Стрельба Марія Петрівна

Після відступу наших військ забрали нас в Німеччину, де я працювала на цегляному заводі, копала глину. Нас було 6 дівчат, а сьома возила тракторцем вагонетки.
Робота дуже тяжка, а їсти… О 7 ранку вже починалася робота, сніданок о 9 годині — 300 грам хліба й 20 грам маргарину та кава, не солодка , ніяка, вода підфарбована. 20 хвилин перерви. О 13 обід — черпак супу, о 16 — знову «кава», й отак до 7 вечора. Ввечері знову черпак супу й до 9 наступного дня. Такі були наші харчі. Одягалися в штани робочі й кофтини, взуття — хто в чому з дому приїхав. Хто міг, десь ішов, щоб у людей щось собі заробити, але о 9 вечора двері нашого бараку вже замикалися, нікуди не підеш. Наприкінці війни бомбили кожної ночі, спати не було коли, разів із 2-3 за ніч бігли до бомбосховища.
До нас був приставлений поліцай, який одмикав уранці й замикав на ніч двері. Одного разу довелося мені з ним побитися за того, що нізащо вдарив мене. Я не стрималася й дала здачі. На ранок чекала пулі в лоб, але була неділя, в поліції був вихідний, а в понеділок наш пан, власник заводу, сам розібрався, вигнав поліцая. Але й мене покарали.
Одного разу пішла я до сусіднього міста Мільгайм, зайшла до магазину, думала, що хтось дасть трохи хліба, а тут поліцай. Хап за плечі й повів до поліції, а звідти погнали до тюрми — ще й там посиділа за те, що їсти хотіла. А там ще гірше годували, ніж у таборі.
Тепер я одинока, живу одна.