Бехкая Анастасія Федорівна

Народилася 25 листопада 1926 року в с.Подібна. Дитячі роки були дуже важкі. Пережила голодовку 1933 року. Ходила до школи, після 6 класу почалася війна. У липні 1942 року, 4 липня забрали в Німеччину. До цього батько намагався сховати мене у рідних в іншому селі, але сільський староста дізнався про це, викликав до себе батька й сказав, щоб або їхав сам до Німеччини, або віддав дочку. Батько привіз мене додому я дуже плакала, казала, що хочу, щоб зі мною поїхала мама, без неї я не хочу. Батьки привезли мене на станцію, де всі зібралися. Німці зразу відігнали пльотками усіх батьків, нас загнали в товарні вагони, де була постелена солома. Ми сиділи в куточку й плакали. Везли нас тиждень, часто вночі поїзд стояв. Спочатку їли те, що взяли з дому, а потім були голодні. Привезли на розбирочний пункт, вишикували в колони. Старших забрали на важкі роботи, а нас, менших 4 дівчат забрала сестра. Ми нічого не знали, де ми, куди нас везуть, лише через місяць дізналися, що це лікарня.
Працювали без вихідних, виконували роботу добросовісно, тому до нас ставилися по-людськи. Пам’ятаю, як розбомбили частину лікарні, й туди зігнали багато полонених іноземних солдат, щоб ремонтували лікарню. Вони були голодні й в обірваному одязі. А дві мої подруги працювали на кухні й узяли 2-3 шматочки хліба та передали полоненим. Це побачили працівники лікарні, німці. Потім сказали, щоб нам не давали їсти. А коли дізналася про це наша сестра Емма, заступилася за нас, пожаліла, сказала, щоб ішли на кухню їсти.
Без нагрудного знаку ОСТ ми не мали права нікуди вийти. Коли пройшло 2 роки, нам дали два вихідних на місяць. Ми ходили в парк, щоб зустрітись із українцями, поговорити. Сидіти на лавочках у парку ми не мали права, нас ганяли собаками. Коли німці вже відступали, то до нас всі погано починали ставитися, сердилися.
Так пройшло 3 роки. Ми не знали, що війна вже закінчилася, тільки знали, що територію, де ми були, зайняли американці. При американцях ми пропрацювали ще 2 місяці. Очевидно, ніхто не знав, що ми тут. Одного разу ми в парку зустріли дівчину Наташу, яка працювала на фабриці, поговорили з нею, і вона обіцяла розповісти російським солдатам про нас. Так про нас дізналися, прийшли російські солдати, забрали нас і відвезли в американський табір. Там ми пробули 1 місяць. Годували нас непогано, працювати не примушували.
Потім відвезли до російського табору, де ми зазнали багато горя. Жили в конюшнях, спали на голих нарах. Із ставка брали воду готувати їжу, в цьому ставку ми милися, прали. Від цього всі дуже хворіли, не могли ходити на роботу. Хворих виганяли на поле, але я падала на полі. Тут померло багато малих дітей, біля табору їх і поховали.
Через місяць нас повезли до іншого табору, по-моєму, в Гродно. Тут ми жили в землянках.
Пам’ятаю міст через річку Одер, тут ми працювали на ремонті мосту. Мене забрав чоловік змотувати електропровід, а потім заставив пити горілку й хотів мене зґвалтувати, але мені вдалося втекти, при чому ледве не впала в річку.
Пізніше поїздом нас відвезли в Україні, де ми ще 1 добу на морозі чекали поїзда, щоб їхати в Подібну, але за нами з села приїхали рідні, сестра забрала мої речі на возика, й ми йшли 25 кілометрів пішки додому. А повідомила в селі рідних про наш приїзд подруга, яка поїхала товарним поїздом і біля села Подібна зістрибнула на ходу, вночі зайшла в село, повідомила всіх рідних, що ми в Христинівці. Ось так ми добиралися додому 6 місяців. 25 листопада 1945 року я прийшла додому.
Батько загинув на війні. Після війни важко жилося, голодували. Працювала в колгоспі, за що нам платили мізерні копійки. В 55 років пішла на пенсію.