Дибман Марія Борисівна

У тихе місто над Дністром — Могилів-Подільский увірвалася війна. Чорні ворони літали над містом, стріляючи по мирному населенню. Треба було негайно вирішувати свою долю. З маленькою донькою й старшою сестрою ми вирушили у напрямі вокзалу, але перед нами рушив останній вагон, і ми залишилися в місті. Всю ніч тривав бій, а на ранок по місту висіли об’яви, в яких писалося, що євреям потрібно носити спеціальні нашивки з шести кінцевою зіркою й було вказано вулиці, про яким вони мають право ходити. Через день вийшов наказ про гетто, в якому мають розташуватися євреї. Претором міста призначили Іванова, а його замісником вчителя СШ №1 Швидко. Призначили місцеву поліцію. Почався грабіж квартир людей, які покинули місто, і державних магазинів. Почали траплятися деякі українці, які відверталися, коли зустрічали євреїв, але дуже багато українців були людьми з чистою совістю, в яких залишилися людяність та милосердя.
Українцям заборонялося приносити в гетто продукти, поліцаї їх били, розбивали бутлі з молоком. Але такі, як В.Чумаков, Шиманські (мати й дочка Галя), Капачинська, Н.Бабак, Долгомостева, Матковська, незважаючи на страх, приходили в гетто й приносили харчі. Деякі мої колишні учні теж допомагали нам.
Одного погожого дня з’явилися об’яви по всьому місту: «Усім євреям прибути на вул.Мельника. Неявка — розстріл». Жандарми-румуни й поліції гнали людей на вокзал. Там нас роздягли й зробили обшук, після загнали у вагони, в яких возили худобу. Їхали недовго, раптом зупинилися. Відібрали старих людей, вони залишилися у полі (жандарми, напевно, їх розстріляли), а ми рушили далі.
Через деякий час поїзд зупинився, нас усіх погнали до брами. За брамою ми побачили страшно виснажених людей. Коли моя дочка побачили це, вона почала плакати й кричати: «Я туди не піду». Всіх нас загнали й розмістили в бараках. Голодні, нещасні люди попадали на підлогу, а вона була з цементу. Всі одразу позасинали. На другий день з’явився німець, прийшли майстри-перукарі з села й усіх нас постригли. Нас зовсім не годували. Всі стояли біля паркану й очікували на людей із села, які дуже часто приносили нам їсти. Дочка почала хворіти, але в бараку з нами була студентка медінституту Айдельман, яка мала деякі ліки з собою, і вона її лікувала. Люди вже не могли ходити. Голод, холод, знущання робили свою справу.
Одного дня до табору прибула команда СС, почали відбирати старих і дітей в один бік, молодих, здатних до фізичної праці — в інший бік. Нас із вигуками: «Аф арбайт» кинули в машини, моя дитина підбігла до машини, але німці били дітей і кричали :«Век!» Машина рушила, а мене всю дорогу переслідував крик дочки: «Мама, мамочка!» Так ми розлучилися. Дочка з сестрою Зіною залишилися в Печорі, а нас пригнали до с.Вороновиці. Загнали нас до зерносховища, а 4 ранку погнали вже на роботу в кар’єр. Тут нас чекав німець Макс-підривник, який звернувся до нас із словами: «До приїзду машини з камінням відпочивайте, носіть каміння удвох, жінкам важко носити таке каміння». Він цих слів, почутих від німця, сльози полилися з наших очей. Він нас дуже жалів. Не всі німці були звірами. А от у таборі був поліцай Мишко, той нас завжди підганяв. Були нестерпні морози, й у такі морози ми повинні були велике каміння відкладати в один бік, а мале — в другий, відстань між цими кучами була велика.
Їсти давали раз на день, люди падали від голоду, й ми ще з однією жінкою вирішили, що коли будемо йти з роботи, відстати й піти в село попросити харчів, потрібно було спасатися від голоду. Одягнена я була дуже легко, на ногах були великі на мене туфлі, і я ноги пов’язала ганчірками, щоб було тепліше, бо на дворі був сильний мороз. Але голод гнав людей шукати їжу. Прийшли ми до найближчого села, а куди стукати, не знаємо. Підійшли до одної з хат, рипнули двері, а ми зі страху зомліли. Нас зустрів чоловік зі страшним поглядом і вигукнув: «Ви до Сталіна йдіть, хай він вам допоможе!»
Пішли до наступної хати. Розчинилися двері, на порозі стояла молода жінка з привітним обличчям. В хаті було тепло та затишно. Жінку звали Ніна Крепка. Нас нагодували, ми переночували, а на другий день, коли люди з кар’єру йшли в табір, ми приєдналися до них. Нам пощастило, тієї ночі бараки не перевіряли. Німці не кожного дня перевіряли бараки.
До табору пригнали вагітну жінку. Ми всі ховали її, щоб не попала на очі німцям. Жінка родила в таборі дівчинку, але поліцаї дізналися й повідомили німцям. Німці шукали й знайшли ту жінку, забрали дитину й на очах у всіх розстріляли. Після цього випадку ніхто не міг заснути.
Переді мною стояла мета: потрібно втекти, нас всіх рано чи пізно розстріляють. Зі мною в таборі була молода жінка Міра Гейзель, і ось ми з нею умовились утекти з табору. Часто до табору приходила висока, струнка дівчина Толочна, ім’я своє не називала. Вона після закінчення десятирічки поїхала до бабусі в с.Тягульськ і тут залишилася. Я розповіла їй про наші муки, і вона пообіцяла допомогти втекти, принесла нам план втечі.
Настав той день. Коли ми всі поверталися з роботи в кар’єрі, я з Мірою Гейзель відстали. Було вже темно, нашої відсутності не помітили. Ми повернули до лісу. Коли затихли останні кроки, ми вийшли з лісу й повернули в село Тягульськ. Дівчина Толочна нам вказала, в яку хату ми маємо зайти, й нам розкажуть, як і куди йти.
Ми підійшли до потрібної нам хати, постукали. Вийшла жінка зі словами: «Йдіть скоріше, щоб вас не бачили». В хаті було тепло. З печі почулися слова: «Бідна багатостраждальна нація». Це був полонений, якого вже врятувала ця жінка. Чоловік був з цих місць. Він нам розповів куди ми повинні рушати далі. Потрібно було обходити головні дороги. Ми вийшли з хати й рушили в дорогу. Раптом почули дзвоник, це їхав племінник поміщика Шварца, який жив у цьому селі й в якого була слава ката. Але в цей час посипав такий лапатий сніг, що нас враз засипало й зробились ми невпізнанні. «Бачите, це нам сам Бог допомагає», — сказала Міра. Назустріч йшла жінка, яка розповіла як дійти до с.Никифорівка, а згодом, мабуть, пожаліла нас і сказала: «Йдіть за мною, я проведу». Йшли ми довго, заніміли руки, ноги. Жінка завела нас в село, постукала в хату. Вийшла жінка, вони про щось поговорили, нас пустили до клуні, принесли гарячого молока. Жінка сказала, щоб на ранок нас тут не було.
Вранці ми рушили далі. Довго блукали, пройшли два села, вже дійшли до наступного, але далі йти не могли. Настав вечір, ми постукали в першу хату при дорозі, ніхто не відповів. Двері були відчинені, ми зайшли. Всі спали. В цей час прийшла сусідка й каже: «Куди ви прийшли, тут живе поліцай». Раптом він прокинувся, подивився на нас і каже: «Я знаю хто ви, вночі я вас проведу, тільки вийде місяць, розбудіть мене, — а жінці тихенько каже: В расход підуть». І пішов спати. Як тільки він заснув, ми тихенько вийшли з хати. Скрипів під ногами сніг, наші кроки порушували тишу. Треба йти, а не знаємо куди, треба обов’язково запитати в селі. Підійшли до маленької хатинки й вирішили постукати. Нас пустив дідусь зі словами: «Бідні ви бідні». Ми його спитали про дорогу, а він каже: «Вам потрібно перейти Буг. Це ризиковано, на березі вартує німець. Я вас зараз відведу до людей, які допоможуть, але треба обережно, бо там живуть німці».
Дідусь нас відвів до якоїсь хати. Прийняли нас із острахом, бо поруч ворог. В хаті проживала жінка, в якої чоловік був на фронті. З нею жив сліпий брат. Жінка сказала, що в них ще є молодший брат, хороший хлопець, і він нам допоможе. Вона подарувала мені валянки, калоші, дала ганчірки перев’язати ноги й сказала: «Я мушу робити добро, щоб Бог урятував чоловіка».
Полягали всі спати, а коли почало світати, нас розбудив брат хазяйки хати. Ми одразу прокинулися. В дверях стояв високий, стрункий хлопець, він пояснив: «Вам потрібно перейти річку Буг. Коли німець буде йти спиною до мене, за цей час ви повинні перейти річку. На тому березі ліс. Вам буде важко, будете блукати, але там уже не страшно». Ми вирушили. Сестра юнака бігла за нами й шепотіла: «Господи, врятуй нас усіх!»
Підійшли до Бугу. І коли німець повернувся в той бік, де стояв хлопець, ми швидко перебігли річку. Опинилися в лісі, а куди йти, не знаємо. Довго блукали, не могли знайти дороги в село. Коли побачили розкидане сіно, й так по слідах цього сіна вийшли на дорогу. Прийшли в хату. А потрібно було перейти через румунський пікет. Зайшли в першу при дорозі хату й попросили хазяйку перевести через пікет. А вона сказала: «Якщо даси з себе жакет, то переведу». Що робити, треба погоджуватися. Різні люди траплялися, такі, що ризикували своїм життям, щоб нас урятувати, а були й люди без Бога в душі. Жінка ця довела нас до села Красне, звідти ми пішли на Шаргород, у напрямі Могильова.
Підійшли до Озаренецької гори, й тут нас побачили поліцаї. Вони посміялися, штовхнули нас у сніг і відпустили. Пішли ми по вул.Пушкінській, кругом темрява. Міра рушила до своєї домівки, а я провулками до своєї хати. Підійшла до хати, сіла й плачу. Хто на мене тут чекає? Живі дочка й сестра? Розчинилися двері й вийшов сусід. Він мене впізнав, заніс до хати. Всі зраділи, сльози радості лилися з очей.
Шановні юнаки та дівчата!
Я хочу вам побажати, щоб ви ніколи не знали того, що пережила я й моє покоління. Шануйте й любіть людину за чесність, добре серце, не дивлячись, якої вона нації.
Якщо знайдуться люди, які нам допомагали, низький їм уклін. Може, живі їх родичі, відгукніться.