Василенко Микола Андрійович

Народився в сім’ї службовців. Батько за фахом юрист, працював секретарем нар.суду, пізніше нотаріусом. Мати працювала регістратором рай.поліклініки. До початку війни в 1941 році я закінчив 7 класів. Під час окупації змушений був навчатися у бондарному цеху Городищенської заготконтори, де здобув фах бондаря. На примусові роботи до Німеччини вивозили в першу чергу тих, хто не працював. Розносили повідомлення з’явитися до міської ради та таку-то годину. Там у супроводі жандармів і поліції переводили цих людей до десятирічної школи ім.Чкалова, що в центрі міста. Вона й нині працює, навчає дітей. Із школи вночі цих людей відправляли на станцію, грузили в товарні вагони й відправляли до Німеччини. Прийшлося пережити це й мені. Але пощастило втекти. Під свист куль я так біг, що після втечі цілий тиждень не міг нормально ходити.
Згадую й зараз, як старша на 2 роки моя сестра Галина мастила мою голову й вуха йодом. Поряд зі школою був стадіон, де була парашутна вишка. При німцях вишку зрізали, а стадіон виорали. Там вродила розкішна кукурудза і соняшники. Початком мого марафонського бігу був стадіон. Я біг із закритими очима, а головки соняшників, що саме розцвіли, відлітали від моєї голови в різні боки. Коли я прибіг додому, то зарився в сараї на горищі в солому. На другий день мене знайшла моя сестра, а підказали їй де мене шукати мої друзі, які теж утекли. Вони знали, що я залишився живий.
Через деякий час прийшлося втікати й із місцевої поліції, де був на допиті зі своїм товаришем. Пізніше по хатах на дверях наклеїли списки членів сім’ї та рік народження. В 1943 році о 3 годині ночі есесівці з собаками по всій нашій вулиці, відповідно до списку на дверях, забрали всіх чоловічого роду, лишили тільки калік. Територію сільгосптехнікуму та медичної школи загородили колючим дротом, біля якого несли варту поліцаї. Туди й заводили людей із міста та навколишніх сіл. Під вечір заїхали автомашини, нас відвезли в с.Вербівка. Там перед нами виступив з промовою полковник Донських казаків, які служили в німців. Повідомив, що нас відправлять на заробітки до квітучої Німеччини, де будуть нам добре платити, годувати й одягати. А хто надумає тікати, розстріл на місці.
Нас загнали до школи в класні кімнати, підлога яких була застелена тирсою з лісопилки. Спати ніхто не збирався, думка була лише про втечу. Степан Недоступ із нашої вулиці попередив, щоб до 12 не спали. Сказав, що зробить розвідку й дасть команду, куди і як вибиратися. О 22 годині пролунали постріли з гвинтівок і автоматів. Виявилося, що 5 чоловік намагалися втекти — 2 вбито, 3 поранено. Пізніше знову дві спроби, й знову 4 вбито й 4 поранено. Вранці, лише почало сіріти, нас вивели на дорогу, вишикували по п’ять осіб, примусили взяти один одного під руку й погнали пішки до Умані. Супроводжували нас на конях попарно Донські казаки. На одному коні людина, а на другому — кулемет із запасною обоймою патронів. Були й поодинокі вершники. Першої ночі заночували у Звенигородці, в старій конюшні без даху. Було холодно, дув вітер зі снігом. Зранку знову в дорогу. Хотілося пити, їли сніг. Вдень почало пригрівати сонце, вода після санних підвід підтікала, люди ставали на коліна й пили ту воду. Я пив також, але через носову хусточку, бо до рота набивалося чимало кінського кізяку. По дорозі через села люди виносили воду у відрах, але нам вона попадала мало. Всі старалися ухватити відро, кожний тягнув до себе, і вода розливалася. Казаки на конях насідали й били нагайками всіх: хто хапав і хто приніс ту воду. По дорозі до нас приєднували все нових і нових чоловіків. Тож коли ми йшли, а люди підходили до воріт, щоб подивитися на нас, ми гукали, щоб чоловіки тікали. Хто відставав, підганяли нагаями, а хто вже не міг іти й падав, його пристрілювали, клали на сани й везли до Умані щоб відчитатися за кількість. Нас перелічували ввечері й уранці. У мене були тіснуваті чоботи, я не роззувався дві доби, ноги запарилися. Коли мене гуртом роззули, бо я сам не зміг, то разом із онучами зняли й шкіру на п’ятах до кості. Тож зранку я не міг стати на ноги. Мене брали під руки мої сусіди, два дебелих чоловіка, й вели, а я йшов навшпиньки. Так вели 3-4 км, поки розійдуся. Вони все говорили: «Старайся йти, бо пристрелять, та й нам через тебе попаде».
До Умані ми прийшли о 12 ночі. Нас загнали у велике приміщення, стіни кам’яні, підлога бетонна. Було дуже тісно, й ми сиділи. Години через дві відкрили браму й почали заганяти до нас ще людей. Всі почали кричати, що немає куди й нам тісно. Заскочили есесівці з собаками й почали бити людей нагаями, а собаки кусати. Загнали всіх і закрили браму. Поступово стало жарко, нічим дихати, в кутку задихалися. Так промучилися до ранку. Коли нас відкрили й дозволили вийти, ми побачили велике подвір’я, огороджене колючим дротом. По отой бік ходила охорона, есесівці з собаками. На колючках дроту був лід, всі кинулися збирати хто до рота, а хто у фляги. Та раптом почулися крики, підключили напругу, хто взявся за дріт, не може відчепитися. Тоді ми почали бити таких ногами по руках, і так виручали один одного. А німці дивилися й реготали.
На другий день нас загрузили у товарні вагони, забили люки й закрутили колючим дротом брами. Було дуже тісно, як пощастило якось сісти, то вже хтось і моститься на голову або на плече. Так доїхали ми до Перемишля. У Перемишлі був пересильний пункт, де ми пройшли баню, дезинфекцію й прожарку одягу. І знову вагони. Так доїхали до Дахау, до концтабору десь серед ночі. Довго стояли у зачинених вагонах. Коли відкрили вагони, надворі була заметіль. Нас оточили есесівці з собаками й погнали у ворота концтабору. Ми зайшли у велике приміщення, де на висоті до 1 метра були настелені дошки. Ми держалися купи всі разом, бо як вийдеш, до своїх уже не потрапиш.
Іноді випускали нас на прогулянку подихати повітрям, але не на довго. Подвір’я було огороджене у три ряди колючим дротом. Поруч теж стояли дерев’яні бараки, які охороняли дуже пильно. Зовнішня огорожа була у 5 рядів колючого дроту, вишки для вартових. Перед огорожею смуга чисто прибраної землі шириною метрів із 2. Хто стане на ту смугу — одразу стріляють. Мені вдалося поспілкуватися з одним ленінградцем Федором. Він був старший за мене на 2 роки й сидів уже в концтаборі 2 роки. Сказав, що мені ще, можливо, повезе, можливо, хтось викупить. Для праці в каменоломні або на залізній дорозі. Бауерам уже не дають. Так він мене запевнив. «А моя, — сказав, — песенка уже спета». Повідомив, що кожної доби беруть на кухню 150 чоловік, їх ведуть до бані й вони вже на другий день киплять у казанах разом із бруквою. І цим наваром годують людей. Нам, на щастя, такого не давали, була бруква без м’яса. Ми говорили з ним тричі, й то не довго й не голосно. Він мене попередив, що як помітить це охорона — постріляють обох.
Не пам’ятаю, скільки часу я провів у Дахау, поки нас, 18 чоловік, не викупили залізничники. Приїхали п’ять осіб у залізничній формоі, забрали нас і повели на станцію, де посадили на електричку. Це була моя перша їзда на електропотягу. Привезли нас до табору в м.Пасінг — 20 км від Мюнхена. Цей табір теж був великий, довгі дерев’яні бараки покриті толем. В один барак вміщалося 300 чоловік. До нас підійшов поліцай і заговорив російською ламаною мовою. Перевірив усіх за списком і завів до кімнати бараку. Нас уразила чистота. Двоповерхові нари, два чистих простирадла й подушка. Застелені тонкою ковдрою, на ковдрі лежить трикутником білий рушник. Подушка й матрац набиті дерев’яною стружкою. Один із нас вигукнув: «Отут можна жити!» Відразу почули запевнення поліцая: «Да, жить будешь, только худой-худой будешь». Раптом крик поліцая й свист нагая, почав бити одного хлопця, Манькуту з Софіївки, який сів на ліжко у ватяних штанях і фуфайці. Він добре вибив пилюку з його одягу. Попередив: «Я хороший человек, зря бить не буду. А бил за то, что сел на кровать в верхней одежде». Для нас це стало наукою на все життя.
Вранці заграла сурма, вставай, умивайся і йди до їдальні на сніданок. Кругом і бігом. «Ну, — думаю, — може, тепер по-людські поснідаю». Зайшли до їдальні, два вікна для видачі. Виявилося, що одне для іноземців, а друге — для остарбайтерів. Нам видали глибокі металеві миски, в які налили по черпаку «кави» — 500 грам кип’яченої води без цукру, а кава, як виявилося — із жолудів. Оце й увесь сніданок. Вийшли з їдальні, навстоячки випили, віднесли миску в барак, поставили в тумбочку (на двох одна) й бігом надвір, де вже чекали на нас 2 наших майстри. Нас вистроїли по 2 й повели на станцію Пасінг. Із Пасінга поїхали електричкою, проїхали три зупинки й зійшли. Там нам дали накидні ключі з ручками — на двох один, якими потрібно затягувати гайки, що кріплять рейки до шпал. Мені в напарники прийшовся сусід, який жив від мене через одну хату, Шіленко Микита. Він був на рік від мене молодший і слабий, замучений. Ми з ним весь час відставали від інших метрів на 10, тож вертався до нас майстер і допомагав наздогнати. Коло нас було по 4-6 майстрів. Як виявилося пізніше, це були звичайні робітники, а коли з’явилися ми, вони стали майстрами й командували нами. Перші 2-3 дні вони поводилися з нами більш-менш по-людськи, пізніше почали бити нас навіть за невелику провину. Найчастіше підгилювали ногами, взутими у важкі ковані черевики. Першого дня майстер взяв із собою двох чоловіків і поїхав із ними до табору за обідом. Привезли нам варену брукву й варене лушпиння від картоплі, яку чистили для іноземців. Це було наше основне блюдо. Хліб видавали по 300 грам на три дні. Коли одержували хліб, більшість з’їдала його відразу, бо як залишиш на завтра, то його хтось з’їсть. По п’ятницях видавали нам жир — по 5 грам маргарину. Це була наша тижнева норма.
Перший наліт американської авіації відбувся уночі. Ми всі міцно спали, коли завили сирени. До нас забігли поліцаї з двома собаками, били нагаями, а собаки рвали кого попало. Кинулися до дверей, а коло дверей стоять два поліцаї й б’ють всіх підряд по головах. Одна собака вчепилася моєму сусідові за ватяні штани. Він із переляку кинувся до вікна, вибив головою скло й вилетів на двір, потягши за собою й собаку. Після такого переляку ми вже знали, як нам бути. Як завиють сирени (12 раз підряд — це бойова тривога, а як 3 рази — відбій), біжи у бомбосховище.
Американські літаки налітали все частіше, спочатку вночі, а потім і в ясні дні. Якось у неділю я вирішив перепрати все своє манаття. Зайшов до бані, помився під душем, а випране виніс на двір і вивісив на мотузках, для сушки. Залишився в одних трусах, штопаних-перештопаних. Не встиг зайти в барак, як завили сирени й відразу посипалися бомби, запальні й фугасні. Я відразу кинувся до бомбосховища, в одних трусах і босий. З ясного сонячного дня з’явилася ніч. Увесь наш табір горів. Земля здригалася від важких бомб. Люди то бігали по бомбосховищу, то падали на землю, не знали, як урятуватися. Раптом загорілися всі чотири виходи з бомбосховища, дим не давав чим дихати. Велика подяка моєму сусідові Мареничу Якову з моєї вулиці. Він гукнув: «Хлопці, давайте прориватися надвір. Можливо, хтось із нас залишиться живий, то хоч дома дізнаються де ми ділися». Він накинув на себе бурку з брезенту, підхопив під руки Пасмінника Павла (мій товариш) і кинувся у вогонь. Я, не гаючись, закотив іззаду його бурку, сунув під неї голову й побіг разом із ними.
Надворі було як уночі. Палали бараки, від металевих дахів летіла навкруги сажа. Де була їдальня, з’явилася велика яма, заповнена до половини водою. Поліції і собак не було. Ми добігли до двометрового тину, вибили ногами кілька штахет і кинулися через дорогу на поле. Там був сінокіс і стояли три скирти сіна. Вирішили ховатися там від осколків. Не встигли добігти, як зайнялася перша скирта, а за нею й інші дві. Повернули до трамвайного парку, та й там заворушилося, трамваї почали ставати дибки. Всі поприсідали до землі, не знаючи, що робити далі. Я почав роздивлятися на свої ноги, де місцями з’явилися невеликі пухирі, а на плечах і спині не було нічого. Почули сигнал відбій. Далі дивимося, навкруги світло фар і шум моторів. Почувся крик: «Ура! Американці! Війна закінчилася й ми вільні!» Світло фар почало звужуватися навколо нас. Виявилося, то були есесівці на мотоциклах. Один став на коляску й ламаною російською мовою оголосив, що наш табір згорів. Зараз ми повинні піти туди, зібрати все, що залишилося, і йти на станцію. Звідти поїдемо до другого табору, за 45 км. Коли зайшли до табору, там нічого не лишилося. Де сохнув мій одяг, я теж нічого не знайшов. Тож прийшлося босими ногами йти на станцію. До того табору, крім нас, приїхали ще й з іншого, який також згорів. Там нам було дуже тісно. Спали на підлозі покотом, нар не було. Заїдали нас клопи й воші. Мої труси розлізлися, не було що вже латати, то я їх викинув у багаття. Добре, що Павло Маренич, мій добрий товариш, позичив мені простирадло. Я обмотався в нього з головою. Коли ходив до кухні, то відкривав лише одне око, щоб бачити куди йти. Мені вслід гукали: «Он Ісус пішов!» Довгенько довелося мені бути Ісусом, поки нам не видали зимовий одяг. Повернуться було мої хлопці з роботи й кажуть мені, що старший майстер сказав, як не вийду завтра на роботу, відправить мене в концтабір.
Одного разу сидів я сам у простирадлі й почув, що за стіною наш старший поліцай когось б’є і рве його собака. Я сидів і думав, пронесе чи ні. Коли відкрилися двері, і собака без намордника кинувся на мене. Я з переляку кинув на собаку простирадло, в якому він трохи заплутався, а сам вискочив на шафу для одягу. Собака кинувся до шафи, все старався мене дістати, а я крутився на всі боки, щоб бути до нього обличчям. Думав спасатися тим, що схоплю його за верхню та нижню щелепи. Поліцай стояв і сміявся, бо я до нього повертався то задом, то передом. Потім нарешті він крикнув на собаку й надів на нього намордника. Гукнув до мене: «Надінь штани». — Я відповідаю: «Немає в мене штанів». — «Надінь сорочку», — немає і сорочки. Запитав, де я подів. Я відповів, що вогонь з’їв. Він записав де я працюю й моє прізвище, пообіцяв, що подзвонить туди, щоб мені привезли одяг. Але я ще довгенько чекав, поки привезли вже зимовий одяг і нові колодки для ніг (гольцшучи), і не лише мені, а всій моїй бригаді. Нарешті й я вийшов на роботу.
Нас щодня возили аварійним потягом до Мюнхена на станцію, яку бомбили дуже часто. Ми працювали по 16-18 годин, збирали запальні бомби, якими сипали з літаків як горохом. Фугасні бомби, які не зірвалися, відкопували концтабірники. За ними дивилися на чималій відстані есесівці. Нам доводилося засипати глибокі ями після розриву бомб і заново прокладати залізничну колію.
Нам видавали картки на сніданок та обід у їдальні, а також талони на цигарки — по 3 шт., така була норма на день. Старший майстер, коли видавав картки, вирізав наші талони на сигарети й віддавав німцям. Я намагався вимагати свої сигарети, бо за одну сигарету в таборі була можливість виміняти кусок хліба, і майстер та його напарник часто мене за це били. Я не міг цього терпіти… й навіть вирішив кинутися під поїзд.
Коли ми працювали на колії, біля нас був сурмач німець. Як підходив потяг, він сурмив у сурму, щоб ми тікали з колії, забравши з собою інструменти. Коли я побачив потяг, який стояв недалеко від нас на станції, то почав відходити від гурту. Сурмач засурмив у трубу й кричати. Я побіг між коліями. Мої друзі теж кричали, щоб я тікав, але я добрів аж до стрілки, ліг і поклав голову на колію, закрив очі. Почув стук коліс. Від сонця рейка добре нагрілася й приємно гріла мені шию. Пройшов потяг, а я лежав і думав, що голова моя вже відрізана. Раптом відчув, що мене б’ють ногами. Били мене довго п’ять майстрів. Потім мене підібрали друзі, почали заспокоювати й так розчулили, що мені захотілося жити, й я розплакався.
Пройшло днів три. Ми вийшли з їдальні, приступили до роботи. У цей час ішов дрібний густий дощ, ми засипали шпали, де проклали лінію, щебенем. Тут до нас підійшов старший майстер, узяв за грудки мого напарника й почав бити по обличчю. Я не витримав, і почав кричати на нього, за що він його, гад, б’є. Він згріб мене однією рукою, а другою з такою силою вдарив у обличчя, що я покотився з високого насипу вниз, де впав у канаву з водою. Коли вибрався наверх, був увесь спереду в крові від розбитих губ і мокрий до пояса. Мені крикнув дядько з Мошен, який увесь час мене підтримував: «Колю, чого ти дивишся на нього? Ти ж знаєш, що ти вже не жилець. Не сьогодні, так завтра тебе доб’ють, бий його!» Я довго не думав, схватив граблі в дві руки й побіг за ним по шпалах (по шпалах у колодках легше бігти). У цей час крикнув есесівець, що охороняв концтабірників поруч із нами. Майстер оглянувся, але встиг лише пригнутися, я вже замахнувся граблями, приклавши всі свої сили. Вдарив через усю спину держаком, а граблями по голові. Він упав, розкинувши руки.
Прочунявся я на купі побитих шпал. Розкривши очі, побачив, що моя бригада киркує шпали. Йшов густий дощ. Есесівці з концтабірниками сиділи під вагонами розбитого потягу. Подумав із острахом, чого це я лежу, адже нам не давали навіть сісти, щоб викинути камінця, якщо попаде в колодку. Побачив, що до мене біжить мій напарник. Він узяв іржаву банку з дощовою водою, обережно поклав руку мені під голову й почав напувати. «Лежи, — попередив, — бо ще битимуть». — «А хіба мене били?» Лише пізніше я дізнався, як мене били вісім чоловік, ножем розтинали зуби й заливали до рота воду. Я трохи ще полежав і вирішив уставати, але так закрутилося в голові, що я впав на спину. Піднімався кілька разів, пробув устати й іти, але не зміг. Нарешті трохи відпустило. Думав ще посидіти трохи та йти до роботи. Звернув увагу, що до мене підходить німець із здоровенним собакою на ремінці. Дав команду встати, я помаленьку підвівся на ноги. Він витяг наручники й накинув мені на руки, пошарпав їх і скинув. Витяг наган, попередив, що як тікатиму, пристрелить. Зняв із собаки намордника й повів мене до їдальні. Там обідав наш інженер, який назвав йому моє прізвище, табір і номер. Німець вивів мене надвір, посадив у електричку, навпроти посадив собаку. Коли я повернув голову до вікна, собака кинувся на мене. Тож я сидів і боявся крутнути головою.
Приїхали до станції Пасінг. Я думав, що він веде мене до мого табору, але опинився в гестапо. Провів довгим коридором до великої кімнати, де посадив на широку лаву біля столу, а сам вийшов. Через кілька хвилин зайшов інший чоловік, дуже товстий, і сів біля мене. Почав розпитувати звідки я, де жив. Я сказав, що в Києві на Хрещатику. Там я був лише один раз із братом, який жив у Києві. «О, — вигукнув чоловік, — ти мій земляк. Чи знаєш такий дім (назвав якийсь номер), він стоїть на розі буквою «п»? — Знаю. Він цілий, стояв цілий, коли я був ще дома. — Що в ньому тепер? — Зверху квартири, а внизу магазин — Так, він годиться для магазинів. То мій дім. — Чого це він твій? — Я емігрант-капіталіст. Ще під час Першої світової переїхав до Німеччини. Ти вдарив німця граблями? — Так. — А чи ти знаєш, що тебе за це сьогодні ж повісять або розстріляють? — Знаю, аби лише швидше, щоб не мучили. — Навіщо ти його вдарив?» Я розповів йому все, як було. Підняв сорочку й показав тіло, на якому живого місця не було. «Ти розумієш німецьку мову?» — Розумію, але коли говорять не дуже швидко. — Ти нічого не розумієш, я перекладач, тебе будуть зараз допитувати. Будуть запитувати мене, а я тебе, ти тільки нічого не бреши й розповідай усе, як було. Що говоритиму я, не твоє діло». Він по секрету мене попередив, що вийшов новий наказ Гітлера, щоб легше поводилися з нами, бо нас у Мюнхені вже більше, ніж німців. Щоб не били. Щоб не було ніяких заворушень.
Зайшов гестапівець і сів за стіл. Почався допит. Я помітив, що він усе поглядає на вікно, я також повернув туди голові й побачив на вікні капелюха мого майстра з смугами від граблів. Він підвівся, підняв пінцетом капелюха, підніс до мене. «Твоя робота?» — «Моя, — відповідаю, й думаю: слава Богу, таки я його вбив!» Гестапівець надавив кнопку на столі, відразу відкрилися двері й зайшли два дебелих гестапівці, наче по команді, повернулися до мене, підхопили під руки й понесли довгим коридором до камери. На порозі камери мене підгилили ногою, як м’яча, і я полетів униз. Коли трохи очуняв, роздивився, де я. Це була камера десь 2х2 метри, стіни з сірого каміння, підлога цементована й мокра. Шість височеньких східців. Подумав, що якщо мене ще так підгилять, необхідно перебрати ногами шість разів. Зверху в арматурній решітці горіла маленька синя лампочка. Коли трохи розвиднилося, побачив у кутку лозову корзину з одним вухом. Я забрав її й сів у неї, й скоро заснув.
Коли прокинувся, відчув, що дуже сильно болить голова. Я взявся за неї обома руками й відчув, що вона гладенька, неначе обмазана засохлою глиною. Пощупав чуба, але він ніде не витикався. Шкрябнув нігтями й побачив, що то булав кров. Виявилося, що моя голова вся в крові, яка засохла, лише де не де витикався короткий чуб.
Так я просидів у камері 2 тижні. На допит викликали 8 раз. Їсти й пити не давали. Я мучився без води, а про їжу й не згадував. Лизав росу на стінах. Нарешті двері відчинилися, нагорі стояло п’ять гестапівців із моїм перекладачем. Подумав, що настав мій кінець. Один запитав: «руський, їсти будеш?» Я згадав, що нічого не їв. Відповідаю, що буду, а сам думаю: «Як повісять, то хоч не голодного». Підносять мені миску з жареною картоплею на конячій крові. (це була улюблена страва німців). Я швидко справився з першою мискою, хоч і багато було в ній конячої шерсті. Чую, вони сміються, один говорить: «Малий пацан, а багато їсть. Ще давати?» — «Давай». Знову піднесли повну з горою миску, і я виїв. «Ще давати?» — «Давай». Принесли й третю, але не повну, видно вигребли залишки з каструлі, бо багато було горілого. Я доїв і третю. «Воду будеш пити?» — Мене аж підкинуло: «Буду!» Приніс і воду в літровому кухлі. Я кинувся до кухля й схопив обома руками, ковтнув повного рота й закашлявся. А вони дивилися на мене й реготали. Виявилося, що наколотили солі. Другого кухля я не хапав, узяв до рук і трохи надпив. То була вже чиста вода, і я випив увесь літр. «Ще давати?» — «Давай». Чую, перекладач каже, щоб принесли не повного кухля, бо лопну. Принесли неповний, я теж випив. «А тепер виходь.» — Я вийшов, помаленьку пішов, а вони вслід за мною.
Я йшов, чекаючи пострілу в потилицю. Дійшов до дверей, де мене допитували. Повернувся й хотів відкривати. Але наказали йти прямо. Я дійшов до дверей і зупинився. «Відкривай, там не зачинено». На мене війнуло свіжим теплим повітрям, гріло сонце. Я не пам’ятаю, як я впав. Прийшов до тями, коли мене тягли за ноги два гестапівці, кинули біля дороги. Я трохи полежав і сів на бордюрі. Відкрилися двері, вийшов перекладач. Запитав: «Чого сидиш? — А що мені робити? — Ти дорогу знаєш до свого табору? — Знаю. — Сам дійдеш? — Дійду. — Тож іди». Я й пішов, а як знову впав, не пам’ятаю. Лежав я серед тротуару, обпльований, на коліні горіли штани (хтось кинув недопалка). Дехто перескакував через мене, інші обходили й плювали. Я перекотився до тину. Відпочив і став підніматися, хапаючись за штахети. Так пройшов метрів п’ять і знову впав. Поступово з частими передишками добрався до табору. Це була відстань біля 1 км. Був уже вечір і сонце заховалося. Як дійшов до свого бараку, пішов одразу до умивальників, припав там до води. Пив, поки вода не пішла носом. Як зайшов до бараку, усі аж заревли: «Де ти був? — Хіба не знаєте, де я був? — Тебе ж повісили!» Так об’явили по всьому таборі й на роботі. Почали розпитувати, але побачили який я слабий, поклали на нари. Мене викинули на другий поверх на моє місце, й я одразу заснув. Так я пролежав цілий тиждень. Вранці приносили мені гарячу каву без хліба й цукру, а увечері обід. Старший поліцай табору знав хто я такий і мене не чіпав. Він щодня перевіряв по бараках хто залишився, і коли це було незаконно, нещадно бив.
Нарешті я вийшов на роботу. Майстри не вірили хлопцям, що я живий, а як побачили мене, то якось дивно перезирнулися між собою. Той майстер, якого я почастував граблями, до мене близько не підходив, головне, що перестали бити. Пізніше й майстрів замінили. Під кінець війни ми на роботу не ходили. Літаки літали над дорогою й строчили з кулеметів. Електрички не ходили. Нас перевели до табору Зефельд. Це було невелике поселення. У таборі було 25 поляків, до 30 осіб французів і італійців та наша бригада з 18 осіб. Був один лагерфюрер — старий дід із собакою, огорожа з колючого дроту була до половини розібрана. Тут ми себе почували набагато легше.
29 квітня нас звільнили американці. Були дуже привітні до нас, годували в ресторані в невеличкому залі. В центральному залі їли американці. Посередині двору ресторану стояли великі столи, де було наставлено всього на вибір. Масло, ковбаси, різні рибні й м’ясні консерви. І куриво. Коли ми виходили з ресторану, американці закликали нас до столів і завантажували кожного різними консервами й ковбасами. Крім того бургомістр наказав кожному з нас видавати по літру молока, яке ми брали щодня о 5 годині вечора біля ресторану. Там же видавали молоко по карткам і німкеням, які мали малих дітей.
Одного вечора покликали мене хлопці, щоб розібрав, що белькоче німкеня, яка видавала молоко, вони її не зрозуміли. Коли я підійшов до неї, вона почала просити, щоб ми погодилися брати по півлітра молока, бо плачуть мами з малими дітьми, що їм не вистачає молока. Я пояснив усе хлопцям, просив погодитися на прохання. Один заявив, що може зовсім не брати, Я також сказав, що не братиму, й нас підтримали всі. Коли молочниці пояснила німкеням, то вони всі кинулися до мене й почали цілувати мене в щоки. Хлопці розсміялися, а я почервонів як рак, бо мене ще не цілували й наші дівчата.
На другий день оголосили, щоб ми зайшли після вечері до магазину, де нас трохи перевдягнуть, це теж було розпорядження бургомістра. Нас пропускали по четверо, дозволяли брати всього по одному. Костюм, сорочку, майку, взуття. За короткий час ми поправилися, в мене була шия врівень з вухами. Одного дня до мене причепився поляк: «Давай поборемося». Він був за мене на голову вищий і бачу, хлопець дебелий. Я з дитинства любив боротися, вдома боровся з двома разом і клав їх на одну купу. Спочатку я відмовлявся, а потім погодився, тільки щоб боротьба за правилами була, чесна, щоб не ламати рук і ніг. Одразу він кинув мене на коліна й хотів покласти на лопатки, але я вивернувся й поклав його. В цей час всі повиходили з барака, поляки почали гукати за свого, а мене підтримували французи, італійці й наші. Так за чотири рази він мене й не переміг. Ми боролися на протязі двох тижнів, поки поляки не переїхали від нас до польського табору.
Пізніше нас перевезли до Мюнхена на збірний пункт, з Мюнхена до Берліна, де й передали на радянський бік. Перевели на перловку й квашену капусту. Почалися перевірки, як потрапив до Німеччини. Під час чергового допиту один запитав, чого я не застрелився. Відповів, що не було з чого. — «То чого не повісився?» Отак щодня наставлять столів, і йди від одного до другого. Перевіряли, чи говорив скрізь те й саме. Нарешті це закінчилося, й я потрапив до Червоної Армії, де прослужив 5 років. Служив у Австрії, на Житомирщині, Львівщині, а закінчив у м.Калініні. Повернувся додому в 1950 році підтоптаним парубком 25 років.
З 1950 року працював у заготконторі бригадиром бригади бондарів, зав. виробництвом 10 років, інструктором по лікарських рослинах і зам. директора до пенсії.