Шляховий Павло Макарович

Мій батько, Шляховий Макар Власович, 1893 р.н., працював на залізниці, мама, Любов Петрівна, 1894 р.н., — у колгоспі, В сім’ї було семеро дітей — п’ять синів й дві дочки.
Пережили голодомор, вижили. Коли в 1941 р. розпочалася війна, брати були призвані на захист Батьківщини, пройшли війну до перемоги. Два брати, Антін і Петро, зустрілися на фронті, в Угорщині.
В 1940 році мені виповнилося 15 років, пішов на роботу, міняв шпали на залізниці. В 1942 році був силоміць вивезений до Німеччини, де і розпочалось моє рабське життя. Попав у м.Шрунц, Австрія, табір Зільберталь. Табірний номер 71.
Умови були нестерпні, працювали дуже тяжко, голодували. Німці їли смажену картоплю, а ми лушпайки. Як тільки викинуть лушпайки, то помийницю так обліплюємо, як цуценята, хватаємо один поперед одного, щоб хоч трохи вгамувати голод. Нас годували бруквою і якоюсь юшкою. Давали дві хлібини на п’ять осіб, яку ми ділили між собою не завжди порівну, за що і не мирились.
Хазяйка табору Зільберталь була дуже клята (це дружина коменданта табору). Вона хотіла, щоб остарбайтери називали її «мамою». Але не кожен міг промовити це дороге слово, непокірливі потрапляли в немилість, в їх числі був і я.
Разом із Трохимом Ляльком і Федем Грицаєм (мої земляки) домовилися про втечу, але вона була невдалою. Довго блукали в горах, голодні, виснажені, шукали стежину, яка вела до станції, не дійшовши метрів за 300-400 до станції, бачимо сарайчик для сіна. Там сховалися, сидимо і роздумуємо, що увечері підемо до залізниці, заліземо у вагон і таким чином доберемося до фронту.
Ось смеркло, підійшов потяг, засвітились прожектори, навколо видно все, хоч голки збирай, біля кожного вагона охорона — есесівці з вівчарками. Сидимо в сараї, не ворушимось, бо впіймають і поб’ють. Переночували в цьому сіні, а вранці повставали і думаємо, куди нам мандрувать.
Бачимо: іде німкеня, вийшли їй назустріч, попросили хліба. Хліба в неї не було, дала шматочок сала. Пораділи, що хоч трохи вгамували голод. Чуємо гуркіт мотоциклів — це були поліцейські й на цьому закінчилася наша втеча. Німкеня видала.
У поліції нас допитували так, що від тих допитів тремтіло тіло, потім відправили до виправного трудового табору Райхенау м.Інсбрука, а через два місяці повернули в Зільберталь.
Коли мене повернули в Зільберталь, то хазяйка з мене дуже знущалась, але я жодного разу не назвав її мамою, вступав з нею в суперечку. За непокору запроторила до тюрми м.Блюденц.
В тюрмі тримали в ізоляторі — камера-одиночка, в якій були ланцюги, приковані до стіни. На мої ноги страшно було їх надягати — суцільна кістка і шкура. О 6-й годині ранку наглядач відкидав нари до стіни і замикав, щоб не ліг і не сів. Було малесеньке віконце, яке відбивало світло назовні, а не в камеру, товсті металеві двері з віконцем, через яке подавали сніданок — півлітра кип’ятку і малесенький шматочок хліба, а під вечір якусь каламутну юшку, яку випивав, не відриваючись від кухлика.
Після тривалих допитів і нелюдських знущань, коли мене вивели із камери, я був в якійсь невагомості.
Відправили у ще більше пекло — штрафний концтабір, філіал Дахау м.Інсбрука. Там був безмежно жорстокий режим. Табір обнесений в три ряди колючим дротом, по кутках вишки, охорона СС із вівчарками на ланцюгах, якими цькували в’язнів. Одного разу вивели в’язня і показали: обдертого і пошматованого вівчарками до м’яса — цебеніла кров, а він ледь тримався на ногах. Сказали в’язням: якщо хто тікатиме, то і на вас таке чекає.
Були діти-пікули, яких примушували нагайками стьобати в’язнів як скотину, бо в їхніх очах ми й були такими. В’язні не мали права спілкуватися і розмовляти один з одним, якщо не були в одній робочій бригаді. Якось я побачив в шерензі свого земляка Білоуса Миколу, привітались кивком і він тільки сказав:
— Павлушо, й ти тут.
— Тут.
Отака була розмова, й більше ми не бачились.
В блоках нас утримували зачиненими. Вікна були заґратовані, віконниці на ніч запирались. Коли повертались із каторжної праці, колоною в довбанках, змучені, безсилі, ледь пересуваючи ноги, на нас усі звертали увагу: женуть есесівці каторжників під дулами автоматів із зграєю вівчарок.
Перед відкриттям брами була команда: «Мютце аус». Знімали кепі, а біля воріт стоять пікули й стьобають («годують») в’язнів — з нашого тіла синці не сходили.
Закрилась брама і нова команда: «Гальт» (стій). Хто провинився, тих відводили в іншу колону, на покарання.
В бані була катівня. Два нелюди-есесівці наказують заголити спину і нижче, кладуть на лаву і стьобають доти, поки в’язень знепритомніє (найменше — 25 ударів), відтягують під холодний душ, щоб очумався. А на ранок зовсім безсилий після нестерпної болючої ночі, ледь пересуваючи ноги, волочишся на каторжну роботу, щоб не відправили туди, звідки немає вороття.
Дуже тяжка була кара, коли гусячою ходою муштрували по щебені, навприсядки, на пальцях ніг із камінням в руках. Від людських мук вони отримували насолоду.
Була ще й така втіха: проходить проз шеренгу, яке обличчя не сподобається — б’є, так б’є, що в язень падає або заюшується кров’ю, а вони регочуть-регочуть. Був в’язень-перекладач (поляк), який на багатьох мовах оголошував накази перед в’язнями, а потім його повісили (тут була й шибениця).
Після повернення з рабської праці в’язнів заганяли в блоки й запирали до світанку. О 5-й годині підйом: найперше два в’язні виносять парашу, а потім два відкривають віконниці. В цей час, як я відхиляв віконниці, побачив огірочок — вони були посіяні для приманки в’язнів. Скидаю з голови мютце-кепку, випускаю із рук, нахиляюсь доставати й тут же зриваю огірок, швиденько запихаю в рот і одним ковтком з’їдаю. Якби побачила охорона, що було б зі мною, не минула б шибениця, але голод був сильніший за життя й переміг страх.
На місце роботи вивозили обід: суп із пресованої брукви (сухої) й черви плавають, вип’єш похильці, не зчуєшся, чи ти їв, чи ні. Ми голодні як вставали, так і лягали, в голові була лише одна думка — наїстися. Мирне населення співчувало нам (але не всі). Одного разу, коли кайлували в горах траншеї, старенька німкеня вийшла до нас із пакетом нарізаного хліба. Озираючись, чи не бачить охорона, залишила його, а сама швиденько пішла. Ми накинулися на цей пакет, як зграя вороння, розкришили більше, ніж з’їли.
За що я терпів таку каторгу? Бо був їхній раб. А мені в той час ще й сімнадцяти не виповнилося.
31 квітня був звільнений від рабства французькими військами, а 3 травня 1945 року пройшов фільтраційний відділ і був відправлений у військову частину, в саперні війська — розміновували різні об’єкти. До березня 1950 року був на військовій службі — служив чесно, за що отримав подяку, відпустку й медаль.
Після демобілізації закінчив курси шоферів. Рік працював у автоколоні Городищенського цукрозаводу, дев’ять в Городишенському автопарку, а з 1960 по 1991 рік — шофером Городищенського ККП.
Довгий час (більше 10 років) був головою профспілки, стояв на захисті прав робітничого класу, за що й до цього часу отримую слова подяки. Маю нагороди ударника п’ятирічок, медаль «Ветеран праці». В 1991 році вийшов на заслужений відпочинок, залишивши 51 рік тяжкого трудового життя, яке на старості відгукнулося хворобами. Маю І групу інвалідності, але я щасливий, що маю добрих дітей: сина, дочку, невістку, зятя й четверо внуків: онучку й трьох онуків. Це й є моє багатство.