Кравченко Марія Артемівна

Я, Кравченко Марія Артемівна, 1925 року народження, народилася в селі Новоспасівка, Бердянського району Запорізької області. Батько — Солонський Артем Григорович , 1902 року народження, мама — Проценко- Солонська Домнікія Яківна, 1902 року народження.
З малих років проживала при батьках, а з 5 років проживала в Донбасі, так як батьків моїх розкулачили. До війни встигла закінчити 8 класів середньої Штеровської школи в Луганській області.
Почалася війна. Ми зібралися з класом фотографуватись, коли ми сфотографувалися і прийшли додому, мама нам дала вареників і сказала: «Діти, почалася війна»! Наступив вересень, вже фашисти були на підході, фронт зупинився на річці Міус, і ми залишились в нейтральній зоні. Я бачила ввечері, як понад нашими головами в бік фашистів летіли снаряди Катюші. Це було жахливо! Військові допомогли нам евакуюватися в місто красний Луч, де ми зняли маленьку кімнату і там жили всією сім’єю, а слідом прийшли німці.
Почалася повальна реєстрація молоді. Фашисти назначили десяти двірних наглядачів, які несли відповідальність перед фашистами, за явку на біржу і день виїзду на ж. д. станцію і посадку у приготовлений состав.
Це був 1942 рік, поселили нас в свіже наспіх побудованому сосновому бараку, взяли відбитки пальців, фотографували з номером на груді. Мій номер був 1875, на другий день повели на завод. В чотири години ранку включався гудок, який ми називали «Ревун». В бараку проживало 200 осіб, по 20 осіб в кімнаті. Чергова швидко бігла за чаєм — ерзац і хлібом, теж ерзац. Одну кілограмову буханку хліба ниткою ділили на чотирьох чоловік. В 5 годин гудів ревун, це значило, що всім треба строїтися у воріт. Оскільки було два заводи, ближній – патронний завод. А дальній в лісу, якій виробляв освітлювальні ракети, на якому я і працювала. В 6 годин ранку включалися всі станки. Всі стояли за станками і конвеєром. 12 годин, з 6 годин ранку і до 6 годин вечора – працювали. Перерва була 40 хвилин на обід.
Робота була неважка, але вимагала 12 годин стояти і дихати порохом. Давали захисну одежу. На голову одягали шлем. Не закритими залишались шия, обличчя та руки. На території табору кухня ще була недобудована і нам привозили баланду з заводської кухні, яку готували раніше за добу і тому привозили нам іі прокислу.
Спочатку нам нічого не платили, але в 1944 році стали платити по 7 марок. Та і за них нічого не можна було купити, крім лимонаду. З цими грошима я ходила в табір чехів, і вони нам давали, або продавали хліб. Коли став підходити фронт, а це вже був 1945 рік, люди почали розбігатися з табору, деякі заводи перестали працювати. Я і моя подружка Надя Мова з Луганської області пішли в сторону Граца, їхали потягом, але нас зняли і посадили у в’язницю, так як остарбайтерам це заборонялось. Після от буття 14 днів в’язниці нас послали на біржу і дали роботу у бауерші. Де ми доїли корів, кормили свиней, робили у полі. Тут, у цьому селі, мене визволила Радянська Армія.
Пройшла перевірку СМЕРША, приїхала додому в Красний Луч, вийшла заміж у 1947 році народила сина. Все це записано і здається так легко і дуже давно все це було, але тож була війна і було багато страждань. Після війни я робила в тресті Красно-луч вугіль, статистом в плановому відділі. Мені запропонували вступити до комсомолу. Я спочатку заперечувала, а потім погодилась. Але на зборах мене не прийняли, тільки потім я зрозуміла чому: я була у фашистській неволі, а батько був розкуркулений.