Москалик (Приходько) Олександра Аврамівна
З полум’я в пекло.
Моя рідна Василівка. Люблю, всім серцем люблю це село в новомосковському районі на Дніпропетровщині. Ще з далекого дитинства і юності люблю. Як матінку – найдорожче і наймиліше, що е в кожної людини. Тут, з допомогою бабусі – повитухи, в сонячній липневий день 1925 року, мене мама народила і на світ божий благословила. Тут я навчалася в школі, до початку війни здобула незакінчену середню освіту, звідала перше кохання і, на жаль, перше потрясіння, жах і страждання…
Однак, хто б що не казав, а моя рідна Василівка відроджена з попілю і згарища, в полум’я минулої війни, і сьогодні е чи не найкрасивішою з тисяч сіл на нашій оновленій Україні. Розташована вона на обох берегах тихоплинної повноводної Самари – притоки Дніпра –Славути, — вона потопає у вишнево-яблуневих садах, в різнокольорових квітах, алей і скверів, з усіх сторін оточена буйними сосново-дубовими лісами, де ми, діти, у свій час звідали всі стежки – доріжки і не лише розважалися, але й збирали дорідні гриби та ягоди, які і нині родять рясно.
А найбагатшим село є людьми. Тут з діда — прадіда мешкають потомки запорізьких козаків, добрі, працьовиті, дружні и порядні українці. З по кін віків землероби, вони вміють вирощувати високі врожаї злакових і технічних культур, соняшнику і кукурудзу, овочів і фруктів. А які великі і смачні і нас кавуни та дині! При згадці аж слинка котиться.
В уяві я й сьогодні бачу своїх ровесників – дівчат і хлопців. Які ж вони були красиві та життєрадісні!дівчата – справжні кароокі і чарівні слов’янки, з яких художники писали ікони. Вони ходили там, «де трави похили, де зорів ясній далині». І там, «де карії очі і рученьки білі ночами наснились мені»…А хлопці — нащадки козаків – велетнів Запорізької сечі, дужі красені, готові на смерть стояти за волю і щастя свого народу.
Де вони тепер, мої любі друзі дитинства і юності? Як склалася їх доля, розбрелися по світах не з своєї волі і шукай їх, як вітра в полі. Мені відомо лише за кількох з них, а нас було так багато. В нашій любій Василівці.
Війна. Яке страшне слово! Це вона, проклята, розлучила нас, знівечила наші душі і долі. Забрала найдорожче-життя радості, щастя і свободу. Розкидала по всьому білому світу, сліди вже давно заросли мохом — травою.
У кращому разі лишилися тільки сліди пам’яті.
Німецько-фашистські загарбники, як злі вампіри вдерлися в наше село в перших числах липня 1941 року. Із «порива», як кажуть, нові господарі, почали наводити нові порядки. Щойно спечений «комендант» скликав до приміщення контори колгоспу кількох односельців і на ламаній російській мові посміхаючись, на всі вищерблені зуби з пафосом оголосив : «Не бійтеся нас, німців. Ми прийшли з миром. Німецька влада гуманна. Дутім дозволено ходити до школи як і раніше». І залився сміхом. Почав вчити нас німецької мови – всіх разом, від 1 класу. Згодом приміщення школи зайняли гестапівці. Це вже був не навчальний заклад, а місце покарання «непослушних».
Роблю невеличкий відступ. Мій батько Приходько Абрам Іванович був інвалідом, а тому його не призвали в діючу Радянську армію. Рідний брат батька Григорій Іванович працював головою сільської ради. Його залишили в тилу ворога командиром партизанського загону, який з перших днів війни діяв в наших лісах. Другого мого дядька по матері Павла Чабаненка – залишили на «посаді» комірника колгоспу, аби мали можливість через нього постачати партизанам продукти харчування та інші необхідні речі. І слід сказати, що до пори до часу, вся наша велика родина ретельно виконувала покладені на неї обов’язки – всіма методами боротися проти ненависного ворога. Діти, як і належить, були надійними зв’язківцями.
За кілька днів перед приходом окупантів наша сім’я та ще кілька родин — активістів намагалися виїхати в далекий тил за Дніпро. Евакуація не вдалася. Адже на конях далеко на заїдеш. Німці нас догнали і нам залишилось одне –повернутися в свою Василівку. І відразу почалися всі біди. Нечувані, жорстокі, жахливі. Невдовзі в село прибув загін німецьких карателів. Тут же з ними «знюхалися» перевертні — доморощені поліцаї. Вони добре знали односельців, знали, як кажуть, хто чим дихає, хто і як «зустрів» нових господарів. Першим на «стілець справедливості» потрапив мій двоюрідний брат Микола Чабаненко – син дядька Павла. Тоді йому ще не виповнилося 15. Він був одним з перших зв’язківців у партизан.
Німці і запроданці поліцаї позганяли людей на майдан біля сільської ради і будинку культури. І почалось діятися таке, що при згадці ще і сьогодні волосся на голові встає дибом. Всі звернули увагу на лежачого на землі чоловіка похилого віку. На тілі його вже не було живого місця . Це був мій дядько — Павло Чабаненко.
Рядом з ним, зі зв’язаними руками і ногами. Також побитий до невпізнання, лежав Микола – його син. Нікому з присутніх не дозволялося підходити до них ні на крок.
З подання поліцаїв було викрито також партизанський загін. Командира загону Г.І. Приходька – мого дядька і комісара –П.І. Чорноуса, карателі катували на очах майже у всіх селян гірше, ніж найлютішого звіра. Потім — непритомних відправили до Дніпропетровська, а звідти, як стверджували очевидці в один з концтаборів до фатерлянду.
В селі, як і довкола в нашому краї, пекло щодня розгоралося з новою силою. Після кількох катувань інших «неслухів» карателі знову повернулися до Чабаненьків, які вже кілька днів лежали на землі напівживими. Вони вже не були схожі на себе, це були тіні. Павла Чабаненка повісили на стовпі, а його сина Миколу — запитали, чи скаже він правду про партизанів, чи мовчатиме, як батько. Звичайно, в такому стані Микола вже не міг говорити. Він лише звів очі на батька, ікнув і знепритомнів. Обох карателі повісили на одному стовпі. На страх землякам батько і син висіли майже тиждень. Це аби ніхто не смів чинити супротив «миролюбній владі». Та не допомогло.
Це лише кілька прикладів не людяності і жорстокості тих, хто прийшов до нас «з миром». Їх прикладів, за роки окупації було не одинці, а тисячі. Староста села був якийсь Савка (не пам’ятаю його імені). Це був справжній жандарм із «своїх», злий на радянську владу, він мстив винним і невинним, видавав гестапівцям комуністів і комсомольців, рядових активістів, просто порядних людей, власноруч катував кожного, хто потрапляв до його сп’янілої морди і скривавлених рук.
От трапився парадокс. Коли окупанти відступали до свого фашистського логова, Савка утік з ними. А згодом, перед закінченням війни, нібито пораненим, повернувся в село з радянською медаллю «За відвагу». І так на жаль бувало. Міліція вгамувала натовп. Німецького прихвосня судили законним Радянським судом. Вирок – страта за зраду Батьківщині.
В 1942 році фашисти почали масове вивезення молоді, зокрема неповнолітніх юнаків і дівчат, на каторжні роботи до Рейху. Настала і моя черга. На таку звістку – плач і ридання моєї дорогої матусі і всіх рідних не звертали уваги. Ой, мамо моя! Добра і ласкава, м’які риси її обличчя, натруджені руки, лагідна, нерідко зажурена її посмішка – такою в моїй пам’яті вона залишилася до віку.
Не допомогло її ридання і відчай. Бо хіба ж може нелюд зрозуміти біль матері? Та ще з фашистським вихованням.
Разом зі мною гітлерівці силоміць забрали ще п’ятеро дівчат: Катю Поправку, Олександру Горбач, Олександру Герасименко, Ніну Пиганенко та Аню Катальникову. Ми не встигли й одягнутися, взяти хоч які-небудь речі, як очутилися в оточені гестапівців і поліцаїв, а згодом у товарному вагоні. Разом — дівчата і хлопці. На голій дощаній підлозі, политий водою, за загартованими колючим дротом вікнами і наглухо закритими на штаби дверима. В тамбурах вагонів – німці з автоматами та злими арійськими собаками.
Дорога до «раю» здалася нам безкінечною. Небо і сонце ми побачили аж на станції міста Кельн. З вагонів – на лакову фабрику. Як тоді казали : «З полум’я в пекло». Нас розмістили у бараках. Працювали по 12-14 годин на добу. Деколи, «за потребою», і в нічний час. «Відпочивали» на двоярусних нарах, на матрацах і подушках, набитих соломою, в яких масово плодилися різні паразити, зокрема воші
І блохи, які не давали не те, щоб після виснаженої праці заснути хоч на годину-дві, а й спокійно полежати. А ще не давали спокою їдкі лаки та фарби. Не кожний з нас витримував їх сморід — барак розміщався на території фабрики.
Нашим охоронцем був молодий німецький солдат з викрученою рукою. Говорили, що таке йому поробили партизани. Особливо жорстоко він поводився з хлопцями. Вочевидь, господарі дозволяли йому застосовувати всі форми знущання над невільниками, аби в такий спосіб зігнати злість за свою долю.
А харчування. Скажу наперед, що свиней німці годували набагато краще. У нашому раціоні переважала бруква. Сирою її ще можна було їсти, а як наварити, то напевно, більшої гиготи знайти важко. Тож таку гидотну доводилось нам їсти щодня. Дуже рідко видавали нам напівгнилої картоплі в мундирах, різну баланду, де крупинка з невідомого зерна не здоганяла одна другу, а на закуску ще й каву з мелених дубових жолудів. Як наслідок, від такого «багатого» харчування мої ровесники та й старші робітники часто хворіли на туберкульоз та інші недуги, нерідко помирали. Їх трупи десь вивозили. Лихі хвороби – скарлатина і дифтерія – спіткали і мене. Це було і кінці1943 року. На моє щастя, так можна сказати, добрі люди поклали мене у лікарню, де й пролікувалася 40 днів. Ї хоч тяжко хворіла, однак дні проведені у лікарні, порівняно з роботою на фабриці, здалися мені миттєвим раєм.
Нас звільнили американські війська. На дворі стояв теплий квітень 1945 року. І хоч зустріли нас незнайомі нам солдати, однак, довідавшись про волю, ми раділи, як малі діти, котрі довго не бачили рідної мами.
В уяві кожного засіяв рідний край, домівка, рідні і близькі ( чи живі, чи здорові), наша люба Василівка.
Гадаю, не треба в деталях оповідати про те, як кожний з нас добирався до своєї дорогої оселі. Це тепер не суттєво. Радість перемагала всі негаразди. В кінці травня 1945 року я була в обіймах рідних і дорогих моєму серцю людей, котрі лишилися живими після гітлерівського поневолення.
Мені так хотілося вчитися. І я хоч частково добилася свого. В 1946 році поступила. А в 1948 закінчила чернівецький фінансовий технікум. Згодом вийшла заміж. Вже з чоловіком Москаликом Михайлом Юрійовичем переїхала в місто Жидачів Львівської області. Тут я влаштувалася працювати головним бухгалтером ощадного банку. Минали роки. У 1972 році згідно переводу і за моїм бажанням доля привела нас у місто Тернопіль. Мене було призначено старшим ревізором обласного управління ощадбанку. На цій посаді я зустріла пенсійний вік.
Ще змолоду навчена гірким життям. Я вся віддавалася роботі. За це мене нагороджували похвальними грамотами, преміями і цінними подарунками, ставили в приклад іншим. Приємно! Та в 1972 році мені було присвоєне звання «Відмінник Держбанку», а згодом нагороджено медаллю «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війни 1941-1945 років», а також медалями «Ветеран праці» та «Захисник Вітчизни».
З перших днів організації приймаю участь у роботі Тернопільського міського відділення Української спілки в’язнів –жертв нацизму. Рада з того, що мені вдалося допомогти багатьом моїм побратимам по нещастю віднайти адреси і необхідні документи, аби можна було добитися від нинішнього німецького уряду відповідної компенсації за важку працю в неволі.
Прикро згадувати. Але скажу. Що після звільнення нас молодих, ще людей, тих, хто був примусово вивезений на каторжні роботи до фашистської Німеччини, на Батьківщині зустріли, «м’яко кажучи», не дружелюбно. Ніби — то ми, «добровільно поїхали від полум’я війни в пекло до найлютішого ворога людства. Парадоксально, але це було так. Ще й нині недруги наші продовжують рахувати нас людьми другого сорту без найменшої причини і підтвердження фактами вдаються до образ, принижуючи нашу людську гідність. Та нехай це залишається на їх совісті.
Разом з тим ми вдячні владі, тепер вже незалежної України насамперед за те, що нас визнано учасниками бойових дій війни. Нам законодавчо передбачено деякі пільги, хоч я рідко, ми користуємося санаторно-курортним лікуванням, останнім часом дещо підвищено нам пенсії і т. і.
Життя прожити – не поле перейти. При всіх перипетіях в основі я задоволена своєю долею, беручи, звичайно, повоєнні роки. Мала хорошого. Чуйного і доброго чоловіка (помер в 2000 році). Маю двох дорослих дочок і онучку. Постійно в русі на громадській роботі. Можна жити. Молю Бога, аби був мир на всій землі, і було чути не плач дітей, а радісні їх голоси і спів.
