Конюх Святослав

Народився в 1930 році у м. Львові. Примусово працював у Австрії з березня 1944 року до квітня 1945 року. Наприкінці березня 1944 року, по дорозі до школи, в районі теперішньої Митної площі я був затриманий німецькою поліцією, привезений разом із іншими затриманими на збірний пункт, який знаходився недалеко від головного вокзалу. Там вже було багато людей, переважно молодого віку, українців і поляків. Молодих українців змушували вступати до дивізії «Галичина», а підлітків — до юнацьких формувань протиповітряної оборони. Коли черга дійшла до мене, я заявив, що я до військової служби не придатний, тому що внаслідок перенесеного в дитинстві паралічу маю праву ногу коротшу за ліву. Медична комісія це підтвердила, але признала мене придатним до роботи. Через короткий час із групою чоловіків та жінок нас доставили до міста Санкт Пильтен. Там мене поставили до роботи у господаря в приміському селі Фігофен.
Тепер, після 57 років і перенесеного в 1992 році інсульту я пригадати прізвища мого господаря не можу, так як і прізвищ багатьох людей, з якими я тут, на батьківщині довгий час працював. Пам’ятаю лише, що звали його Франц, було йому біля 60 років, середнього зросту, худорлявий. Його дружина, яку він називав Пеппі, була трохи молодшою від нього, чорноволоса, з сивиною й добрими сумними очима. У них був син, який загинув на фронті, а можливо, потрапив у полон. Більше нікого в них не було.
У господарів було господарство, яке спеціалізувалося на вирощуванні різних овочів. Крім овочів, вони мали декілька великих парників. Продукція городництва доставлялася в місто Санкт Пильтен до лікарень, лазаретів, різних закладів харчування й торгівлі. Доставка здійснювалася возом на гумових автомобільних колесах, у який запрягали коня. В мої обов’язки входило допомагати господареві у його роботі. Ми готували ґрунт на городі й у парниках. Вносили добрива, садили розсаду, поливали, пололи. Коли дозрівав врожай, по мірі необхідності ми його збирали, очищали від землі, упаковували в дерев’яні скриньки. Скриньки вантажили на воза й розвозили одержувачам. Праця була не дуже важкою, але кропіткою. Крім того, потрібно було доглядати коня. Чистити, мити, годувати й поїти. Викидати гній із стайні, стелити солому в стійло, підмітати подвір’я.
Я не можу сказати, що в господарстві все робив сам. Багато праці виконував господар і його дружина. Жив я в будинку господаря в маленькій кімнатці на піддашші, де влітку було жарко, а взимку холодно. Годували тим, що їли самі господарі. Спочатку мені було важко, незвично, тужно за домівкою й рідними. Я не завжди розумів, що від мене вимагали, але маючи невеликий запас знань німецької мови, я порівняно швидко її опанував. Довгими осінніми й зимовими вечорами я вже міг розмовляти з господарями. Я довідався, що пан Франц під час Першої світової війни, бувши в австрійському війську, бував у нас в Галичині й навіть у Львові. Я йому розповів, що мій батько теж був у австрійському війську й воював на італійському фронті.
Такі розмови покращували наші стосунки. Довідавшись, що я греко-католик, мої господарі стали щонеділі відпускати мене на меси до костьолу (кірхи). Я вже трохи вивчив місто, розвозячи з господарем овочі, а тепер у неділю я пішки добирався до костьолу. Через тунель під вокзалом і залізницею виходив на привокзальну площу, далі вулицями, назви яких я вже забув, виходив на площу, на якій стояв собор — Dom. Здається, та площа називалася Domplats. Часом месу проводили українською коли прїздив український греко-католицький священник і служив месу для українських робітників.
Часом у неділю я жертвував обідом, ходив містом. Був на площі, де є ратуша. У нас, у Львові ратуша стоїть посередині площі, у Санкт Пильтені також є площа, але ратуша знаходиться в одному з рядів будинків, які обрамлюють міську площу. Там же, на цій площі, був також театр. Влітку я прогулювався великим, гарним парком, який нагадував мені наш Стрийський парк. Недалеко від парку був будинок «Arbeitsamty». Трохи далі був плавальний басейн. Коли була можливість, я купався в річці Трайзен, яка знаходилася в східній частині міста. Я переходив мостом на правий берег річки й там купався. Там були кущі й дерева, які давали тінь. На лівому березі річки були господи мешканців міста. В західній частині міста я запам’ятав комісаріат поліції, який стояв при дорозі, яка вела на Лінц.
Але найбільше часу я проводив там, де працював. Поселення Фігофен характеризувалося сільськими забудовами, городами, парниками, стайнями й іншими сільськогосподарськими будовами. Але були там і забудови соціального характеру, такі як шпиталь. Коли був вільний час і господар давав мені трохи грошей, я ходив у кіно. Найближче кіно було в Шпрацерні — селищі, віддаленому від нас десь на 1,5 км. Там був великий кінотеатр, фабрика штучного шовку, на якій працювало багато українських дівчат, велике підприємство овочівництва з великими парниками, яке належало болгарам, які вважалися союзниками Німеччини. Біля кінотеатру збиралася молодь. Були тут і австрійці, й болгари, інколи приходили українці й поляки. Напроти кінотеатру було «Гастштетте», там можна було попити лимонаду, а то й пива. Там я міг бути тільки у неділю, рідше в суботу, і то лише до восьмої годин вечора. Суворий режим ще існував. Найбільше дошкуляли нам повітряні нальоти американської авіації, які ставали щораз частішими й небезпечнішими, бо від них гинуло багато невинних цивільних людей. Спочатку ми з господарями не дуже звертали на них увагу й не поспішали ховатися до бомбосховища, навіть ризикували в місті, коли були там із возом і товаром. Але коли в лютому-березні 1945 року нальоти посилилися, ми залишали наш двір і поспішали ховатися у винних погребах, вибудованих у високих горах поблизу села Радльберг. Там ховалося багато людей з околиці.
Часом ми з господарем їздили возом у різних справах, як то за саджанцями, вівсом для коня, дровами, соломою для стайні до різних сіл у околиці, таких як Ваграм, Радльберг, Вільгельмсбург, Потенбрун і за рікою Трайзен Оксенбург, що я зміг запам’ятати, а решту забув.
Війна наближалася до кінця. На початку квітня, здається, 2 числа, був Великдень, під час якого мій господар уперше пригостив мене вином. 15 квітня прийшли совєтські війська. Перед тим були в мене деякі земляки, які кликали мене на Захід, але я хотів додому, до мами й брата, яких я давно не бачив.