Платонова (Кумуржи) Евгения Ивановна

В 1942 году в мае месяце из оккупированного немецкими войсками города Мариуполя Донецкой области вывезли нас 150 детей в Германию. Все мы попали в г. Менден Кр. Изерлон на завод Р.& Г. Шмеле, который изготовлял вооружение для фронта.
Лагерь, где мы жили, был расположен рядом с заводом. Это были деревянные бараки за высоким забором с колючей проволокой, а во дворе овчарки, с которыми сопровождали нас на работу. Впоследствии этот лагерь разрастался, людей привозили отовсюду, и нас уже насчитывалось до двух тысяч человек.
Мы шестнадцати – семнадцатилетние дети, работали у станка в три смены при очень плохом питании. Ночами, во время бомбежек, когда объявлялась воздушная тревога (алярм), нас поднимали с постели и гнали на завод в бомбоубежище, а иногда по два – три раза за ночь. А утром сонных и голодных гнали на завод на работу. На этом заводе я проработал два с лишним года, до полного истощения организма. Уже не могла ходить на работу, часто теряла сознание.
Это был бы уже конец, но судьба распорядилась иначе. Меня повели в больницу к врачу и там мне встретились две молодые женщины немки – врач Мария и медсестра Марта. Они – то и вырвали меня из когтей смерти. Перевели меня в город Изерлон в больницу, где постепенно я возвращалась к жизни. Здесь очень доброжелательно относилась ко мне молодая монашка, швестер Беркарде у которой я работала в родильном и операционном отделении, раздавала больным еду и убирала. С большой благодарностью я часто вспоминаю этих милых и добрых людей, моих спасительниц. Как бы я желала с ними встретится и низко поклонится. Это самая большая моя мечта.
В этой больнице я пробыла всего несколько месяцев. К сожалению болезнь не отступила и после рентгена меня перевели в город Варштаин санаторий для больных туберкулезом, где работала до освобождения.
31 марта 1945 г нас освободили американские войска. В сентябре 1945 г я возвратилась в свой родной город Мариуполь.
Три с лишним года я пробыла, на принудительных работах в Германии и это впоследствии отразилось на мне и моей семье. Даже мужу говорили: «Мы не можем принять вас на свое предприятие, Ваша жена была в Германии».
А в чем была моя вина?
Мы, кто оказавшись в период войны в нацистских лагерях, слышали потом пренебрежительное, убийственное о себе: «Не наши люди». Больно, обидно и не простительно.
И только теперь ситуация изменилась.
В настоящее время я уже на пенсии, живу в городе Киеве. У меня два сына.
Очень велико желание побывать в Германии в местах, где волею судьбы провела юные годы, взглянуть другими глазами, а возможно и встретится с людьми, с которыми свела судьба и которых помню и люблю.

Доля цієї людини викликала співчуття і великий інтерес у молодої німецької жінки Катерини Гюбель, яка разом з директором німецького документального театру Мариною Шубарт проводять велику гуманітарну діяльність в Україні та просвітницьку міжнародну роботу серед молоді багатьох країн і тому вона звернулася листом до бургомістра міста Изерлон.
Текст німецькою мовою:

Katharina Goebel
12435 Berlin

Klaus Müller
Bürgermeister
58636 Iserlohn
Berlin, 10.04.2008

Sehr geehrter Herr Müller,

mein Name ist Katharina Goebel, und ich schreibe Ihnen aus Berlin. Mein Anliegen ist kein alltägliches, und ich muss etwas ausholen.
Ich lebe und arbeite seit 20 Jahren in Berlin als Musikerin. Vor 4 Jahren traf ich jedoch auf Marina Schubarth, Gründerin des dokumentartheater berlin, das sich solch unbequemen Themen wie dem II Weltkrieg oder der Katastrophe von Tschernobyl widmet. Neben dem Theater setzt sich Marina Schubarth seit über 8 Jahren für Opfer des II Weltkrieges, den sogenannten „OST- Arbeitern“ aus der ehemaligen Sowjetunion, ein, rief im Rahmen der 1999 in Deutschland entfachten Debatte über die Entschädigung ehemaliger Zwangsarbeiter den Spendenaufruf „SOFORTHILFE“ in Kooperation mit dem Berliner Verein KONTAKTE-KOHTAKTbI ins Leben, unternimmt regelmäßig Spendenreisen in die Ukraine.
2002 wurde sie für ihre ehrenamtliche Arbeit mit der Carl-von-Ossietzki-Medaille durch die Internationale Menschenrechtsliga ausgezeichnet. Seit 4 Jahren begleite ich Marina Schubarth auf ihren Spendenreisen.

Während unserer letzten Reise Ende März 2008 trafen wir in Kiew auf eine alte Frau: Eugenie Platonova, geb. Kumurschi – ehemalige „OST-Arbeiterin“, die 1942 von den Nationalsozialisten nach Deutschland zur Zwangsarbeit verschleppt wurde. Die damals 17-Jährige kam nach Menden in die Firma Schmöle, wo sie unter verheerenden Umständen Zwangsarbeit leisten musste. Durch die schwere Arbeit, katastrophale Ernährung, schlimmste Unterbringung in Baracken brach sie eines Tages zusammen und wurde schwer krank. Sie kam in ein Mendener Krankenhaus, wo sie von den anderen – deutschen – Patienten als „Untermensch“ argwöhnisch beäugt und auch behandelt wurde.
Eine Ärztin und eine Krankenschwester sahen dies und veranlassten, dass das Mädchen nach Iserlohn gebracht wurde – ins St. Elisabeth-Krankenhaus. Dort nahmen sich ihrer 2 Schwestern an, die Mitleid mit dem völlig unterernährten und kranken Kind hatten. Nach der Beschreibung von Eugenie musste es sich um Nonnen handeln. Ihre Namen: Schwester Bernharde und Schwester Donitella. Ob die Namen 100%-ig stimmen, vermag ich schwer zu sagen, aber so wiederholte die heute 83- Jährige die Namen immer und immer wieder. Schwester Bernharde sei eine kleine, ca. 35- jährige Frau mit auffallend blauen Augen gewesen. Nach ihren Erzählungen retteten diese beiden Schwestern ihr das Leben, indem sie, nachdem Eugenie wieder gesund und einigermaßen zu Kräften gekommen war, der Firma Schmöle mitteilten, das Kind könne auf gar keinen Fall in die Firma zurückkehren, weil es dringend im Krankenhaus für diverse, wichtige Arbeiten gebraucht würde.
Nur durch diesen geistesgegenwärtigen Vorwand und diese couragierte Menschlichkeit der beiden Schwestern im Elisabeth-Krankenhaus entging Eugenie Platonova dem Horror weiterer Zwangsarbeit und überlebte.
Immer wieder wiederholte die alte Frau während unseres Besuches ihren sehnlichsten Wunsch: Diesen Menschen, bzw. ihren noch lebenden Verwandten für ihr selbstloses Eingreifen „Danke“ zu sagen.

Ich schreibe während der Spendenreisen bei den Besuchen der alten, zum größten Teil in großer Armut lebenden Menschen immer ihre Biographien mit.
Als Eugenie nun von diesem Krankenhaus in Iserlohn erzählte, wurde ich hellhörig und fand durch ihre Beschreibung der Lage und Umgebung heraus, dass es sich um das St. Elisabeth-Krankenhaus handeln musste.
Immerhin wurde ich selbst am 17.1.1968 im Elisabeth-Krankenhaus geboren – ich bin gebürtige Iserlohnerin.

Als ich Eugenie dann erzählte, dass ich im besagten Krankenhaus geboren wurde, in dem auch ihr vor mehr als 60 Jahren auf eine ganz besondere Weise das Leben noch einmal geschenkt wurde, war sie völlig außer sich. Ich versprach, den Kontakt nach Iserlohn und zum Krankenhaus herzustellen. Ihre Augen leuchteten, und es war mir klar, dass sich für sie mit dieser gemeinsamen Geschichte eine Tür die in die Vergangenheit geöffnet hatte, durch die sie so gern noch einmal an ihrem Lebensabend gehen würde. Mit einem Besuch des Elisabeth-Krankenhauses und anderer Stationen in Iserlohn und Menden würde sich dieser Kreis für sie schließen können.
Es wäre viel mehr als nur ein Besuch einer alten Frau in einer märkischen Stadt. Es wäre vielmehr eine wunderbare Versöhnungsarbeit zwischen der Ukraine und Deutschland, die persönlicher und menschlicher und damit größer nicht sein könnte.
Marina Schubarth und ich haben in Kooperation u.a. mit großen Stiftungen wie der Stiftung „Erinnerung, Verantwortung und Zukunft“, der „West-Östlichen-Begegnung“ in Berlin und der Ukrainischen Nationalstiftung / Kiew viele Begegnungsreisen zwischen Deutschland und der Ukraine in die Tat umsetzen können, bei denen ehemalige „OST-Arbeiter“ noch einmal ihren Spuren in Deutschland folgen konnten, Nachkommen der Menschen treffen konnten, die im Horror des Nationalsozialismus Menschen blieben und auf unterschiedlichste Weise das Leben dieser gegen ihren Willen nach Deutschland verschleppten Menschen erträglicher machten oder gar retteten.

Und so wäre es wunderbar, diesen sehnlichen Wunsch von Eugenie, noch einmal nach Iserlohn zurückkommen zu können, mit Ihrer Mithilfe, z.B. einer offiziellen Einladung durch die Stadt Iserlohn und finanzieller Unterstützung für die Anreise der alten Frau, erfüllen zu können. Es würde ihr sehr viel bedeuten.
Ich habe parallel zu Ihnen auch an das St. Elisabeth-Krankenhaus und den Bürgermeister von Menden Herrn Düppe geschrieben. Vielleicht lässt sich ja eine Zusammenarbeit organisieren. Für Rückfragen stehe ich gern und jeder Zeit telefonisch zu Verfügung. Beigefügt habe ich an dieser Stelle ein Photo von Eugenie bei unserem letzten Besuch in Kiew, ihres Arbeitsausweises der Firma Schmöle und ein offizielles Schreiben des Bürgermeisters von Menden aus dem Jahr 2001, in dem ihre Zwangsarbeit bei Schmöle bestätigt wird.

Der Brief ist länger geworden als gedacht. Aber mir sind während meiner Arbeit für diese Opfer des II Weltkrieges, die ich mit Marina nun seit Jahren machen darf, diese alten Menschen sehr ans Herz gewachsen. Ich weiß, ich komme aus dem Land, das vor über 60 Jahren so viel Leid und Schrecken gerade in die Länder der ehemaligen Sowjetunion brachte. Ich trage diese Schuld nicht, aber ich trage die Verantwortung, dass sich so etwas in Deutschland nie wiederholt.
Ich habe auf den Spendenreisen so großartige Menschen mit so großen Herzen getroffen, die nichts besaßen. Und ich höre immer wieder Eugenies Wunsch: „ Ich möchte noch einmal nach Iserlohn zurückkehren!“.
Es wäre wunderbar, wenn es ihr mit Ihrer Hilfe gelingt, diesen Weg in ihre Vergangenheit noch einmal gehen zu können.

Danke, dass Sie sich die Zeit für diesen Brief genommen haben.

Mit der Hoffnung auf eine baldige Antwort Ihrerseits und herzlichem Gruß aus Berlin
______________
Katharina Goebel

ПЕРЕКЛАД:

Катаріна Гьобель
2435 Берлін

Клаус Мюллер
Бургомістр
Ратхаус І
58636 Ізерлон
Берлін, 10 квітня 2008

Вельмишановний пане Мюллер,

мене звати Катаріна Гьобель, я пишу Вам з Берліна. Справа, в якій я звертаюсь, не буденна, і мені доведеться почати здалеку.

Останніх двадцять років я живу та працюю музикантом у Берліні. Чотири роки тому я познайомилась з Мариною Шубарт, засновницею Документального театру в Берліні, який займається такими незручними темами як Друга світова війна та Чорнобильська катастрофа. Окрім театральної діяльності Марина Шубарт понад вісім років присвячує себе жертвам Другої світової, так званим «остарбайтерам» з колишнього Радянського Союзу. У 1999 році під час бурхливих дебатів у Німеччині з приводу виплати відшкодування колишнім примусовим працівникам вона закликала до невідкладного збору пожертв у співпраці з Берлінським товариством «KONTAKTE-KOHTAKTbI». Марина Шубарт регулярно приїжджає до України, розподіляючи зібрані пожертви. У 2002 році Міжнародна ліга прав людини нагородила її за самовіддану громадську роботу медаллю Карла-фон-Оссєцкі. Я чотири роки супроводжую Марину Шубарт в її благодійних поїздках.

Під час нашої останньої подорожі в кінці березня 2008 ми зустріли у Києві одну стару жінку: Євгенія Платонова, дівоче прізвище Куму ржі – колишню примусову працівницю, яка була у 1942 році вивезена націонал-соціалістами на роботи в Німеччину. Сімнадцятилітню дівчину привезли до м. Менден на фірму Шмьоле, де вона мусила працювати за жахливих умов. Через важку роботу, мізерне харчування, страхітливі умови проживання в бараках одного дня вона не витримала і важко захворіла. Її направили у Менденську лікарню, де інші – німецькі пацієнти – дивились на неї як на «недолюдка» та відповідно з нею поводились.

Одна лікарка з медсестрою побачили це та зробили так, щоб дівчину перевели до Ізерлону, у лікарню Святої Елізабет. Там нею опікувались дві медсестри, які співчували повінстю виснаженій та хворій дитині. За словами Євгенії, це були монашки. Їх звали сестра Бернарде та сестра Донітелла. Чи дійсно вона називає правильно ці імена, мені важко сказати, але 83-річна жінка повторювала їх знову і знову. Сестра Бернарде була невеличкою 35-літньої жінкою з разюче блакитними очима. Євгенія розповідає, що ці дві сестри врятували їй життя тим, що після одужання, коли Євгенія вже якоюсь мірою відновила сили, вони повідомили фірмі Шмьоле, що ця дитина ніяк не може повернутись назад на підприємство, тому у лікарні вона терміново потрібна для різної важливої роботи.

Лише маючи такий серйозний привід та завдяки сміливості і людяності обидвох сестер лікарні Св..Елізабет Євгенія Платонова змогла уникнути страхіть подальшої каторжної праці та вижити.

Літня жінка без кінця повторювала під час нашого візиту, що найбільше в житті вона хотіла би подякувати цим людям чи їхнім живим ще родичам за ту безкорисливу допомогу.

Коли ми відвідували стареньких людей, більшість яких живе у великій бідності, я завжди записувала їхні біографії. Коли Євгенія розповіла про цю лікарню в Ізерлоні, це привернуло мою увагу, і з її опису місцезнаходження госпіталю мені стало ясно, що мова йде про лікарню Св.Елізабет. Я сама народилась 17.01.1968 у лікарні Св..Елізабет – я уроджена ізерлонка.

Почувши, що я з‘явилась на світ у тій же лікарні, в якій понад 60 років тому їй також було особливим чином подароване життя, Євгенію охопило схвилювання. Я пообіцяла встановити контакти з Ізерлоном та лікарнею. ЇЇ очі блищали, і мені було зрозуміло, що ця спільна історія відкрила для неї двері у минуле, у які вона так хотіла би ще раз ступити під осінь свого життя. Яки вона змогла побачити лікарню Св..Елізабет та інші місця свого перебування в Ізерлоні та Мендені, це коло для неї би замкнулось. Це було б набагато більше, ніж просто візит літньої жінки до бранденбурзького містечка. Це стало би чудовою роботою із примирення між Україною та Німеччиною, саме через особисті зустрічі людей, а тому незрівнянно важливою.

Марина Шубарт та я організовували численні поїздки та зустрічі між Німеччиною та Україною у співпраці з відомими фондами, як-то Фонд «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє», Фонд «Західно-східні зустрічі» (Берлін), Український національний Фонд «Взаєморозуміння і примирення» (Київ), під час яких колишні «остарбайтери» могли ще раз пройти по слідах своєї неволі в Німеччині, зустрітись з нащадками тих людей, які у виру нацистського свавілля залишались людьми та, як могли, полегшували чи навіть рятували життя людям, насильно вивезеним до Німеччини.

Було би чудово, якби можна було з Вашою допомогою втілити заповітне бажання Євгенії приїхати ще раз до Ізерлону. Наприклад, у вигяді офіційного запрошення від міста Ізерлон та фінансової допомоги на приїзд літньої жінки. Для неї це би означало дуже багато.

Я написала паралельно також до лікарні Св..Елізабет та бургомістра Мендена пана Дюппе. Можливо, вдасться налагодити співпрацю. У разі запитань я в будь-який час у Вашому розпорядженні. Додаю фотографію Євгенії з нашої останньої поїздки до Києва, її робочу перепустку фірми Шмьоле та офіційний лист бургомістра Мендена 2001 року, в якому підтверджується її примусова праця на «Шмьоле».

Лист вийшов довший, ніж думалось. Але за час моєї роботи на користь цих жертв Другої світової війни, яку я маю честь проводити з Мариною кілька років, ці люди мені дуже прикипіли до серця. Я знаю, що я з країни, яка більше 60 років тому завдала стільки страждань та болю саме країнам колишнього Радянського Союзу. Не маючи в цьому своєї вини, я все-таки несу відповідальність, щоб у Німеччині таке не повторилось ніколи.

В поїздках мені зустрічались надзвичайні люди з такою глибокою душею, в яких не було насправді нічого. І знову чую мрію Євгенії: «Я хотіла би ще раз побачити Ізерлон!» Якби їй з Вашою допомогою вдалось ще пройти по цьому шляху у минуле, це було б прекрасно.

Дякую, що витратили час на мій лист.

З надією на швидку відповідь від вас та щирим привітом з Берліну

Катаріна Гьобель