Панченко Іван Якович

Моє юнацтво припало на 1941-45 роки. Тоді, під час жахливої Другої світової війни, я навіть не міг припустити, що така могутня держава, як Радянський Союз з гаслом: «Чужой земли мы не хотим, но своей ни пяди не отдадим» не зможе захистити нас від фашистської навали. Але це сталося…
15 липня 1943 року я та мої односельчани були насильно вивезені до Німеччини. Їхали ми туди в телячих вагонах. Всю дорогу за нами пильно наглядали німецькі солдати, про втечу годі було й думати. Коли ми проїжджали через Білорусію, місцеві жителі закликали нас втікати до партизан, і деякі сміливці таки намагалися втекти, коли поїзд зупинявся в лісі. Але закінчилося це для них трагічно — німці розстрілювали їх без усякого попередження, прямо на наших очах.
По прибутті в Німеччину нас на якійсь станції зустріли бауери, їм дозволялося на кілька тижнів узяти на сільські роботи одного-двох остарбайтерів. До мене підійшов один німець і за руку повів із собою. До його домівки було недалеко, але цікаво те, що, не дійшовши до неї, він завів мене на свою земельну ділянку, де вже працювала його дружина й діти, і наказав мені збирати каміння та виносити його з ділянки. Ось так і почалася примусова робота. Спав я у холодній коморі на дерев’яній лаві, вкривався смердючою периною, під якою обливався потом, а як розкривався — замерзав. Годували мене об’їдками, що залишалися від хазяйського столу. Та найбільше мене пригнічував сум за Батьківщиною та втраченою свободою. У першу ніч, проведену в Німеччині, мене взяла така безвихідь і образа, що я навіть не стримав сліз. Щоб у повній мірі використати мою дармову працю, хазяїн цілими днями примушував мене щось робити: косити, молотити, перекопувати землю, виносити каміння, сміття й навіть компост із туалету (для використання його в якості добрива).
Приблизно через три тижні нас знову привели на станцію, тепер наш шлях проліг до міста Тіршенройт. Там нас поселили в бараках, де вже жили польські наймані робітники. Харчування було дуже погане. Баланда з брукви, шматок хліба й чай двічі на день. На роботу ходили пішки, за місто, кілометрів три в один бік. Там, у котловані німці-пенсіонери копали кирками білу глину, а ми вантажили її у вагонетки й підганяли для подальшого транспортування на фабрику. Для нас, юнаків, праця була непосильна. До того ж наглядач не давав нам відпочивати, і ми мусили працювати цілий день із короткою перервою на обід. Проте обідати було нічого, їжу (обід) нам видавали вже ввечері. Бувало, комусь поталанить, коли німець кине йому недоїдений бутерброд. Перші дні ми були як побиті, боліло все тіло. Після роботи ми, зморені, голодні , ледь переставляючи ноги, йшли через прибрані городи, а знайшовши картоплину чи морквину, одразу з’їдали прямо сиру. Так майже два роки ми змушені були виконувати тяжку, рабську роботу в нестерпних злиднях. Особливо тяжко приходилося взимку, хлопці часто хворіли, а мене, коли я тяжко захворів, ледь прийняли до лікарні. Остарбайтерів до лікарні не брали. Тільки дякуючи німцю, з яким я працював у кар’єрі, мене прийняли. Він сам завів мене до лікарні й попросив прийняти. До речі, цю саму лікарську картку я знайшов у м. Тіршенройт, де я працював уже тепер. Написав листа меру, вказавши, що перебував у їхній лікарні. А вони, знайшовши мою картку, прислали мені її поштою.
А в березні 1945 року нашу групу з 15 чоловік у супроводі 2 німців відправили на захід. Там у якомусь місті нас поселили в кірсі. У цьому місті крім нас були й інші групи. Були там і українські найманці, які добровільно пішли служити до німців. Вони агітували нас приєднатися до них, хвалячись, що їх добре одягають і годують. Але з наших до них ніхто не пішов. Ходили чутки, що ми повинні були копати окопи, але через 2 тижні нашу групу знову построїли й уже пішки кудись погнали. Дорогою нас годували сухим пайком, дуже скудно. Кругом стояли зовсім порожні будинки й ходили чутки, що скоро тут з’являться американці. На одному привалі ми стояли в черзі, щоб отримати пайок, і один із юнаків пройшов уперед, щоб швидше отримати їжу. Конвоїр вистрілив йому в спину й хлопець загинув. Цієї ж ночі ми втрьох, самі близькі друзі, вирішили втекти й сховатися у підвалі, щоб дочекатися американців. Ранком нас ніхто не шукав, а наприкінці дня з’явилися американці. Солдати вітали нас, кидали нам галети, цукерки й усякі подарунки. Через деякий час нас почали збирати всіх у одну групу, а потім, 9 травня, передали нашим військам. Після відповідної перевірки мене мобілізували в Радянську Армію, в якій я прослужив 5 років. І тільки після 7 років відсутності я потрапив додому.