Лещенко Лідія Данилівна
Народилася 17 листопада 1924 року в с.Петрівське Таращанського району Київської області.
У місті Нікополі проживаю з 1937 року. Вчилася в українській школі № 1, яку закінчила в 1941 році. У пору окупації Нікополя німецькими військами знаходилася в Нікополі до вивезення в Німеччину. До вивезення виганяли нас працювати. Працювала на прополці кукурудзи в с.Куйбишеві, потім працювала на цегляному заводі, загружала цеглу в печі, возила на вагонетках, потім вигружала з гарячих печей. Із заводу нас (не пам’ятаю, скільки нас було) відправили до казарми на збірний пункт. Скільки ми тут були, не пам’ятаю. Пам’ятаю, що мені мама принесла торбинку сухарів, трошки сала, старе пальто і робочі черевики. Незабаром нас відправили на станцію, під охороною з автоматами. Посадили в товарняк і повезли. Це був вересень 1942 р.
Привезли (здається, до Польщі), тут нас зовсім роздягли, перевірили наше здоров’я, одяглися знову, чимось покропили і повезли до м. Ессена. Якийсь час ми тут були, потім всіх вистроїли в один ряд. Прийшов німець із довгою палицею і показував, хто повинен виходити. Так нас вийшло 10 чоловік. Забрав нас і повіз у добре оздоблених пасажирських вагонах до Міндена, там висадив п’ять чоловік, а нас повезли до Бадаунгаузена, де нас уже піджидали хазяї. Коли привезли, кожний хазяїн забрав свого раба. Мене хазяїн схопив за руку і не відпустив до самого дому. Хазяїн говорив трошки польською мовою. Спитав, як звати, привів і передав мене фрау Марті. Тут я працювала. Це був готель «Цюр Розе» хазяїна гер Конзиор. Зі мною працювали: Танте Паула, Лотте, Фрідель, Ріхард, Гюнтер, потім прислали ще і Мар’яну. Мій обов’язок був: рано мити туалети, зимою топити котел у кочегарці, мити посуд, ручним пилососом пилососити доріжки, прибирати на кухні, а ввечері чистити картоплю. Прати білизну в певні дні. Фрау Марта допомагала (вчила) прати чулки, носки (бо я таку кількість не вміла прати). У хазяїна був син (помер у лазареті), була дочка Лотта й онук Ганзі (доччин). Зять потрапив у полон до руських. Гладили білизну всі разом. Коли була тривога, сиділи у підвалі й штопали. От прожила в хазяїна скількі, забула. Потім нас всіх від хазяїв забрали і перевели на Везергютте – військовий завод. Жили в дерев’яних бараках, спали на нарах. Табір був огороджений колючою проволокою. На Везергютте водили під охороною. Працювали в дві зміни, від семи годин до семи. Годували: буряк, брюква, вранці й в обід по скибочці хліба, і так до визволення.
У кінці квітня 1945 р. нас визволили американські війська. Бомбили нашу фабрику, перші бомби упали на наш цех, в обідню перерву, коли всі йшли в столову. Я встигла лягти під станок. Перший зальот пробомбив, і я вийшла, хотіла пробігти далі, а тут другий нальот. Я впала і мене засипало землею. Врятував мене француз, відрив і відніс у бункер. У мене линула кров ротом і носом. Він приніс мені чаю стакан, потім знову взяв мене на руки і поки долетів третій нальот із карандашами (зажигалками), відніс мене в село за фабрикою і залишив у німецькій сім’ї. Попередив, щоб зі мною нічого не сталося. Через декілька днів прийшли наші хлопці і мене забрали, відвели до хазяїна. Тут Марта мене виходжувала (добра була душа).
Пізніше я узнала, що табір увесь згорів, згоріли більшість тих, що прийшли з нічної зміни і спали. Везергютте не стало, залишились одні з.б.-конструкції, хто був дуже ранений, той теж згорів. Мені Марта дала одежинку (бо все погоріло), і нас американці почали збирати до купи. Спочатку ми були в якійсь чи то школі, чи то клубі, а потім нас одвезли у великий зборочний пункт у м.Мінден. У Міндені нас уже відділяли. Забрали хлопців і повезли, а потім дівчат (а в який город, не пам’ятаю). Нас, декілька дівчат, забрали у військову частину. Польова пошта 12381 (американці нас передали нашим військам). У цій частині я працювала до 26 серпня 1945 р. Потім нас відправили в другу частину в м.Гродно. Скільки в Гродно були, не пам’ятаю. Їхали додому з Гродно до Києва і на вагонах з вугіллям, і на вагонах із лісом, поки не потрапили у воєнний ешелон, допомогла справка з військової частини (спасибі капітанові Корабльову, що дав нам справки, вона є в мене і зараз). А з Києва доїхали по всякому до Нікополя. Це ми вже були дома (слава Богу). Батьки дали мені листа, це був лист від мого друга з Донбасу. Вони з Міндена попали на Донбас. Потім ми зустрілися і поженилися. Жили на Донбасі в м.Чистяков.
У 1952 році вернулися в Нікополь. Працювали. Мали трьох дітей. Діти повиростали, мали свої сім’ї. Та горе спіткало. Син Олександр воєнкоматом був відправлений у Чорнобиль 1988 року, прийшов із Чорнобиля і в 1990 році помер, залишивши вдову з двома дітьми. Зять загинув трагічно і також залишив дочку з двома дітьми. А чоловік мій, Кот Андрій Микитович, із яким ми разом були в Німеччині, інвалід (профзахворювання антросиликоз, і в 1996 р. переніс важкий інсульт). Я сама з 1958 року хворію дифузно-вузловим зобом, тиреотоксикозом. І чоловік, і я ветерани праці.