Панченко (Заяц) Марія Симонівна
Народилась 8.07.1922 року в с.Обухові Київської обл. В 1943 році була угнаною на каторгу в Німеччину. Перебувала там з 1.07.1943 по 7.05.1945 року. Тяжко писати про ті часи моєї молодості. І досі сняться крики фашистів і свист кийків: «Шнелл, русіше швайне!»
Спочатку нас змучених, заплаканих гнали до Василькова, по боках колони йшли озброєні німці й поліцаї з овчарками. За нами бігли, ридаючи, матері. Нікого до колони не підпускали. З Василькова погнали в Київ. У Києві нас посадили в товарні вагони, в кожному вагоні був вартовий, закрили й повезли до Німеччини.
На одній із станцій відчинили двері й крикнули всім дивитися на платформу. В цей час туди вивели двох побитих брата й сестру, хлопця 14 років і дівчину 16. Вони втекли з вагона, й їх упіймали. Побиті, скривавлені вони притулилися один до одного, і фашисти тут же розстріляли їх. А нам наказали, як будете тікати, так і вам те буде.
І зараз перед очима стоять те скривавлене хлоп’я й дівчина. Ми тоді кричали, плакали, а нас били палицями й кулаками, бо в кожному вагоні була озброєна охорона.
Привезли нас до міста Швайнфурт, після санобробки відправили на військовий завод. Це якоїсь фірми «Фарбешіндустрі».
Жили ми за містом, у таборі, оточеному колючим дротом, у дерев’яних бараках. Щодня гнали нас на роботу, знову по боках колони йшли озброєні охоронці з собаками. Коли хто-небудь випадково виходив з колони, то його били палицями, а то й прикладами.
Кормили дуже погано: ми їли баланду з брукви й хліб з тирсою. Отож і казали: «Баланда, баланда, даже без капусти, одна бруква та вода, в животі пусто». А робить треба, стояти біля станка 12-14 годин. Було таке, що й падали. Особливо вночі, таких поливали водою, тягли до станка й знову ставили. Всі руки в мене й в інших були в ранах, роз’їдала якась алергія, і нічого не можна було зробити. А коли щось з машиною не ладилося, то майстер жорстоко бив. Біля туалету стояв поліцай з овчаркою й коли хтось затримувався, цькував його собакою. Не в одної дівчини були покусані ноги, а то й руки. Страшно було й в туалет ходити.
Пам’ятаю, одного разу привезли на завод картоплю, й голодні хлопці, які її розвантажували, взяли по картоплині. Їх тут же розстріляли, й лежали вони мертвими цілий день, щоб не було повадно іншим.
У таборі ми спали на нарах, але хіба то було спання, хоч були дуже втомлені. Щодня американські літаки бомбили і ми сиділи й ждали смерті. Коли бомбили, то охоронці бігли до бункера, а ми лишалися надворі, ба нас в бункер не пускали.
З Обухова в той табір нас узяли 50 дівчат, а після бомбардувань залишилася, мабуть, половина. Коли тих, хто залишився, на другий день виганяли прибирати двір, то ми знаходили то голову, то руки, то туловище. Це було страшне видовище, страшне моральне потрясіння.
Після бомбардувань нас перевезли в містечко Шварценіх, десь поблизу м.Галль. І знову праця в цеху, знову табір, знову голодування, знущання. Начальником табору був якийсь Ганс чи Фріц, не пам’ятаю точно. Але це була дуже жорстока людина. Одного разу, коли я йшла й не помітила його, то він наздогнав мене й почав бити, не знаю, за що. Я, побита, побігла в барак, а він пішов до себе. А потім, видно, щось згадав і знову прибіг, і шукав мене в кімнатах. Це було в день покушенія на Гітлера. Мене дівчата заховали в стару шафу, я довго боялася виходити звідти. Але шафа була вузька, й я закрита чуть не задихнулася там. Мені й зараз часто сниться та шафа й той фашист, ніби душить мене. А потім, як я вилізла з шафи, то вилізла в дірку за забор й ночувала в якійсь ямі. От і одержала ревматизм, яким і зараз хворію.
Одного разу ми побачили, що навколо табору поставили прожектори й зенітки. Ми здогадалися, що це зробили, щоб обманути тих, хто бомбить. Так і сталося. Нас знову бомбили. Серед ночі ми вискочили з бараків хто в чому був і бігли куди очі бачать, а було дуже холодно. Все горіло навкруги, бо кидали фосфорні бомби. Так всю ніч ми просиділи в полі, а потім, коли йшли до табору, німецькі селяни нам з другого поверху спустили на палиці хліба. Ми були змучені, чорні, страшні й вони, видно, побоялися до нас підійти.
Ми ледь добралися до табору, знайшли якісь тряпки, вдягнулись якось, а тут стали казати, що вже американці недалеко. Потім фашисти, щоб ми не втекли, перекрили дорогу з табору, поставивши кулемети. І зараз не знаю, хто нас вивів на якусь стежку, і ми бігли кілометрів 10. Прибігли до якоїсь печери, переночували там, а потім прийшли союзні війська й визволили нас.
Ми зібрались у таборі, вірніше там, де щось залишилося від нього, нас посадили в машини й вивезли в розташування наших військ в Моравську Остраву, а потім дехто залишився в армії, а я повернулася додому.
Після приїзду додому я часто хворіла, те все дала тяжка праця, голодування й постійні моральні муки. Зараз мені багато років. З моїх друзів, що були разом, багато померли, а я живу. Маю низку болячок: серце, астма, особливо мучить алергія, через яку я навіть лежала в реанімації.
Оце й усе, що могла я написати. Це тільки сота частина тих страждань, що я перенесла. Я не обвинувачую всіх німців, серед них було багато хороших людей. Я не забуду тих селян, які дали нам хліба. Я не забуду німкеню, фрау Гофман, яка інколи допомагала мені й іншим.
