Овдак Марія Григорівна

Народилась 15 березня 1938 р. в селі Євминка Козелецького району Чернігівської області. Коли почалася війна, то батько, Овдак Григорий Володимирович, із 1 дня був на фронті, так як був унтер-офіцер запасу.
9 липня 1941 року мою маму, Овдак Параску Павлівну з чотирма малими дітьми німці вигнали з хати і насильно погнали в Германію. 40 км пішки до станції Бобрик, потім погрузили в товарні вагони. Всю дорогу дорослі стояли, а діти сиділи на ногах у матерів. По дорозі їсти не давали. Привезли маму з 4 дітьми в концлагер Дахау, де ми були 3 місяці. Діти були в бараках, а дорослих возили на різні роботи. Потім прийшов бауер-покупець і купив нас за 25 марок.
Мама старшим братам добавила по 5 років, тому що всі діти повинні бути спалені в Дахау. Нас менших, мені було 5 років, а брату Феді — 10, бауер хотів умертвити в машині газом, але по дорозі на машину напали німці, антифашисти, які були проти Гітлера, і спасли нас.
У бауера мама стала інвалідом, тому що заставляв працювати по 14 годин. Брати падали від роботи, то бауер бив нагайкою. Мама приютила дівчину з Дніпропетровської області – Наташу, і вона була за дочку, так спасала від проклятих німців. Наташі було 15 років. Коли брат Іван захворів на малярію, то ліків не давали, а сусіди перекинули через огорожу, то коли взнала бауерша, то залишок забрала, але сусіди не дали померти. Брату було 12 років, а по документу для фашиста 17.
Нас звільнила американська армія. Додому повернулися в серпні 1945 року голі й голодні. Попереду зима, одежі не було, але люди помагали один одному і також родичі. Старші 2 брата і мама померли. Батько загинув на фронті. Я в даний момент живу в м.Києві. Маю дочку і добрих онуків.
Дуже переживаю за ті країні, де є війна, де плачуть голодні діти. Бажаю всім людям Землі миру, щоб ніде не було війни, щоб люди усміхалися і раділи кожному прожитому дню.