Волошкін Володимир Трохимович

Народився 17 січня 1938 р. в сім’ї військовослужбовця у м. Рибінськ, Ярославської області. У 1940 році батько був переведений на службу в авіаційну частину у м. Вільнюс (Литва). Коли почалася війна, батько знаходився на навчаннях на польовому аеродромі. Спроба евакуюватись в тил закінчилась невдачею: обидва ешелони з сім’ями військовослужбовців були розбиті авіацією, перехоплені німецьким десантом, і люди повернуті “на зимові квартири”. Через декілька днів німці розстріляли жителів єврейського гетто, що розміщалось у двох 3-4-поверхових будинках у Вільнюсі, і помістили туди затриманих ними членів сімей військовослужбовців. Серед них була і Волошкіна Марія з сином Володею, якому на той час ще не виповнилось і 4 років. В цьому “російському гетто” (так називали цей табір місцеві жителі) вони знаходились до вересня 1943 року, доки німці не розформували табір і не відправили ув’язнених у ньому людей в різні місця в складі 5 маршових колон. Архівні документи німецької поліції безпеки і СД, отримані з Литовського національного архіву, свідчать, що сім’я Волошкіних була відправлена до м. Боосен (Німеччина), але вони, разом з групою інших колишніх в’язнів “російського гетто”, опинилися у концтаборі французького м. Санкт-Людвиг (зараз це місто Сент-Луіс, на місці колишнього концтабору побудовано православний храм). Документи архіву м. Сент-Луіс підтверджують перебування в цьому таборі серед інших в’язнів сім’ї Волошкіних. Відома приблизна дата (вересень 1944 р.) їх вивезення з Сент-Луісу, але не вказано, куди німці їх вивезли. А опинились вони у великому концтаборі м. Нюрнберга в Німеччині, де і були звільнені військами союзників.
У кінці серпня 1945 р. вони повернулися у Білгородську обл. (місце народження батьків Волошкіна В.Т.). Тільки там він дізнався про долю батька — Волошкіна Трохима Тимофійовича, який всю війну знаходився на фронті, в кінці 1944 р. був комісований з армії, як інвалід Великої Вітчизняної війни і працював у Волинській області. В кінці 1945 року туди переїхали і Володимир з мамою. Там він пішов до школи, яку закінчив 1955 р. з медаллю і поступив на факультет механізації у Харківський інститут механізації сільського господарства. Під час навчання в інституті три сезони (1956, 1958, 1959 рр.) працював на збиранні врожаю на цілинних землях і в 1958 році отримав свою першу трудову нагороду — “Медаль за освоение целинных земель”. Після закінчення інституту працював механіком відділення радгоспу у Донецькій області, інженером РТС на Волині, а у 1965 р. був призваний на військову службу, якій віддав 26 років. Був демобілізований по хворобі у званні полковника у 1991 р. Після цього пішов працювати інженером у відділ радіоекології Волинського обласного Управління сільського господарства, звідки звільнився після досягнення пенсійного віку у 1998 році.

У 1991 р. активно включився в роботу по організації руху колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів. Спочатку був заступником голови відділення Спілки, а з 1994 року — беззмінний його голова. У 1996 році його обрали членом бюро УСКМВ, а з 2000 року він є і заступником Голови УСВЖН.
Волошкін В.Т. нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня та 15 медалями.

Пам’ять дитини

У книзі В.В. Литвинова “Коричневе намисто” є розділ, який називається “О ласесофах”. Ось про що там говориться:
“Зараз ми вже знаємо точно: на самому початку війни переважна більшість сімей радянських офіцерів з західних та центральних районів Литви (понад 80 відсотків) або загинули, або потрапили до німецького полону і стали в’язнями спеціальних таборів — ласесофів, тобто таборів для членів сімей військовослужбовців. Схована від людського ока підводна частина айсбергу (ласесофа) містила в собі масу загадкового і жахливого.
Ці табори, що з’явилися у перші дні війни, відразу після переходу німцями кордону, з’явились раніше усіх інших місць примусового тримання радянських громадян. Не виключено, що офіцери вермахта (не кажучи вже про офіцерів гестапо та жандармерії) мали особливі інструкції, відповідно до яких і діяли…
Сьогодні відомі назви ласесофів-“піонерів”, які виникли на окупованій території СРСР. То були табори для членів сімей радянських офіцерів в литовських містах Димитровас та Калварія. Але найбільшим ласософом був Субочський табір. Звідси і його роль “флагмана” серед йому подібних. На Субоч рівнялись, його наслідували (зрозуміло — фашисти у методах роботи). Серед місцевого населення його називали “російським гетто”.
Доля склалася так, що саме цей спецтабір і став моїм першим з трьох, де мені довелося “жити” за довгі роки війни. У 1941 році мій батько — Волошкін Трохим Тимофійович служив в одній з авіаційних частин Червоної Армії, штаб якої знаходився у м. Вільнюс. Ми проживали в так званих “ДОСах” (будинках офіцерського складу). Незадовго до початку війни авіачастина була виведена з основної бази на так званий “польовий аеродром”, де перебував і мій батько. Ми з мамою залишались у Вільнюсі. Було мені в той час три з половиною роки. Звичайно, я не можу скласти єдиного логічного опису усіх подій того часу, але певні епізоди залишились у пам’яті назавжди.
Початок війни: стук у двері. Мама відкриває, схвильовано про щось говорить з якимсь військовим, повертається і похапцем починає складати речі. Потім обнімає, цілує мене і говорить: “Війна, швиденько збираємось і біжимо на вокзал”. Навіки врізалось у пам’ять: у напрямку вокзалу біжать старі люди, жінки, які тримають за руки чи на руках малих дітей, а по них стріляють з вікон і горищ. Звичайно, не всім пощастило добігти до вокзалу. На вокзалі грузимось у вагони, і поїзд з біженцями рушає. Через певний проміжок часу — два ешелони, що горять на рельсах. Як потім мені стало відомо, ми намагались евакуюватися в тил через Білорусію, але біля станції Вороново, що під м. Лідою, ешелони були розбиті авіацією і перехоплені німецьким десантом. Всі, хто міг, намагався сховатися у високих житах, що росли вздовж залізниці. На світанку побачили, що по дорозі рухаються танки, накриті, як нам здалося, червоними полотнищами. Усі з радістю кинулись до них, але були зупинені кулеметними чергами з танків. Так я вперше побачив фашистський прапор — червоний з чорною свастикою у білому колі. Німці зібрали усіх, хто залишився живим, і наказали повертатись на зимові квартири хто як може, попередивши: за порушення наказу — розстріл на місці.
Декілька днів ми пішки, а хто мав гроші — наймав підводу, добирались до Вільнюса. Розмістились у своїй старій квартирі. Потім прийшли німецькі військові, зібрали в колону і погнали в обгороджені колючим дротом два багатоповерхові будинки на вулиці Субочаус. Як мені потім стало відомо, спочатку там було єврейське гетто. Після розстрілу в перший тиждень війни євреїв німці помістили туди сім’ї офіцерів Червоної Армії. З тих часів я і пам’ятаю один куплет табірної пісні на мотив дуже популярної тоді пісні “Раскинулось море широко”:

«На улице Субоч два дома стоят,
Два дома еврейские были.
Теперь там советские люди сидят —
Евреев в могилу зарыли…»

В «російському гетто» нам дісталась невеличка кімнатка у цокольному поверсі, в якій розмістилось 2 сім’ї: я з мамою та сім’я Фісунів, яка складалась з матері і трьох дочок. З цією сім’єю доля звела нас на всю війну.
Що відбувалось в таборі, мені не відомо, але пам’ятаю, що дуже хотілось їсти; укус великої чорної овчарки, слід від якого залишився на все життя, і з якою іноді ночами “воюю” і досі, а також, що на початку нашого перебування охорона була з поліцаїв, але через деякий час у таборі часто почали з’являтись військові у чорній формі. Вони вивозили на машинах жінок, багато з яких у табір вже не повертались. Як мені стало відомо з розмов, які вели між собою старші хлопці і дорослі, у таборі було викрито жіночу підпільну підривну організацію. Після цього охорона табору була значно посилена.
Так було до вересня 1943 року, коли нас посадили у товарні вагони і під охороною повезли невідомо куди. Так ми опинились у невеликому спецконцтаборі у французькому місті Санкт-Людвиг (як мені тепер відомо — це німецька назва французького міста St.-Louis, в даний час на місці колишнього концтабору побудовано православну церкву). З часу перебування в цьому таборі врізались у пам’ять намагання деяких жителів міста, які проходять вздовж табірної огорожі, у протянуті тоненькі рученята худих дітей непомітно покласти чи то абрикос чи яблуко, батіг охоронця, яким він безжально відганяє дітей від огорожі, як і у Вільнюсі постійне почуття голоду. У зв’язку з тим, що матері повинні були працювати на заводах по 12 годин в нічну зміну, а в день вони змушені були набратися сил для наступної зміни, керівництво табору придумало “особливий” раціон харчування дітей, які ще не могли працювати: один стакан молока та півкусочка ерзацхліба на день з розміщенням в окремому від дорослих приміщенні і забороною в певні години виходити з нього. Ніколи не забуду, коли мамі вдалося принести у табір барвистого півника, що передала для мене француженка Марія, яка працювала на заводі разом з мамою. Для мене він був єдиною і дуже дорогою іграшкою. А ще не забуду, як мама і тьотя Оля Фісун (про цю сім’ю я вже згадував) не повернулися з роботи, а ті жінки, які працювали в одну зміну з ними, тільки обнімали мене та запевняли, що мама скоро повернеться. І дійсно, через день чи два вони повернулись, побиті і сумні. В табір їх доставили жандарми. Пізніше мама розповідала, що вони намагались відстати від колони з надією щось роздобути з харчів. Їх спроба вдалася, але через деякий час їх відсутність була помічена, а вони схоплені фельджандармами і доставлені в тюрму, де їх “протримали” певний час, а потім привезли у табір.
У таборі м. Санкт-Людвига ми пробули приблизно до вересня 1944 року, після чого опинились у великому концтаборі разом з військовополоненим на околиці відомого міста Нюрнберг. Розмістили нас у бараках з триповерховими нарами. Харчування — відома багатьом в’язням нацизму бурда з очисток картоплі чи брукви, чай з моркви та хліб з тринами не більше двох разів на день. В той період союзна авіація вже почала масові бомбардування німецьких промислових міст. Тому завалів у місті вистачало, і дорослих постійно використовували для розчистки міста. Діти залишались без нагляду батьків. Чи була в той час охорона по периметру обнесеного колючим дротом з вишками табору, сказати не можу, але що головна брама охоронялась двома есесівцями, це знаю точно. Особливо запам’яталась одна пара — старший, років під 60, та молодший — років 40. Запам’ятались вони тим, що практично кожний день повторювали одну і ту ж “процедуру”: коли відбувалась зміна охорони, старший обов’язково мав у кишені декілька цукерочок. Залишені без нагляду батьків, діти з цікавості підходили ближче до воріт. Старший виймав цукерки і кидав їх в пилюку біля воріт. Кожному з дітей дуже кортіло покуштувати солодкого, і вони, як горобці, кидались за цукерками і копошилися у пилюці. В цей час молодший есесівець підбігав до дітей і намагався якнайболючіше вдарити ногою когось з них. Після цього обидва голосно сміялись. З періоду перебування в Нюрнберзькому концтаборі запам’ятались страшні бомбардування, в тому числі і табору, який, як я вже писав, знаходився на самій околиці міста. Під кінець війни огорожа була вже в багатьох місцях так розірвана, що під час бомбардувань більшість в’язнів бігли у поле, щоб не потрапити під бомби. Потім було звільнення військами союзників і повернення на Батьківщину у серпні 1945 року. І було мені на той час аж 7 з половиною років.
В.В. Литвинов в уже згадуваній мною книзі “Коричневе намисто” відзначає, що питання так званих спецконцтаборів для сімей радянських офіцерів довго замовчувалось, і про них мало було відомо. На мою думку, про них і зараз небагато відомо.
Так, чому в документах поліції безпеки СД, що збереглися в державному архіві Литви у м. Вільнюсі, записано, що мене з мамою відправили в складі маршової колони (а їх з “російського гетто” було відправлено п’ять) у м. Боосен (Німеччина), а ми опинились у Франції? Чому у документі, що підтверджує моє з мамою перебування у таборі м. Сент-Луіс, отриманому через понад шість років після запиту за допомогою Інтернаціональної пошукової служби в Бад Арользені через посольство Франції від архіву м. Сант-Луіс, німці, при усій їх пунктуальності, зазначили, коли і звідки прибули, але не зазначили куди нас відправили; чому пошуки і з допомогою Арользена, і особисті через інші архіви Німеччини, в тому числі, усі архіви Нюрнбергу (а вже маю дев’ять відповідей тільки з Нюрнбергу) не дають позитивного результату? Враження таке, що нацисти хотіли сховати сліди своїх злочинів проти мирних громадян з числа сімей військовослужбовців. А це значить, що ще не усі крапки розставлені над “і”.