Шаповалова (Жадько) Ганна Яківна

Автобіографічне документальне оповідання під час перебування в Німецькому концтаборі Шаповалової (Жадько) Ганни Яківни

В 1943 році Чернігівщина була окупована німцями, тому 9 липня 1943 р. мене разом з батьками та двома старшими братами насильно вивезли до Німеччини. Мені тоді було 4 роки, батьку – Жадько Якову Денисовичу – 53 роки, мамі – Хартині Василівні – 47, брату Федору – 18, брату Івану 17 років.

Везли нас товарним потягом, яким перевозили худобу. На одній із зупинок брат Федір вискочив з вагону і хотів втекти, але його спіймали і вкинули в другий потяг і з тих пір ми про нього нічого не знали. Батьки дуже сумували за ним і за старшим братом Михайлом – 1923 р. народження, який в 1941 році пішов добровольцем на війну, де і пропав безвісті. Тільки в березні 2016 року пошуковці в Карелії знайшли його рештки і капсулу з запискою де вказано прізвище, ім’я батька та місце народження.

По приїзду до Німеччини нас помістили в концентраційному таборі який був обнесений високою дротяною огорожею під напругою, а також охоронявся есесівцями, що знаходились на вежах з вогневими точками.

Головним в таборі був Лагерфюрер (в якого була Німецька вівчарка) з 2а поліцаями: рижим – злим і товстеньким – добрим, так ми їх потім називали.
Батьків і брата разом з усіма дорослими в чотири години ранку виганяли з табору і везли працювати на паравозоремонтний завод. Везли їх потягом, а потім вони йшли 2 км пішки, і пізно на ніч повертались в табір, щоб переночувати, і знову о 4й підйом і т. д. Вони виходили тихенько з бараку, коли ми ще спали і повертались, коли ми – діти уже спали. Бачила я їх тільки у вихідний день.

Жилось мені дуже тяжко, так як мені було тільки 4 роки, а жити без батьків доводилось з чужими дітьми віком до 14 років. Нас, дітей, поліцай піднімав нагайкою, бив нею по металевим 2х ярусним ліжкам кричачи: Schnell, schnell. Ми вже знали, що треба вставати і йти в окремий барак для дітей, де нас чекала німкеня – наглядач. Там нас годували. Особливо запам’ятався суп з брюкви, без жодної картоплини і тільки в суботу нам ще давали по одній картоплині в «мундирі», і відпускали раніше. Ми бігали до табору військовополонених, який був розташований поруч з нашим і намагались просунути через сітку картоплину полоненим бо вони були такі несчасні, голодні, брудні, а коли брали в нас ці картоплини то у них на очах з’являлись сльози.

За словами брата Івана на сніданок дорослим давали склянку чаю з якоюсь плавленою ковбасою яка танула в жиру і 200 грам хліба, а на обід був суп з брюкви. Від такої їжі вони ледве тримались на ногах.

Німці на заводі були різні і добрі і погані. Одного наглядача брат запам’ятав на все життя, тому, що він бив брата часто і дуже сильно. Якщо хтось протестував проти побоїв, то таких людей кидали в яму на дві доби без води і їжі, тому арбайтери боялись навіть між собою говорити.

Розбиті вагони прибували з фронту кожен день і в’язні їх ремонтували і утеплювали скловатою голими руками без рукавиць, скловата втикалась в руки, які боліли, набрякали, чесались. Працювали мовчки як роботи.

Другого старого майстра на ім’я Ханс брат згадував з теплотою, бо він його захищав і не дозволяв іншим наглядачам бити, тим більше відправляти в яму може тому, що Іван був невеликого росту і йому було тільки 17 років.

Одного разу взимку (це був вихідний день) мій брат чистив від снігу стежку і тут з’явився рудий поліцай якому не сподобалось як Іван відкидає сніг він став на нього кричати. Брат у відповідь йому щось сказав і тут поліцай вихопив з кобури зброю і направив на брата. Батько виглянув з вікна і побачив, що життя його сина висить на волосинці. Він миттєво вискочив на вулицю розставивши руки затулив собою брата й сказав: стріляй у мене, а сина не чіпай (всі знали, що в таких таборах розстрілювали на місці без суду і слідства). В цей час хтось побіг до Лагерфюрера і попросив терміново прибути на місце події. Лагерфюрер тут же прибіг з перекладачем і почав розбиратися. Потім говорить батькові: як Ви наважились перечити? Поліцай міг вбити вас обох. Він має на це право, сила на його боці.

Тоді батько сказав: Ви коли-небудь бачили, як маленька пташка захищає від кота своє пташеня, яке випало з гнізда? Вона старається клюнути кота, відволікти кота — злодюгу від пташеняти розкинувши крильця, так і я захищатиму своїх дітей від ворога хоч і нерівні сили.

Лагерфюрер посміхнувся, похлопав батька по плечу і сказав: Gut, Забрав поліцая і вони пішли. Батько з Іваном теж пішли в барак (як кажуть – з легкою душею).
Дякуючи добрим німцям які були в таборі і на заводі ми залишились живими і дочекались кінця війни.

В 1945 році кожен день були нальоти на Німеччину, про це сповіщали заводські сирени, що означало тікати в бомбосховище, де ми знаходились і в день і в ночі. Там було темно, сиро, холодно але ми вижили.

Нас визволили американці, ми були їм дуже раді і вдячні.

Додому ми повернулися тільки у вересні, тому що залізниця була завантажена перевезенням бійців і нашої військової техніки.

Автор — Шаповалова (Жадько) Ганна Яківна – 1939 р. народження

с. Євминка Чернігівської області,

малолітній в’язень концтабору Еггартен – 54 (1943 – 1945 р. р.), м. Мюнхен, Німеччина.