Доріченко (Пархоменко) Євгенія Максимівна
16 червня 1942 року
16 червня смутне й невеселе
Ох, тяжко відтоді у мене в душі.
Забрали дівчаток в навколишніх селах,
Погнали на гору ген-ген по шосе.
Забрали і дочку, що була єдина
Втіха на старість матері й мені.
Де ж тепер ти, доню моя ти єдина,
В Німеччину скрилась, як в морі на дні.
16 червня — день смутний, непогожий,
вирвав з мене душу й серце скровив.
Єдину дочку відірвав, скажений,
Осиротив батька і серце спалив.
Сльози мої ллються як той дощ осінній
За тобою, доню моя дорога.
Якщо вийду в сіни, стану на порозі,
Дивлюсь, що ставала там твоя нога.
Твій слідочок, доню, вітер десь звіяв,
І голос срібненький назавжди затих,
Пропала надія, що я нею мріяв,
Забудь за подружок, забудьте про них.
Та не забудь, доню, за батька старого,
За маму, за брата, що ще зостались,
І за сиротину Михайла малого,
Як будеш в неволі, то нам хоч приснись.
Ви були маленькі, я хліб заробляв,
Думав, виростайте, дасте мені спокій,
А німець даремно вас собі забрав
Як вернешся, доню, до себе додому,
Може, не застанеш нас усіх живих.
То знай, лиш тоді я думать перестану
І більш не згадаю пригод я твоїх.
Написав Максим Пархоменко — мій батько
16 червня 1942 року — самий чорний день у моєму житті. В рідну хату вдерлися троє озброєні автоматами поліцаї й насильно забрали мене до сільської ради, де вже було багато односельців. Посадили нас на підводи, які теж охороняли поліцаї, й повезли до м.Жашків. Там загнали нас як скотину в товарні вагони, брудні й немиті, протримали до ночі, а потім повезли в невідомість. За розпачем і слізьми ми не бачили навіть дороги. Скільки днів їхали, не пам’ятаю, в дорозі нас ніхто не годував і не напував. Поїзд зупинився аж під Берліном, так нам сказали.
Висадили нас, наче злочинців, у табір, огороджений колючим дротом, і поселили в дерев’яні бараки. На другий день нас розприділили по заводам на роботу. Я потрапила на завод «Сіменс», цех шпріцсарай. Ми обчищали й обпилювали напильниками якісь деталі, для чого вони, нам ніхто не пояснив.
На роботу, з роботи й у туалет нас водили під вартою, годували препогано: вранці баланда із брукви, гриби з черв’яками, обіду не було, а ввечері те саме, що і вранці. На рукава нам нашили знаки «Ост». Виходити в місто нам забороняли, за роботу грошей не платили, тільки іноді давали по п’ять марок. Били за кожну провинність.
Працювали ми від темна до темна, від голоду часто крутилася голова. Мене поставили працювати за станок, під час роботи так закрутилася голова, що поклала її на станок. В цей час підійшов надзиратель, який подумав, що я заснула. Він ударив мене по голові, я впала й розбила голову. І до цього часу цей шрам нагадує мені про пережиті на чужині муки.
23 квітня 1945 року вранці нас підняли по тривозі, построїли в колону й погнали на схід під вартою. Ми йшли цілий день, увечері нас зупинили на полі, де стояли дві скирти соломи. Там, під скиртами ми заночували, а вранці 24 квітня нас звільнили радянські солдати.
