одного разу я зробила небагато браку. То майстер висипав деталі на металевий стіл і став мене обличчям товкти по тих деталях, то в мене обличчя було зуродуване, аж тяжко згадати. Ось так нас карали за брак. А якщо, бувало, не виконаєш норму денну, то майстер лякав крематорієм. Ми дуже боялися захворіти, тому що усі, хто був хворий, не поверталися більше до нас, і теж ходили слухи, що наших хворих людей палили, щоб не заражувати німців. Ми всі жили надією повернутися на Батьківщину. А ще ми пухли від голоду, запухали очі так, що не можна було ними й дивитися. Кишки ніби присихали до спини й дуже боліли, то ми пили воду, щоб не так було боляче. Й коли з’їси хліба, а в хліб були намішані якісь стружки, то дуже болів живіт.
Щоб розповісти всі муки й страждання, це потрібно багато часу. Йшов день за днем, утома від праці, безсилля від голоду, страх за життя, біль за близькими й рідними, про яких нічого не знала. Не дай Боже пережити таке людині ніколи.