, ,

Демидов Маркіян Дмитрович

Народився 7 листопада 1935 року в мальовничому селі Дуброви Верхньодвинського (Освейського) району на Вітебщині в Білорусії. Навколо села стояли столітні ліси, багаті озерами і річками, які іноді переходили в болота.
Споконвіку тут жили і працювали мужні та волелюбні люди. Раннє дитинство Маркіяна було безхмарним. Але його батько рано пішов з життя.
Рятуючи колгоспне майно в зимовий час, він застудився і помер. Так у 1938 році чотирирічний Маркіян залишився без батька.
В 1941 році раптово почалася війна і в його рідне селище невдовзі прийшли німецькі солдати. В кінці 1941 року, після розстрілу колишніх керівників і активістів, на Вітебщині почався партизанський рух, який набув масового характеру. Навіть діти, в тому числі і семирічний Маркіян, допомагали партизанам (збирали зброю, провіант, одежу). «Велика земля» (так називалась не окупована територія Радянського Союзу) уважно стежила за цим рухом. Упевнившись, що німці не в силах контролювати окуповану територію, радянське командування розмістило біля села тимчасовий аеродром для постачання партизанам зброї і боєприпасів. Партизанський рух набирав силу.
Практично німці почували себе більш-менш безпечно лише в районному центрі Освея. З метою відновлення своєї влади і знищення партизанів, фашисти в кінці 1942 та на початку 1943 року здійснюють в північно-східній Білорусії каральну експедицію із застосуванням авіації і легких танків. В ті страшні часи вщент спалювались села, містечки, розстрілювались сотні невинних людей. Люди залишали свої домівки, худобу і все, що мали для життя, тікали в глухі ліси, щоб врятуватися від фашистів.
Сім’ї Демидових не поталанило. В один із холодних зимових днів їх оточили німці, вигнали із землянки і погнали в с. Миловиди Расоньського району. Там всіх людей похилого віку і зовсім малих дітей відокремили від інших ніби для того, щоб підвезти на санях. А насправді, зігнали в колгоспну лазню і спалили живими. Це сталося на очах Маркіяна. З цього часу він ніколи вже не почував себе дитиною.
Ось офіційна довідка з енциклопедії партизанського руху Білорусії в роки Великої вітчизняної війни 1941-1945 рр.

КАРАТЕЛЬНЫЕ ЭКСПЕДИЦИИ
немецко-фашистских захватчиков в северо-восточной части
Витебской области Белоруссии.
«Зимовае чарауніцтва»(«Winter zanber») – кодовое название карательной операции немецко-фашистских захватчиков против партизан Рассонско-Освейской партизанской зоны и гражданского населения. (Дрыссенский, Освейский, Полоцкий и Рассонский районы. 27.12.1942 – 20.03.1943 гг.).
Проводилась карательной группировкой «Берта», в состав которой входили 10 полицейских батальонов, моторизованные жандармские подразделения связи артиллерии, 2-я авиагруппа особого назначения. С севера и юга район операции был окружен подразделениями 201-ой охранной и 39-ой учебно-полевой дивизиями. Каратели полностью разграбили все деревни, забрали все сельхозпродовольствие, угнали скот.
В ходе карательной операции гитлеровцы убили и сожгли живыми более 3500 местных жителей и свыше 2000 угнали на каторжные работы в Германию, более 1000 детей – в Саласпилский лагерь смерти, разграбили и сожгли 158 населенных пунктов, в т.ч. с жителями с. Абадзеево, Агенськово, Буды, Дуброви, Ерохи, Жаркасеки, Константиново, Миловиды, Папарток, Сеньково и др. Убийцы сокрушались по поводу того, что для разминирования минных полей в настоящее время нет мирного населения»
У.С.Пасе

Серед спалених були його трирічна сестричка, дворічний двоюрідний брат, бабуся і дуже похилого віку прабабуся.
Про цей жахливий момент життя Маркіян не любить розповідати. Страшні спогади бентежать душу. Хочеться думати, що це був сон, страшний сон, а не дійсність.
Через кілька днів він з матір’ю опинився в концтаборі смерті – Саласпілс.
Там, не зважаючи на морозний день, їх роздягали на дворі санпропускника, в якому йшла перевірка стану новітніх рабів Рейху. Майже годину чекав на морозі з матір’ю своєї черги восьмирічний Маркіян. Потім матір від нього відокремили і помістили в жіночому бараку, а Маркіяна з біркою на шиї розмістили в бараку для дітей. Після розлучення, Маркіян побачив матір лише наприкінці 1944 року. Маркіян у восьмирічному віці залишився сам на сам з жахливою дійсністю концтабору Саласпілс. А між тим концтабір поповнювався все новими і новими в’язнями, які служили за товар для багатих представників арійської крові, їх прислужників з латишів та поліцаїв.
Малолітній Маркіян був переданий Янісу Вейде для трудового використання і виховування, що проживав на хуторі Спалвас Огресгальської волості Ризького повіту. Всю «принадність» такого виховання Маркіян пізнав в перші дні перебування в будинку Вейде. Невдовзі він від нього втік і блукав по дорогах Латвії, намагаючись дійти до білоруських земель, і йому вдалось дійти до латвійсько-білоруського кордону, але саме тут він потрапив ло «лап» латвійської поліції, якою він був переданий місцевому поміщику Людвігу Ізмаїловичу, що мешкав в Асуньській волості Дагдського повіту.
Як не хотілося малому Маркіяну працювати на поміщика, але йому нічого не залишалося, як підкоритися. Людвіг Ізмаїлович використовував хлопчину як пастуха. Так в дитячому віці Маркіян почав «хазяйнувати»…
Під його наглядом було 40 корів, 18 телят та до 100 овець.
Це була важка і виснажлива праця для восьмирічної дитини. І не відомо, як би склалася доля Маркіяна, коли б не Червона Армія, яка в липні 1944 року визволила його з поміщицької неволі. Так почалося нове життя тепер уже дев’ятирічного хлопчика.
В цьому ж році, восени, він пішов у перший клас. «Школа» розміщалася в землянці. Діти не мали ні паперу, ні ручок, ні чорнил.
Писали дерев’яними паличками на піщаній підлозі. І все ж таки діти вчилися добре. Після семикласної школи Маркіян вчився в Полоцькому (Вітебському) будівельному технікумі. Навчання давалося йому легко, оскільки за плечима був великий досвід тяжкого життя, та і в ранні роки батьки та рідні насичували його розум різноманітними знаннями, а його душу – культурою.
В технікумі відзначався тим, що навколо нього гуртувалися найздібніші учні. Він був для них поводирем і авторитетом. Як перспективну молоду людину, що подає надію, після закінчення технікуму його направили в столицю України — Київ. Спочатку він працював майстром. Ця робота вимагає не лише знання з будівельної справи, але, головне, вміння працювати з людьми. Невдовзі йому пропонують посаду прораба, згодом – старшого прораба, а через кілька років — начальника БМУ і ПМК. Так, тепер Маркіян Дмитрович проходить щабель за щаблем всі сходинки будівельної майстерності. Не один промисловий та побутовий об’єкти, побудовані і введені в експлуатацію під керівництвом М.Демидова, працюють і нині.
Але М.Демидов не тільки віддавався праці. Він заочно навчався в Київському інституті народного господарства, який закінчив в 1970 році. В своєму трудовому поступі він ніби живе і працює за двох – за себе і за загиблих в колгоспній лазні рідних. Нині М.Демидов очолює ВАТ «Будізоляція – марка».
Але його талант керівника розкрився також з величезною силою і на громадській роботі, після того як на установчі конференції колишніх малолітніх в’язнів у м. Києві у лютому 1991 року була створена Українська спілка колишніх малолітніх в’язнів фашизму, а Демидова М.Д. було обрано головою спілки.
Вже 15-ий рік він дуже вдало очолює цю громадську організацію. Така висока довіра до нього виявлена невипадково. Одразу після його обрання (у 1991 році) почала швидко зростати чисельність членів Спілки. Із 13 відділень, які налічували в своїх рядах не більше 20 тис. осіб, організація за роки існування розрослася до 120 відділень і стала Всеукраїнською організацією, яка налічує в своїх рядах понад 300 тисяч колишніх в’язнів фашистських концтаборів, гетто, в’язниць і інших місць примусового утримання, і яка взяла на себе нелегку місію: захищати права і інтереси всіх тих, хто в роки війни опинився, не за своєю волею, за колючим дротом фашистських місць примусового утримування, де панувала смерть, жах, відчай і безнадія.
За рішенням Кабінету Міністрів України Демидов М.Д. як керівник Спілки з 1993 року входить до складу Спостережної ради Фонду «Взаєморозуміння і примирення», з 1997 року він — член урядової Міжвідомчої комісії з проблем «нацистського золота» і компенсаційних виплат жертвам нацизму. У складі урядової делегації України він приймав активну участь у переговорному процесі з ФРН щодо виплати справедливих і повноцінних компенсацій громадянам України, які у роки другої світової війни постраждали від націонал-соціалістських переслідувань.
За ініціативою Демидова М.Д. успішно були проведені переговори із Швейцарським Фондом для нужденних жертв Холокосту, за рахунок якого вже здійснені гуманітарні виплати в’язням нацистських концтаборів.
Сумісними зусиллями активістів УСВЖН та Демидова М.Д. Українською Спілкою в’язнів – жертв нацизму була повністю досягнута історична реабілітація людей постраждалих від нацизму, їм були надані значні пільги у різних сферах життєзабезпечення. Завершуються компенсаційні виплати за примусову рабську працю.
За безпосередньою участю Маркіяна Дмитровича майже усіма відділеннями спілки проводиться велика робота з виховання молоді в дусі антитоталітаризму і антимілітаризму, в напрямку розвитку і укріплення міжнародних зв’язків, взаєморозуміння і примирення між народами України, Німеччини і Польщі, а також розвитку відносин з іншими народами і країнами .
Проводиться велика робота з увічнення історичної пам’яті про трагедію народу України в період Другої світової війни. Так завдяки наполегливій копіткій роботі 22 червня 2005 року в Києві відкрито пам’ятний знак жертвам нацистських переслідувань. Здійснюється збір і видання спогадів колишніх в’язнів нацизму і документальних матеріалів. Матеріали спогадів живих свідків передаються до національного музею ВВВ для створення експозицій.
Про діяльність Української спілки в’язнів — жертв нацизму друкують статті в газетах, журналах, йдуть передачі по радіо, телебаченню – як в Україні, так і за її межами. Статус в’язня – жертв нацизму обговорювався у Верховній раді України. Як результат затверджено Закон «Про жертви нацизму».
Як бачимо з цього дуже короткого нарису, Маркіян Демидов, переживши страхіття концтабірного життя в Саласпілсі і поневіряння після нього, не втратив духу, а навпаки, зміцнив його і продовжує себе формувати як цільну і глибинну особистість.
Нам добре відомо, що в тоталітарні часи чимало молодих фахівців після закінчення інституту, завдяки зв’язкам і зусиллям їх покровителів, займали досить високі посади. Щодо до Демидова, то він всього добився своєю працею. Тим, ким він є – це особисто його заслуга. За 54 роки трудового життя він пройшов шлях від техніка-будівельника, начальника ПМК і СБМУ до головного інженера інституту «Укрдержпроектмісцепром». За період трудової діяльності Демидов М.Д. вніс значний вклад в розбудову об’єктів переробної промисловості України.
За багаторічну діяльність, особисті заслуги в розвитку ветеранського руху, активну громадську діяльність Демидов М.Д. нагороджений Президентом України орденами «За заслуги» всіх трьох ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
У 2004 році за активну співпрацю з польськими організаціями людей постраждалих від ІІІ Рейху його нагороджено «Золотою медаллю ZРР».
Неодноразово діяльність Демидова М.Д. відзначалась мером м.Києва О.О. Омельченком. «Подяками» та «Почесними грамотами», а у 2005 році його нагороджено відзнакою «Знак Пошани».
В зв’язку з 70-річчям народження Демидова М.Д. нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України.
Демидов М.Д. одружений. Його дружина за фахом юрист, багато років працювала помічником заступника Київського міського голови.
Аліна Степанівна, як і її чоловік, зазнала тяжких страждань у гітлерівській неволі. П’ятирічною дівчинкою її разом з матусею, зв’язковою партизанського загону, дружиною радянського офіцера, який у перші дні війни загинув під Брестом, примусово вивезли до Німеччини у фашистське рабство.
Їх діти, дві дочки, мають вищу освіту. Старша Маргарита — відповідальний працівник банку. Молодша Альона – юрист, суддя Господарського суду м.Києва.
Їх дорослий онук Владислав має юридичну освіту і працює за фахом. І ще у них три онучки. Дві семирічні: Аліна і Орина і найменша Алла. Щастя їм, здоров’я і світлого майбутнього.

О. Гаца
Н. Слєсарєва