Камінський Іван Тарасович

Народився 28 квітня 1925 р. в селі Сухачівка Приміського району міста Дніпропетровськ. У 1941 році, будучи членом бригади допомоги міліції, ми повинні були слідкувати, щоб на вечорах відпочинку в місцевому будинку культури всі поводилися чемно, під час перегляду кінофільму ніхто не палив, щоб не було алкоголю та осіб у нетверезому стані. Коли розпочалася війна, в нашому селі було 12 дільниць, на цих дільницях розподіляли добровольців для слідкування в нічний час. Коли нас розподіляли по дільницях, то ми перевіряли документи у людей, які йшли чи їхали із заходу. А разом із міліцією робили облави, декілька разів вночі робили засідки біля мостів, на дамбі в селі Тарамському. Керував нами начальник міліції капітан Малих і оперуповноважений лейтенант міліції Захаренко Ілля, обидва зникли (загинули) безвісті. 24 серпня десь о 12 годині дня військові зайняли позицію на розвилці доріг, там стоїть і досі будинок, біля нього росла акація. В ту годину, коли військові копали окоп для ручного кулемета, на подвір’ї біля будинку бавилися малі діти. Приблизно о 14-й годині дня ми почули ляскіт, подивились на дорогу і побачили, що з-за повороту виїхала танкетка, зупинилась. Ми побачили, що то були німці, вони почали встановлювати міномет. Військові Радянської армії розпочали вогонь по німцям із кулемета, а німці з міномета, після другої міни старшина крикнув: «Розбігайтесь хто куди». Я стрибнув через огорожу, ухватив малого сусідського хлопчика і побіг у свій двір через дорогу. В двір прийшли й інші. Ми всі зайшли в погріб під нашим будинком. В погребі була моя сім’я та сусіди. Через якийсь час ми почули крики: «Більшовик, юда капут, юда, шнель». Коли вийшли вже всі з погреба, тоді вийшов і я, подивився, на повір’ї було багато німців. Я був одягнений у фуфайку і взутий в нові офицерські чоботи, які мені дали танкісти, які стояли біля нашого дому 23 серпня. Коли німці побачили мене, то спочатку розступилися, а потім взяли мене за руку і почали крутити по колу і кричати, що я офіцер кавалерії Ворошилов, Будьонний (це вони вимовляли добре). А коли я сказав, що мені шістнадцять років, то вони не повірили. В цей час пролунала для них команда, і вони миттю вибігли з двору. 25 серпня ми з хлопцями сиділи на лавочці під забором. В цей час проходила німецька техніка автомашини з гарматами, за ними їхали мотоциклісти з кулементами. Я сказав, от якби оце нам такі мотоцикли, то наробили б ми пороху. В ніч на 26 число я вартував біля нашої хати, щоб зазделагідь попередити всіх, коли будуть бомбити, або щось ще трапиться. Ніч пройшла без пригод. Я зайшов у дім і ліг спати. Десь о десятій годині моя сестра зайшла розбудити мене і сказала, що прийшло два німці й наш учитель, який вів у школі німецьку мову. А ще 25 числа у мене було два товариша. Коли ми заспівали: «Ты не вейся, черный ворон, над моею головой, ты добычи не добьешься, я солдат еще живой», — сестра послухала, а тоді каже: „Давай я кину карти на тебе”, — я засміявся, але сестра розклала карти і сказала, що мені випадає труна, я сказав, що вона знову говорить дурниці. Вийшовши з хати, я побачив учителя – запроданця Соколянського і двох есесівців у чорній формі. Мене привели до нашої школи, завели в підвал. У підвалі був один есесовець, він показав, щоб я пішов до стіни, я підійшов, став, повернувся до нього обличчям і спитав: „Закурити можна?” — і показав, він відповів: «Гут». Я закурив папіросу «Пілот», потім знову спитав, як стояти — до стіни обличчям, чи дивитись на нього, він показав — повернись, я з ним розмовляв німецькою (але не чітко), ми вивчали німецьку мову в школі. Повернувшись обличчям до стіни, я подумав, що ще молодий і не пожив на світі. Німець намагався мене залякати, але я не все розумів, коли почув голос: «Ком-ком, шнелер», — я підійшов до східців, а на східцях стояла гіпсова статуетка, німець приказав узяти в руки, я взяв і коли вийшов із дверей, у мене затуманились очі, та сліз не було. На шкільному дворі стояла колона наших військовополонених в чотири шеренги. Біля воріт школи стояли офіцери і той «виродок»-учитель. Коли вони побачили, що я іду й несу статуетку на руках як ікону, почали сміятися. Підійшовши до них, я зупинився. Один офіцер ногою вибив той гіпс. Мене поставили в голову колони, конвоїри розбіглися по своїх місцях впереді колони, отримавши наказ, став старший конвою, була подана команда і ми рушили. Пройшовши з кілометр, колону зупинили, дали команду людям, які спостерігали за нашою колоною, щоб вони забирали, якщо є хтось із близьких. У цей час проходила повз нас мені знайома жінка, вона підійшла до мене і хотіла мене взяти, але конвоїр наставив на неї автомат, а я попросив ту жінку, щоб вона не робила цього, вона дуже злякалась, але перед тим спитала: „Ваня, що трапилось?” — я відповів, що не знаю. Потім всю колону привели в Нові-Кодаки, помістили в школу, мене повели в підвал на допит. Через три дні колону військовополонених і мене також відвели в табір полонених, який знаходився в Ополонівці. В цьому таборі мене тримали більше місяця. Коли наші війська відійшли десь за Межову, німці почали відпускати полонених Вінницької, Житомирської, Кам’янець-Подільської і правобережної частини Дніпропетровської області по домам. У тому таборі було дуже багато полонених. Годували нас — солдатський котелок на двох. А варили їжу з качанів кукурудзи, порізаних на кільця, і помідорів, розрізаних на чотири частини. Там я зустрів дядька, батькового двоюрідного брата, і ще двох сусідів. Нас відпустили з табору, коли прийшли жінки цих дядьків, з ними прийшла і мама. Нам видали довідки, що знаходились у цьому таборі. Там, у таборі кожну ніч когось різали, а нам говорили, що то був комісар, то політрук тощо. Одному чоловіку, єврею по національності, який був політруком, вирізали на спині зірку, він сильно кричав, був увесь закривавлений. Весь час ми спали на голій землі просто неба. Прийшовши додому, я з довідкою пішов у сільську поліцію, довідку забрали, а мені сказали, щоб із села без дозволу їхнього нікуди не ходив, а з весни 1942 р. дозволили робити в хазяйстві Тиця. Я там пробув до 14 червня 1942 р. Я повинен був звідти кожну неділю з’являтися в поліцію. 14 червня прийшли до мене мама і сказали терміново з‘явитися до поліції, якщо я втечу, не з’явлюсь, то повісять усю сім’ю. В той же день в кінці я був у поліції, там мені начальник поліції в присутності запроданця Соколянського сказав, що я мушу їхати до Німеччини. А якщо втечу, то як піймають, повісять і всю сім’ю, і хату спалять, щоб другі не мріяли тікати. Прийшов додому, тато запитали, що говорили, я повторив, що було сказано, тато сказав: «Вирішуй сам». Нас таких було 17 чоловік, більшість було дівчат. Деякі батьки не віддавали своїх дітей, то їх дуже били. Шапошника Наума, нашого сусіда, в нього брали дочку, а він одну молодшу не хотів відпускати, били Біжка Івана, в нього забирали дві дочки, вони були близнята. 15 числа нас під конвоєм повели в Дніпропетровськ, прийшли на товарну станцію, там уже стояв ешелон із товарних вагонів. Поліцай віддав список, нас перечитали і зразу в вагони. В кожному вагоні німець з автоматом, у вагоні спали по черзі. 20 числа приїхали в місто Ратібор. Ешелон підійшов до товарної площадки, коли ми вийшли з вагона, хлопців і дівчат построїли окремо. Ешелон зразу ж відправився дальше. Нас хлопців завели в пасажирський вагон і повезли назад. Не запам’ятав, де нас висадили. Пішки повели до табору, там кругом були дерев’яні бараки, колюча проволока. Трохи вище була шахта, там було написано: «Шахта Марія», це було в місцевості Горний Шльонск, це я узнав пізніше. Нас оділи в брезентові штани і тужурки, і ботінки. На другий день повели на шахту. Їсти давали раз у день кусок хліба, три картоплини з страшенно гірким соусом. На шахті не було такої зміни, щоб не було обвалу, ті цивільні робітники, як тільки щось не так, зразу за рукав у сторону, там були ніші. Пропрацював я там не довго. Я, іще Володя Ордільянов чи Обірянов з Кайдак, Сашко-морячок вирішили утікати з табору. Дійшли під світанок до якогось каналу, береги були вимощені плитами, та ми вибрались на другий берег. Там були невеликі домівки і все обгороджено заборами. Проблукавши тим лабіринтом, ми вийшли на поле, уже було зовсім світло. Ми вирішили серед поля перележати до вечора. В день пекло сонце, ми прокинулися і вирішили подивитися, щоб дійти до лісу. Нас затримали цивільні. Приїхали два жандарми і нас забрали зразу в жандармерію, а потім відправили до тюрми. Тюрма була в м.Мисловіцах, це я пізніше узнав. Тюрма була страшна. В камері було 100 чоловік, ліжка залізні двоповерхові, матрац, купа клопів, раз у день баланда і 50 гр. хліба з опилками. Піднімали о 6-й годині ранку, туалет був рядом із камерою. Рядом біля ліжок були ослони, на них ми сиділи цілей день, руки на коліна, сидіти рівно, ні говорити, ні дивитися набік, ні дрімати, каліфактар усе бачив і його помічники по його команді били по чому попало плітками. Чотири людини винесли з камери після таких побоїв. Нас трьох протримали більше місяця, коли нас визвали по прізвищам і сказали брати свої речі. Вийшовши на подвір’я, ми попадали, нас підняли плітками. Поставили до стіни обличчям, руки на шию. Кожного знов назвали по прізвищу. І після цього сказали, щоб ішли з двома жандармами. Прийшли на трамвайну зупинку, вона була рядом із тюрмою. Їхали ми недовго. Привели нас на подвір’я з високим забором, з однієї сторони будинок двоповерховий, просторий двір — це був табір для наших людей. На першому поверсі дівчата, на другому – хлопці. Дали поїсти хліба і миску якоїсь баланди. Переспавши ніч, нас підняли, щоб ішли до праці. Піднявшись з нар, одівся, а взутись не було в що, ботінки вкрали. Мене залишили. Десь о четвертій годині дня погукали до коменданта, там дали мені ботінки на дерев’яній підошві. На дворі стояли чотири чоловіка з наших, і мені сказали, що я піду з ними разом на завод. Прийшов конвоїр і ми пішли. Прийшли на територію заводу, нас здали обермайстру кожного по прізвищу, там стояли інші майстри. Вони нас розібрали і повели в цех, зайшовши в цех, я побачив ряд печей. Мені показали, як треба підготуватися до основної роботи, яка почнеться пізніше. Цинко плавні печі. Спершу треба провірити форми, щоб не було води і форма повинна бути чиста, куди треба доливати цинк, провірити підхід до печей, щоб бува не було чогось, що б попало під ноги, бо перша зміна заготовляла багато руди для завантаження на наступний день. О шостій показали, що треба робити, як вибирати цинк і по скільки заливати в форму. Перший раз виробка йшла один раз, потім перерив до 11 години ночі, потім ще раз, та уже вибиралися залишки. При виборці летіли краплі цинку і це все приставало на одежу. Працювали ми в тому, в чому ходили до роботи. Після роботи ми перші дні навіть не милися від поту. Коли приводили до табору о першій чи другій годині ночі, то умивалися у таборі. Перші кілька днів я працював у дерев’яшках. Декілька разів трохи не ошпарився цинком, потім дали пантофлі, в них ходити біля печі було легше. Потім показали, де нам можна помитися і відразу дали мило і порошок. Першу зміну піднімали до роботи з криком: «Авштейн, швайне руйне, шнелер – шнелер арбайтен». Клопи заїдали, інколи травили сіркою та ефект був малий, не довго вона діяла. В 1943 році знову втік, попав у місто Опель-на-Одері, допит, били, і мене прийняли за полоненого танкіста. На лівій руці у мене наколки дві були: К.В. Гестаповці говорили, що я служив на танку Климентій Ворошилов. Коли я пояснив, що то мої ініціали, то вони не вірили, відправили до тюрми. Зайшовши до камери ,я здивувався, в камері була чиста підлога, чисті ковдри на ліжках на вісім чоловік. Нас було троє, як перший раз утекли з шахти, так і цей раз утрьох. В кінці дня прийшло ще п’ять чоловік із роботи. Ввечері дали кусочок хліба з сиром і кофе-ерзац. О шостій годині побудка. Туалет, потім прибирання в палаті, заправка ліжка, протирали поли шваброю, це робили всі по черзі. Ніхто ніким не командував, по мові всі були різні. Вранці знову маленький бутерброд і по три сигарети на день, на роботу возили машиною на цементний завод. На заводі в обід давали суп і дві картоплини. Так ми працювали більше місяця. Вранці нас на роботу не взяли, повели на склад, дали нам нашу одежу по списку. Те, що у нас було, а тюремну спецівку здали. Коли ми вийшли на двір, то у дворі стояла крита машина. То був Чорний Ворон, як у нас їх називали. Нам на руки наділи кайдани. Привезли нас на залізничний вокзал, підвезли до вагона, закрили нас трьох разом, так що ми могли тільки стояти утрьох, а присісти не можна було. Коли зупинився поїзд, проти цього вагона стояв Чорний Ворон, ним нас привезли в двір. Вийшовши з машини, я подумав, що знову тюрма. Завели в будинок і зразу по камерах-одиночках. Ні стільця, ні ліжка, бо воно висіло на стіні, опускати не можна, простояв до вечора на ногах. Увечері опустили ліжка майже впритул. О шостій підйом, допит, чого тікав. О 12 годині приїхали другі охоронці, з табору, звідки ми втекли. Нічого не говорили, де і що, повели нас пішки. Це було місто Катовіци, наш табір був на окраїні Катовіц. Привели, сказав комендант, що як іще тікатимемо, буде погано. А о 16 годині 30 хвилин мене знову відправили на виплавку цинку. Ще одна втеча, і знову невдача, вернули в табір, знову праця на печах. Під час праці я почув розмову поляків, що в горах є партизани, це була осінь 1943 р. Я з табору тікаю третій раз. Я туди йшов пішки, під вечір піднялася віхола, пішов сніг, блукаючи в темряві, я попав у табір. Там були наші, українці. Вранці пішли до коменданта. Він мене оставив при таборі, а потім повели на завод. Зайшовши в цех, я побачив там електодугові печі, ними випалювали карбід. Так я знову працюю на печах, цей завод був біля міста Рибнік, Горна-Силезія, недалеко були гори. На цьому заводі я пропрацював до квітня, не пам’ятаю, до яких чисел я там був. По мене в цей табір прийшов охоронець того табору, звідки я втік. І знову я в старому таборі. В цей табір привезли українських поліцаїв і старост. Вони були з малими дітьми, купами одежі, з клунками їжі, мені комендант сказав, якщо ще буду тікати, піймають, тюрма, або Освенцім, я сказав, що там теж люди живуть, я ще не знав, що то за Освенцім.
1944 р. у квітні я захворів. Почув від хлопців, що в Миколаєві в робочому таборі є наші, це рядом із Котовіцами. Була субота, мені потрібно було до лікаря, у наш табір не вернувся, поїхав у Миколаїв там дійсно були наші. У цьому таборі я познайомився з Гумілевським Олексієм Олексійовичем і Березовською Тонею, вони були колись військовополонені та втекли з таборів. Я їм розповів усе про себе, а Гумілевський і каже: «А не хотів би піти з нами, ми сьогодні ввечері підемо з табору в сторону нашого фронту». Я погодився і ввечері, коли затемніло, ми пішли до полустанку на залізницю. Гумілевський купив квитки до Кракова. Проїхавши прольотів три-чотири, почав зупинятися поїзд, і раптом почули, що це перевірка документів, ми швидко вийшли. Пішли не по дорозі, куди ішли пасажири, а в сторону лісу. Ніч була темна. Зайшовши до лісу, попали в воду, але вирішили йти далі. Набрели на суху поляну, подивились – кругом вода. Вирішили відпочити, дочекатися ранку. Вночі ми чули людські голоси і гавкіт собак. Вранці вирішили обсушитися, а потім щось вирішувати. Під кінець дня Олексій і каже Тоні, що ми вернулись до того табору, з якого втекли. В цивільному таборі була Рая-перекладач, і Олексій вирішив уранці сходити туди. На другий день вранці, коли ми привели себе в порядок, Олексій пішов до табору, а нам сказав чекати, а якщо не вернеться, переходити на другу сторону залізниці і метрів за сто від дороги йти далі. Його не було години дві. Прийшов він із посмішкою і сказав, що все добре. Коли він підійшов до табору і когось попросив, щоб погукали Раю-перекладача, вона вийшла, він їй розповів усе, як було, а Рая його впізнала. Рая погодилась нам допомогти, вона зуміла виписати довідки Олексію і Тоні на їхні прізвища, оскільки, будучи полоненими, вони свої прізвища змінили. Я став Тулуповим Іваном, працівником жандармерії міста Ново-Черкаськ Ростовської області. Ми прийшли до невеличного містечка Альт-Берун. Зайшли до будинку мерії чи бургомістра, уже не пам’ятаю, як називалась та установа. Нас вислухали, спитали, де б ми хотіли працювати, Олексій і Тоня: куди пошлете, там і будемо працювати, я сказав, що можу і в хазяїна. Через деякий час прийшов цивільний чоловік, він сказав, що забирає Олексія і Тоню на фабрику, тоді ми розпрощались. А я залишився. Години через дві до мерії під’їхав чоловік на велосипеді. Зайшов до будинку прямо в канцелярію, а я зайшов до коридору, мене позвали і сказали, що я буду в нього працювати. Все, що вони говорили, я добре розумів, вони розмовляли на польській мові, але я не дав їм зрозуміти, що розумію їх і що також можу розмовляти на польскій мові. Це містечко називалося Старий Берун. Вийшли з мерії, чоловік показав мені сідати на велосипеда і повіз мене. Він привіз мене до себе додому, дружина його розуміла українську мову. Вона розповіла, що в них працює один росіянин. Я старався говорити російською мовою. Вона розповіла, що мені потрібно буде робити. У хазяїна невелика черпалка, черпалкою з Вісли брали пісок для фабрики, де робили толь. Ми працювали з поляками, їх було чотири і нас двоє. Набравши піску, спускалися вниз по течії Вісли, біля мосту тачками відвантажували, а потім як «бурлаки на Волзі» тягли ту баржу назад. На правому березі були трафарети, де було написано: «Внимание, запретная зона». То була земля табору Освенцім. Там були таборні огороди, на них працювали люди в полосатій одежі. Розуміючи польську мову, я узнав, що таке концтабір. Я старався не говорити на польській мові, а товариш із Росії намагався переводити, поляки сміялися. Через кілька днів хазяїн сказав, що позвонили з Старого-Беруна, щоб пішов сфотографуватися, і тоді мені видадуть посвідчення. Він дав велосипед і гроші на фото, я з’їздив, зайшов до мерії, там написали, яке потрібне фото. Через два дні я отримав посвідчення, де було вказано що я руський і що я робітник жандармерії. Це було вписано згідно з тією довідкою, що я їм здав. Я в мерії дізнався, де працюють Гумілевський і Березовська, вони були на фабриці Лікноза. У неділю був вихідний і я відпросився в хазяїна, щоб провідати їх, хозяїн відпустив і дав велосипеда. Коли я приїхав туди, то побачив чотири барака. Там були переважно дівчата, деякі відпочивали на поляні, я попросив знайти та позвати Олексія. Олексій вийшов разом із Тонею, ми обнялись, привітались, я показав їм свої папери, а вони відповіли, що це добре. Олексій розповів, що в таборі є ще дівчата з Дніпропетровська. Я спитав у Олексія, де їх фабрика, то він сказав, що десь у лісі, під землею, а зверху ростуть дерева. Через дві неділі я познайомився з хлопцями з толевої фабрики. Там були ті, що повтікали з полону. Всі хлопці були молоді, розмови у нас були переважно, коли наші розіб’ють німців. Мені хлопці сказали, що до Старого Беруна їздить робочий поїзд «вузькоколійка», який возив людей до Нового Беруна на роботу і з роботи. Я сказав хазяїну, що хочу в вихідний поїхати до Беруна, він дозволив. Почув від Гумілевського новини про успіх наших військ на фронті. Поляки про це теж іноді говорили між собою. Потім Гумілевський мене спитав, чи зможу я дістати цивільний одяг. Я сам не говорив про це з поляками, а через мого напарника, він більше розмовляв з ними, бо я ж не «розумів», про що йшлася розмова. З нами був молодий поляк, такий як я, він сказав для цього треба дістати велосипед (ровер). Кивнувши головою, я дав йому знати, що зрозумів. У вихідний поїхав до Катовіц, біля залізничного вокзалу була стоянка велосипедів. Там біля них ходив вартовий жандарм. Перші велосипеди були на замках, інші без, я взяв один із велосипедів і поїхав. Це дало поштовх і надалі. Так я ще дістав 3 велосипеди, але не на однім місці. В жовтні треба було для двох полонених. Цей раз я поговорив із напарником, і він погодився. В один із вихідних поїздом поїхали без планування, зійшли з поїзда на зупинці міста Тихау (Тихай). Пішли до міста, трохи пройшовши, побачили, що там на площаді багато людей і стоїть шибениця, ми підійшли ближче. Там на помості стояло три чоловіка з петлею на шиї, я зрозумів те, що зачитали, то були партизани — один поляк, руський та німець. Коли вибили у них стільці з-під ніг, то вони дьорнулись. Я напарнику сказав, що вішають інтернаціонал. Наші відчуття неможливо було передати. Люди почали розходитись. Ми теж вернулись до залізниці. Нас обігнали два жандарми на нових велосипедах, вони щось говорили і сміялись. Трохи проїхавши, вони заїхали до двору направо від нас, ми з товаришем переглянулись, не говорячи і слова, зайшли в той же двір, там з другої сторони стояли ті велосипеди. З конюшні було чути голоси. Навпроти стояв будинок із великими вікнами. В одному з вікон ми побачили, що йшов по кімнаті жандарм, щось говорячи і сміючись. Коли він підійшов до вікна, то повернувся до нас спиною, заложивши руки за спину. Ми спокійно взяли велосипеди і поїхали з двору. Ми не їхали, а летіли мовчки, ні слова не говорячи. Велосипеди поховали в лісі. Потім я поміняв їх на цивільну одежу, Янек-поляк був дуже радий, тому що були нові велосипеди. Мені приходилось чотири рази проїхатись по залізниці до міста Ратібор, я повинен був запам’ятати по ходу поїзда, на якому кілометрі які машини виїжджають і уїжджають до лісу, яка уніформа. Про це я говорив Гумілевському. Було так, що душа була в п’ятках. А було так, коли я зустрівся з тим хлопцем, який в тюрмі в Миловицях прислужував кваліфактору. Їдучи з Ратібора, я і поляки стояли біля вікон, курили, ішла розмова про дрібниці. Більше говорили поляки, я слухав їх розмови. Заходять люди до вагону в цивільному і почали перевіряти папери. В 1943 р. я з дому получив посилку, декілька упаковок по 200 грамів. Тато прислали домашнього табаку, а мама зпекли горішків. Табак я продав на роботі одному чеху. На другий день він мені приніс німецькі марки. Полякові теж продав табак, він теж віддав мені марки. Так у мене завелися гроші. Заодно була написана адреса сусідки, яка оставалась у Ратіборі. В 1943 р. відвідав сусідку. Потім, коли одного разу, з поїздки до Ратібору вирішив ще провідати сусідку. Був я там недовго. Про те, що я уже не в таборі, нічого не сказав. Їдучи з Ратібору, я зустрів холуя кваліфікатора-українця він був пізніше теж у тому таборі біля Катовіц, я його спитав, чому він тут, він каже, що їде провідати знайомих, ми розійшлись. І коли провіряли папери, то я подумав, що то його робота. Перевірка документів, поляки як руді миші по містах, я остався стояти на місці. Підійшовши до мене, перевіряючий сказав: «Аусвайс», — я показав своє посвідчення, дивлячись на посвідчення і на мене, я на нього. Сказавши гут і вернувши мені посвідчення, підняв руку і гаркнув: «Хай-Гітлер», — я теж зробив так, я ще трохи постояв та пішов присів на лавку, то поляки більше не говорили ні між собою, ні до мене. На другий день після роботи робочою вузькоколійкою поїхав в Альт-Берун. Розповів Гумілевському все, як було, це було хрещення на витримку. В кінці січня ми на дразі опустились нижче по течії Вісли, десь на кілометрів 2, і там брали гальку з Вісли для якогось будівництва. Числа 28-го я, стоячи на дразі, заспівав пісню про танкістів і Катюшу. На правому березі з кущів вийшов офіцер і приказав, щоб я негайно під’їхав до нього, я хотів було не підпливати, та поляки заставили. Коли я підплив до берега, піднявся до нього, то він мене облаяв, обізвав «свинею», потім ударив кулаком, я упав із бугра вниз, схватився і в лодку, поплив до берега. Коли я підплив до лівого берега, то почув два постріли, я швидко підплив до берега, кинув лодку, а німець все щось кричав. Поляки зашуміли, я сказав, щоб відстали. Вийшов на берег і пішов до Нового Беруна. Недалеко були будинки, там я зустрів якусь дівчину, вона мене погукала і каже: „Іди зі мною, мій батько все чув і тебе сховає”, — я не пішов. Прийшов до хлопців на фабрику, розказав, що сталось, хлопці хотіли мене переховати, а я відповів, що піду до Старого-Беруна, хлопці підказали, що буде вузькоколійний, який повертається до Беруна. Я поїхав, робочий день на фабриці уже скінчився. Я зачекав Гумілевського та розповів, що трапилось, він сказав, щоб я зачекав. Вийшовши з табору, ми пішли через ліс, перейшли поляну, там було село. Прийшли до села, зайшли в один двір, коли виходить знайомий, він працював тут у хазяїна. Я йому теж розказав, чому я був у них в селі. Ми зайшли до будинку, Андрій поговорив із хазяїном, і хазяїн сказав, щоб я залишався, завтра-післязавтра тут будуть руські. Та воно і так ясно, бо все ближче і ближче чути гул гарматних розривів і авіація бомбила. 29.01.1945 р. ввечері десь біля десятої години в село увійшли війська Червоної армії. 30.01.1945 року вранці в цьому селі на вулиці я зустрів капітана, він ішов з ціпком, бо був поранений. Привітавшись, ми завели розмову. Я йому розповів, що я з Дніпропетровська, він теж відповів, що з Дніпропетровська, і сказав, що він начальник розвідки полку. Я сказав, що хотів з’явитися на збірний пункт в Новому-Беруні. Я пішов лісовою дорогою і вийшов в те саме село, де я був у хазяїна. Тут я зустрів двох старших офіцерів. Я їм розповів, що мене хазяїн два рази здавав у жандармерію. Коли ми зайшли в дім хазяїна, то в нього очі були дуже здивовані. А коли я сказав, що я не Тулупов, а Камінський, то він упав на стілець. Поговоривши з ним, офицери сказали, що їхня влада розбереться з ним сама. Я прийшов потім у двір бургомістра Нового-Беруна, там був збірний пункт. Всіх, хто там був, переписали по прізвищах. Згодом нас построїли в шеренгу. З будинку вийшов підполковник і сказав: „Хто хоче на фронт – вийти п’ять кроків вперед. Хто додому – залишитись на місці”. Ми пішки пішли до Освенціма, там був 177 АЗСП, пробувши два дні, я прийняв присягу. Я попав у 9 пластунську дивізію, яка іменувалась Краснодарською. А 02.02.1945 року я вже в армії. 17 числа мене було поранено. Я був зв’язківцем, мене позвали до командира взводу, я вискочив із окопу, а в той час німці відкрили вогонь, я впав на землю, в цей час рядом щось розірвалось і мене відірвало від землі, вкинуло в мій окоп. Голова внизу, ноги наверху, я почав крутитися, щоб вилізти з окопу. Почув голос взводного: „Ваня, ти живий?” — я відповів, що живий, але не можу розвернутися. Але потім розвернувся і знову позвали мене. Цей раз я побіг до командира батальйону. Там уже біля взводного і комбата стояв товариш, поранений в руку двома осколками. Я теж був у крові. Комбат дав папери і сказав бігом передати документ комполка і довести товариша в санбат. Я не добіг відразу до комполка, наші відкрили шалений вогонь по німцям катюшами і гранатометами. Віддавши записку в руки комполка, я запитав, де санбат і повів товариша, та мене теж не відпустили. Забрали в мене карабін, побрили на голові волосся, промили спиртом рану, було два осколка, які пробили кубанку та поранили мене, промили обличчя, бо було все забризкане землею. Пробув я в санбаті декілька днів, після чого знову вернувся в свій полк. Спершу нас, шість чоловік, направили в штаб дивізії. В четвертій частині нам сказали, де розміщався наш полк. Вийшовши з штабу, ми стали біля двору. В цей час по дорозі йшла колона наших дівчат. Я став питати, чи є хто з Дніпропетровска, і почув голос: „Ваня, ти живий, по табору був зачитаний приказ, що тебе піймали і повісили”. — Я сказав: „Ти мене бачиш і пізнала”. — То була дівчина з того табору, звідки я втік останній раз. Я зайшов у колонну і пройшовся з нею. Вернувшись назад, я хлопців не застав. Прийшов знову в штаб, спитав капітана, де хлопці, він сказав, що була машина і вони поїхали. Я спитав, де знаходится 36 полк, він мені назвав село, спитав: „Ти що, думаєш іти? — Я сказав, що піду. День уже кінчався, вийшовши на дорогу, я побачив польку, яка несла воду, я спитав, скільки до такого-то села, вона сказала польською, що 23 кілометри, а мені почулося, що 3 км. „Це п’ятнадцять хвилин ходу”, — подумав я. Пішов по лісній дорозі, через 30 хв. подивився на годинник і сам собі не повірив, що досі не видно села, я прискорив шаг, але скоро стало зовсім темно. Кілометрів через п’ятнадцять почув шум моторів, їхали машини, я ризикнув показатися. То були наші машини з боєприпасами. В передній був капітан, він сказав, що позаду за колоною їде підвода з продуктами, на ній старшина. Колона пройшла, та незабаром я почув цокіт копит. Зупинившись, я став чекати. Коли підвода порівнялася, я вийшов з-за дерева, старшина на мене з автоматом: „Не підходь, хто такий?” — Я йому сказав, хто. Він дозволив сісти на підводу. Так я добрався до полку, коли хлопці побачили мене, то сказали, що не думали, що я прибуду. Те, що сказала дівчина, вони уже розповіли другим. Ще вона сказала, що коли прийшли наші війська, в таборі були всі «аусвайси» зложені на кучу і спалені. А коменданта табору хлопці знайшли вдома і з третього поверху викинули з квартири. Березень спочатку був сніговий і морозний. Безсонні ночі, переходи з одного участка на другий участок, іноді солдати при переходах падали, а іноді сонні виходили і йшли в сторону. 8-го березня 1945 р. я отримав кульові поранення, і на цьому було покінчено з фронтовою службою. Госпіталь в місті Кляйвіц, потім перевезли в Україну в місто Щорськ Чернігівської області. Через три місяці виписали і направили в м.Чернігів. Там була комісія, яка визначала, в які війська направити для подальшої служби, чи списати. При комісії був майор із авіації, мене послали до нього, він задавав питання, а я йому відповідав, розповівши все, що зі мною було з початку війни. Після цього майор сказав комісії, що я не підхожу тим, що я 25 року, тільки закінчу училище через три роки, і мене треба демобілізувати. Але це була брехня, бо мене на той час вважали ненадійною людиною, а якби я збрехав, як робили це деякі, то було б добре. Мене направили в місто Ізяслав Кам’янець-Подільської області. Там була полкова школа кавалерії. Потім Білорусія, 16 гвардійська дивізія 7-го гвардійського корпусу. Війна з Японією. Пішли розмови, що виїжджаємо на Далекий Схід. Розпочалась евакуація штабу дивізії, а також всіх мілких підрозділів. І тут об’явили, що Японія капітулювала. Штаб дивізії прибув у Грузію, зупинившись у Навтлуга біля Тбілісі. Коней та брички роздали цивільним, говорили, що по колгоспам. На території Навтлуга знаходились військові склади. Мене оставили передати сідла на склад, а штаб дивізії виїхав до Нахічевані на Араксі. Після здачі хазяйства на склад я теж поїхав до Нахічевані. Приїхав туди я перед жовтневими святами. Тут, в Нахічевані дивізія була розформована. Наш 14 ескадрон був перейменований в 773 ОСБ. У квітні ми виїхали в місто Кіровобад, Азербайджан. В 1948 році в кінці лютого я демобілізувався. Приїхавши додому, взявся на облік у міліції, щоб отримати паспорт, а начальник міліції — татарин, капітан міліції, мені говорить: „Їдь в Донбас, тоді отримаєш паспорт”, — я йому говорю: „Я на шахті був, а якщо в тебе є син, то пошли його туди”. Мені не давали паспорт 3 місяці, на роботу без паспорта не брали, звертався в інші установи, мені відповідали, що ми розберемося, ми вияснимо. В серпні мені дали тимчасовий паспорт на 3 місяці, а в кінці листопада видали постійний паспорт. І тільки тоді я зміг влаштуватися на роботу, на завод ДПРЗ в Кайдаках. Коли я працював у артілі «Металіст» по вулиці Філософській, в один із днів жовтня керівник артілі визвав до себе і сказав: „Треба поїхати в Червоногвардійський райвиконком”, — і назвав у яку кімнату мені потрібно зайти. Приїхавши в райвиконком і сказавши, що я з артілі «Металіст», і назвавши своє прізвище, мені дали анкету, щоб я її заповнив. Коли я прочитав, то відмовився її заповнювати, жінка запитала чому, і я показав їй один рядок, на що вона відповіла, що вони вирішать, що можна зробити. На цьому все закінчилось. У 1951 році мене теж послали у відділ кадрів, прийшовши туди, я побачив майора міліції. Привітавшись, він запропонував присісти. Переконавшись, що моє прізвище, ім’я та по батькові відповідає його даним, спитав, як я віднесусть до того, щоб працювати в міліції, я відповів, що ніяк, він спитав чому? Тому що так і так. Він подивився на мене і говорить: „Ти подумай, і ми ще зустрінемось”. Десь через рік ми зустрілись, і я знову відмовився. У 1991 році я зрозумів, чому все це було. В 1944 році проходив облік: скільки було вислано наших людей до Германії, і в цих списках в моєму прізвищі була змінена одна буква, і на мене не було досьє в державній безпеці. В 1972 році ми разом із дружиною були по туристичній путівці в Польщі. Були в таборі Освенцім, дружині поручили положити квіти до вічного вогню. Також були у Варшаві, Кракові, ще в Чехословакії, зустрічалися з поляками та чехами, були дуже цікаві розмови та спогади про минуле.