Чабаненко (Галайда) Тетяна Марківна

Народилася 11 травня 1926 року в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області. До війни навчалася в школі, закінчила 6 класів, і тут почалася війна. Школи не працювали. Коли прийшли в липні 1941 року німці в наше село, то нас ганяли на всі роботи, робили і вночі. Коров доїли, дрова заготовляли на зиму, дорогу будували, взимку примушували сніг розгрібати. Обзивали і лаяли нас по-різному, ми для них були русіш швайн-шайзи. Потім, навесні 1943 року нас послали на спецроботу в радгосп «Перемога» і староста нам сказав, щоб ми робили там до глибокої осені. Жили ми в сараї на полу в соломі, годували погано, робили ми важко. Охороняли нас німці й поліцаї. Працювали від сходу сонця і до заходу. Нам це все набридло, ми всі вирішили тікати. В червні 1943 року всі розбіглися. Коли поліцаї полягали спати, ми опівночі, впевнені, що вони сплять, рушили в дорогу. Йшли цілий день і пів ночі. Додому прийшли увечері, раді, що ми дома переночували. А ранком приїхав німець з автоматом і 2 поліцаї. Почали кричати: «А русіш партизан, швайн-шайзе русіш, пух-пух», — наставляють автомат, схопив мене «за шкірку», потяг до брички. Ми кричимо, мама з малим братом, але що їм мої і материні сльози. Нам це не помогло, повезли до комендатури. Там нас усіх зібрали, хто повтікав, погрузили на машину і повезли в Нікополь на станцію.
На станції нас построїли по чотири, зробили перекличку. Староста каже: «Не плачте, там вас будуть квітами зустрічати». Оточили нас поліцаї, німці з автоматами і вівчарками, і погнали нас до вагонів. Ми кричимо, а нас лають. На путях стояли товарні вагони із соломою, нас, як скотину, позаганяли туди, закрили на крюк, підігнали 2 паровози і повезли зразу в Перемишль. Там нам зробили медичний огляд. Жили у бараках, потім погрузили і повезли нас далі. Куди нас перевезли, не знаю, в якийсь табір. Розгрузили, поставили по чотири, і знову німці і поліцаї нас гнали дубинками до табору. Ось вам квіти ті, що казав староста. На воротях табору нам видали по 20 копійок, і за 20 коп. нам давали баланду, і шагом марш по бараках. Продержали нас неділю і знову медогляд, і знову в путь в другий табір, і знову медогляд.
Вночі нас вивезли машинами і повезли далі. Приїхали ми в місто Хільдісхайм — від Гановера 30 км. Потім нас, 7 дівчат і 2 хлопця, забрали на сахарний завод в село Гарзум. Проробила я до нового року на заводі. Потім нас двох взяв бауер до себе на роботу. Прізвище бауера Пакель Матіас. Працювали дуже важко по 12 годин і більше. Жили ми в бауера на горищі. Годували краще, ніж в таборі. Одягали нас із біржі праці, дерев’яшки та черевики. У вихідний ми нікуди там не ходили, бо нам не можна було ходити, не давали поліцаї.
Пробула я у бауера доки не закінчилася війна. Нас визволили американці в квітні 1945 року. Коли вже можна нам було їхати додому, то в червні 1945 року нас звезли в табір, а потім передали нашим військам і повезли. Був допрос. Нас принижували, лаяли свої. Усього нам було.