Синицька (Шатохіна) Зінаїда Євдокимівна
Всі спогади пишу зі слів моєї мами — Оніщенко-Шатохіної Віри Микитівни 1922 року народження.
Забрали мою маму до Германії 22 червня 1942 року із села Лучин Попільнянського р-ну Житомирської області.
Перший раз втекла, за другим набором допоміг втекти староста Сидоренко. За третім разом поліцай із нашого села сказав, що це жидо-більшовицька сім’я і щоб німці слідкували за нею. І коли всіх односельців привезли до поїзда, ніхто не заходив, поки не загнали маму. Везли в товарняку. Приїхали до Кракова. На вокзальній площі, на очах у всіх вішали людей. Було дуже страшно, і мама знову вирішила втікати з хлопцями-односельцями, але вони її не взяли, бо не вміла плавати, а самі вони втекли.
У вагоні хтось сказав, що, якщо буде якась рана на тілі, то відпустять додому. Мама розковиряла брошкою ногу і приклала на ніч 5 коп. до рани. На ранок нога дуже боліла і розпухла. Піднялась температура, але ніхто ніякої уваги не звернув.
Привезли їх, як потім виявилось, на колишню територію Чехословаччини (Судетська обл.). Там їх розібрали хазяїни. Маму, що пройшла кілометрів десять пішки, нічого не ївши, хазяїн одразу забрав складати сіно. Після тяжкої роботи у неї пішла кров з носа. Хазяїн дуже розізлився і побив її.
Вечеря: кусок кислого хліба і чашка якогось пійла. Спала в сирій кладовці, підлога цементна, під головою — мішок із сіном, вкривалась своїм пальтом.
Через місяць маму забрали на ферму “Майергоф” в с. Яловець, р-н Ремештадт (тепер Ромаров), яка належала графині, чоловік якої був міністром закордонних справ. Там працювали мамині односельці і чехи. Жили в конюшні, спали на нарах, вкривались попонами, якими вкривали коней. Їсти було нічого. Одна буханка хліба на 20 чоловік. Капуста була з черв’яками. Тоді всі в’язні перестали їсти. Бригадир Людвіг сказав: “Будете гній їсти”, — і не давав їм нічого три дні, а наші хлопці і дівчата почали ночами співати пісень. Всі дивувалися, як можуть голодні люди співати.
Працювали дуже тяжко, доїли корів, працювали в полі, тріпали льон, пололи лід, стоячи босими ногами в льосі. Ферма була огороджена колючим дротом. Виходити не можна було.
Німці казали, що 40 років жодна фрау не буде працювати, бо будуть працювати в’язні.
Там мама одружилася з моїм татом Шатохіним Євдокимом Опанасовичем, 1913 року народження, який працював у цього ж хазяїна на лісопильному заводі.
Я народилася також там в 1943 році, 16 листопада. Та же народилися і мої односельці Мисник-Тараканова Ніна Павлівна і Савченко Анатолій Васильович. Хазяїн дозволив нашим мамам забрати своїх немовлят із родильного будинку, тоді як інші хазяїни не дозволяли, і дітей, народжених в неволі, викидали в яму. Також нас похрестили в православній церкві в Ремештадті. Сердобольні чешки і німкені приносили нам дитячу одежинку. В останній рік війни трохи “вільніше” стало, можна було виходити. За те, що тато дивився, як німці ловили рибу в річці, він одержав 40 різок. Чотири неділі підряд ходив за 7 км до Ремештадту і отримував свою порцію різок. Били, принижували, як могли.
До закінчення війни графиня і всі інші повтікали, а бригадир Людвіг, безногий, відкрив вогонь по в’язням. Деякі загинули.
Звільнили всіх наші війська, і всі поїхали додому. Тата мого на кордоні з Україною не відпустили з мамою і зі мною, а відправили до Харкова на Харківський тракторний завод. Через рік він повернувся і в грудні 1946 р. помер. Було йому 33 роки. Мама все життя пропрацювала в колгоспі за копійки. Зараз отримує мізерну пенсію, дуже хворіє.
Я працювала в різних установах м. Києва, зараз на пенсії.
