Оберемок (Захарченко) Катерина Юхимівна

Народилася 23.06.1925 року. Була примусово відправлена до Німеччини в жовтні 1942 року з м.Лохвиця Полтавської обл. Моїм батькам прислали повістку на моє ім’я й сказали, щоб взяла з собою одяг і їсти на три дні. Коли я прийшла до комендатури, то там було вже багато хлопців і дівчат, а коли б я не прийшла, то забрали б батька, а нас було семеро дітей. Так забрали нашого сусіда за сина. Нас одразу погнали до станції, де погрузили в товарні вагони, в яких возять тварин. У вагонах нічого не було, сиділи й спали на голій підлозі, тому було дуже холодно, особливо вночі. Їли тільки те, що мали при собі. Охороняли нас німецькі солдати з собаками. А коли треба було сходити по нужді, поїзд зупиняли в полі й усіх виганяли з вагонів. Були такі, що хотіли втекти, то їх доганяли собаки, кусали, а потім їх іще били солдати. А я соромилася дуже при всіх ходити по нужді, з-за чого дуже хворіла. Нас привезли в місто Штутгарт, де помістили у великі бараки, які були зроблені з дощок, були щілини, через які тягнули протяги.
Спали ми на двохспальних дощатих нарах. Нам видали матраци, простирадла й тонкі ковдри.
Потім прийшли власники підприємств і почали вибирати собі хлопців і дівчат на роботу. Так я опинилася на фабриці «Бош». Поки я була в місті Штутграті, десь місяць або два, вже не пам’ятаю, то жила в таборі, на роботу нас ганяли пішки до фабрики, охорона була з собак і солдат. Начальник табору був дуже жорстокий, він кожного ранку, коли ми шикувалися в колони, щоб іти на роботу, бив нас палкою й при чому кричав: «Пальком по головам». Він мав прізвище Мухлер. Не було такого дня, щоб він нікого не бив.
А потім, коли американські літаки почали бомбардувати завод, то наш цех, де я працювала, вивезли за місто з усіма станками в с.Детінгем Байцнах Вюртенберг остарбайтлагер. Мій робочий номер був 871. Майстром у нас був німець Отто Дальм, який мав можливість карати нас, що він і робив. Коли нас перевезли в село. Поселили на території фабрики в дощатому бараку, а коли кількість полонених збільшилася за рахунок знову прибулих в’язнів, то нас поселили на горищі фабрики. Горище було перегороджене на дві половини, на одній половині жили дівчата, а на другій — хлопці. Знову ж були двоспальні нари. Вікон не було, бо був засклений дах. Одягнені ми були в усе своє, нам тільки видали черевики на дерев’яній підошві, в яких було незручно ходити й вони дуже стукали. Вони називалися «шуги».
Я працювала підсобною робітницею на кухні. Мій робочий день починався з 5 години ранку, тому приходилося прокидатися раніше, а коли хоч трошки запізнися, або за будь-яку зовсім незначну провину нас били та садовили до карцеру. Закінчувала я роботу о 10 годині вечора, а бувало й пізніше. За станками ж працювали по 10-12 годин не відходячи, окрім в туалет.
Годували нас в основному баландою, бруквою, синьою капустою, шпинатом, а зрідка був вермішелевий суп та картопля, хліба давали 1 кг на 3-4 дні на людину. Було таке, що їжі робітникам не вистачало, тоді я потайки їх підгодовувала. За це мені попадало від Дальма. Одного разу він наказав варити квашену капусту в іржавому чавунному котлі, а коли прийшла комісія, я сказала, що мене заставили, то Дальм мене дуже побив. Ще до нас на кухню приходив електрик, німець, він завжди бив мене, чомусь я йому не подобалася.
Робили дуже багато. Був такий випадок, що один хлопець так виснажився, що заснув у туалеті, його побили до напівсмерті. Фабрика була огороджена залізним парканом із залізними штирями нагорі. Охороняли фабрику «вахтмани», які не випускали з двору нікуди, а іноді, дуже рідко, на вихідні нам дозволяли пройтися по селу, але не більше як на дві години. Нам давали мізерну зарплатню. На фабрику іноді пропускали дешевого фотографа — от нашої зарплати вистачало тільки на фото. Більше ми нічого не могли купити, а ходили в своєму, що в кого було з дому, прали ми собі самі й прали хлопцям.
На фабриці я познайомилася з хлопцем Оберемком Василем Федоровичем із Харківської обл., який став у подальшому моїм чоловіком. У нас народилася донька Олександра 12 травня в 1945 році в м.Штутгарті. Мого майбутнього чоловіка зловили в селі поліцаї, а коли ловили, то прострелили ногу, й так, пораненого, не надавши йому навіть медичної допомоги, погрузили у вагон й повезли в Німеччину. Він по дорозі тричі тікав, але його ловили, били, травили собаками. Так він також попав на фабрику робітником. Коли його звільнили й він приїхав додому, то з’ясувалося, що він хворий на туберкульоз. Помер він від цієї хвороби 4 січня 1970 року.
У мене була в таборі подруга Оля Шуганова з Вітебська. Попала вона на фабрику так: була партизанкою, й щоб урятувати від розстрілу, відправили її до Німеччини. Вона знала німецьку мову й в таборі була для нас перекладачкою. Вона часто потрапляла в карцер й били її часто за те, що вона не дуже підкорялася німцям, говорила, що з нами погано поводяться. Одного разу Оля висловила протест проти нелюдського ставлення до нас, полонених, за що її вдарив майстре. Оля була дуже характерною, тому у відповідь штовхнула майстра, а він, не дивлячись, що вона дівчина, дуже побив її та посадили в у карцер на хліб і воду.
Зі мною були ще Віра Яковенко з с.Піски Полтавської обл., Панчішина Орина з Кам’янець-Подільської обл., Саша Зуєв з Ростовської обл., Саша Максименко — це ті, кого я пам’ятаю, а вже час пройшов і позабувалися прізвища багатьох інших. А весною 1945 року нас звільнили американські війська і відправили на збірний пункт, а відтіля везли до Дунаю, де передали нас радянським військам. І так я приїхала додому.