, ,

Бернацька (Туровська) Антоніна Іванівна

В 1941 р., коли зайшли німці, то на третій день, 27 липня вбило мого батька. Він був лісником, а в 1943р. ми жили в с.Хомівка Житомирської обл., село спалили, і нас забрали в Німеччину. Маму і нас, 4-х дітей. Я була найстарша, мені було тоді 12 років, а в 13 років мені довелося працювати в німця в полі від 7.00 до 19.00 вечора, і роботу треба було робити ту, що й дорослим. Я працювала 1 рік, а тоді нас визволили американці й відвезли через місяць до р. Ельби. Там нас зустріли російські війська й забрали людей. 7 тисяч рушили в дорогу.
Пішки ми йшли 2 тижні від ранку до вечора, напівголодні, ночували в полі, в лісі де нічка застане, ноги в усіх попухли. Я старша була, мала 14 років, а меншій — 7 років.
А там, недалеко Берліна, був табор, і ми там пробули 1 місяць, а тоді повезли до Житомира. Ідіть куди хочете. То в кого були чоловіки, то ті поїхали на попелище в Хомівку і почали розбирати окопи і будувати хати. А в нас не було кому будувати, а ми в сусідньому селі зупинились, в с.Кримок. Там була мамина сестра, і там мої три сестри пішли в перший клас. А мені не довелось вчитись. Так що до війни закінчила 3 класи, і все. Прийшлось іти майже в найми заробляти на шматок хліба.