,

Будугай Ольга

Сиві коси у 18 років Раїси Іванівни Савченко

Моя мама, Раїса Іванівна Савченко, народилася 15 травня 1923 року в одному із райцентрів Запорізької області – місті Гуляйполі. Це місто відоме своїми буремними революційними подіями з участю Нестора Махна (1888-1934) і його повстанської армії, які обрали свій особливий – “третій” – шлях у вирі громадянської війни.
Раїса Іванівна була найстаршою дочкою серед п’яти дітей службовця Івана Дмитровича Філіпченка та його дружини Ольги Яківни. У 1938 році сім’я втратила батька, коли наймолодшій дочці Галі ще не було й року. Івана Дмитровича було репресовано, а в 1956 році – реабілітовано посмертно.
До початку війни Раїса встигла закінчити середню школу №1 і перший курс фізико-математичного факультету Гуляйпільского вчительського інституту (після війни його було переведено до міста Бердянська).
На початку травня 1943 року комендант Гуляйполя наказав Раїсі їхати на примусові роботи до Німеччини, погрожуючи в разі її відмови завдати її матері 25 ударів нагайкою. Раїсі довелося покоритись. У так званому “телячому” вагоні (вагоні для худоби) їй було так сумно й гірко, що після першої ночі цієї дороги з 3 на 4 травня 1943 року її волосся зовсім посивіло…
Нарешті прибули до столиці Австрії Відня, а звідти їх перевезли майже на кордон з Угорщиною. Господар Стефан Воян, на примусові роботи до якого потрапила Раїса, був угорцем. Він жив у місті Апетлоні й був власником величезних сільськогосподарських угідь. На його полях навіть діяла власна залізнична гілка, з’єднана із залізничною станцією Памхаген. Тут остарбайтери вирощували буряки, брукву, багато бобових, мак та інші культури. Розводили овець і корів.
Раїса жила зі своїми співвітчизницями, а також дівчатами з Польщі, Угорщини, Італії та інших країн у будівлі, де до цього тримали корів. Узимку там було дуже холодно, бо опалювати цей барак дозволяли тільки соломою в “буржуйці”, хоч неподалік була розташована велика яма із вугіллям хазяїна. Її краї ретельно бризкалися вапном, щоб було видно чи не крадуть з неї паливо. Юнаки жили в іншому приблизно такому ж бараці.
Щоранку поляк Антек, який був наглядачем, брутально будив молодь ударами мітли, спонукаючи ставати до роботи. На сніданок їм пропонувалось маленький шматочок хліба й кухлик кави. Дівчата хліб їли, а від ранкової кави відмовлялися. І не тому, що її не хотіли, а через те, що у полі не було передбачено ніякого туалету для юнаків і дівчат, які майже весь світловий день працювали там разом. Тому дівчата соромилися хлопців і вважали за краще залишитись без кави.
На полі за всіма ними постійно слідкували наглядачі, забороняючи щось їсти із вирощеного врожаю і відволікатися від роботи. За зірваний зелений стручок гороху наглядач Антек так ударив одного хлопця-українця бичем, що в нього спухло вухо. Восени під час викопування й чистки буряків на полі часто різали собі руки, бо працювали дуже довго, були втомлені, виснажені.
Після роботи їли юшку з брукви. Їсти хотілося постійно, особливо хліба. Молодь мріяла про закінчення війни, звільнення, зустріч з рідними, а ще – про можливість досхочу поїсти вдома хліба, на якому тут, на чужині, так економили господарі.
Узимку їх робота була ще важчою, аніж улітку. Протягом зимового робочого дня кожна дівчина мусила нажати серпом 50 снопів очерету, а юнак – цілих 75. Перевеслом для снопів служив дріт. Молоді остарбайтери були взуті в спеціальні черевики із цинку, які лише трохи захищали ноги від вологи. Очерет залишав рани на тілі, дошкуляли мороз, вітер, негода. Снопи очерету слугували сировиною для виготовлення трикотажу, тканини. Їх відвозили залізницею на трикотажну фабрику, розташовану в місті Брук – у центрі цього округу Австрії.
Одного разу Раїса захворіла на тиф. Після лікування в Апетлоні вона була ще слабка, але її примусили йти на роботу на наступний день після повернення з лікарні.
11 квітня 1945 року остарбайтерів в Апетлоні звільнили частини Радянської Армії. Два роки Раїса нічого не знала про свою родину. Після звільнення вона повернулася додому, це сталося 19 травня 1945 року. Закінчила заочно навчання на фізматі в Бердянському педінституті. Але в перший рік після повернення з Німеччини їй не дозволили працювати в школі. Один рік мусила проробити секретарем районного відділу освіти. Далі протягом 30 років Раїса Іванівна працювала вчителем математики в одній із шкіл міста Гуляйполя. Про таких педагогів кажуть: «У неї один запис у трудовій книжці».
Вийшла заміж за колишнього в’язня чотирьох німецьких концтаборів Дмитра Павловича Савченка, стала мамою двох синів і дочки. Принагідно ділилася з членами сім’ї спогадами про пережите в роки своєї невеселої юності. При цьому бажала нам, дітям і онукам, щоб ніколи не довелося зазнати такого лиха, яке випало їй у війну.
Я росла наймолодшою в родині, з дитинства пам’ятаю маму тільки сивою, дуже скромною, спокійною, доброзичливою. Це ніби про неї і таких, як вона Борис Олійник написав до болю близькі мені рядки:
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
Мама померла 25 січня 2002 року. Примусові роботи дуже підірвали її здоров’я і залишили у пам’яті й на душі зарубки на все життя.