Балдук Ганна Григорівна

Спогади про остарбайтерів. Прийшла третя весна в окуповане село (нині місто) Баштанка, що на Миколаївщині. Вранці, шостого березня 1944 року люди пішли в общину на роботу. Працювали до обіду, а з обіду розпочався масовий обхід подвір’їв румунськими вояками, які стояли в селі Баштанка. Забирали всіх чоловіків, які були вдома, а також по дорозі, з роботи. Забирали по двох, трьох, а то й чотирьох чоловіків із кожного двору, й зганяли до конюшень.
Мого чоловіка, Балдука Василя Івановича, та його батька, Івана Васильовича, схопили за кілька кроків від домівки. Коли їх привели до конюшні, там уже були односельчани: Сидорика Йосип, Сидорика Федосій, Кунпан Григорій, Шевченко Василь Прокопович, Сидорика Єфрем Іванович, Даневич Василь Якович, Даневич Яков Іванович, Даневич Павло Якович, Змієвський Іван Несторович, Змієвський Павло Несторович, Змієвський Григорій Антонович, Кушнір Клим, Кушнір Микола Климович, Плужник Яків Федорович, Черненко Сергій, Черненко Нестор, Чернуха Іван, Славінський Іван Васильович, Непом’ящий Никифор Фомович, Книжник Данило Данилович, Костюк Михайло Антонович, Сидорика Михайло Артемович, Олексієнко Василь Арсентійович, Кунпан Дорош Іванович, Пустовар Микола Іванович, Дуб’яга Петро Федорович, Величко Григорій, Теселько Іван Борисович.
Згодом ще й ще приганяли людей. Потім вишикували їх у колону й під вартою погнали по багнюці за 12 кілометрів на станцію Явкіно, де погрузили в товарні вагони і 7 березня привезли до міста Миколаєва. Там сиділи під вартою голодні й у холоді до дев’ятого березня. А дев’ятого березня підігнали машини і машинами під вартою вивезли до міста Одеси. В Одесі їх тримали до 14 березня, а потім знову погрузили в товарні вагони і повезли до Чехословаччини. Там знову деякий час перебували під вартою, ніби ізольовані від чогось на карантин. Із Чехословаччини до Німеччини люди знову зазнали перевезень вантажними вагонами. Голодних брудних і знесилених від постійної дороги чоловіків привезли в табір міста Касель, де вони змушені були жити в палатках шість місяців. Умови були нестерпні. Люди були застуджені, багато помирало. З Каселя розформували кого куди. Мого чоловіка з батьком відправили до міста Фульд. Працювали як каторжники на ремонтних роботах на станціях залізничних доріг й інших ремонтних та будівельних роботах. При будівництві бомбосховища мій чоловік, Василь Іванович, отримав травму голови цеглиною, кинутою німцем. Ця травма часто турбувала його протягом усього життя.
Люди жили напівголодні. Іноді їх виручали німці похилого віку, які просили в наглядачів остарбайтерів для допомоги по господарству. За це полоненим давали поїсти, хоча часто залишали голодними, не давши навіть шматка хліба за роботу.
У квітні 1945 року були визволені американськими військами. Звичайно, ці вже добре годували, але разом із тим агітували їхати до Америки. Але туга за Батьківщиною кликала додому. Коли американські війська переправили звільнених людей на територію Німеччини, яку зайняли радянські війська, мій чоловік, Балдук Василь Іванович, був зарахований у запасний полк, який був маршем відправлений в Україну до міста Новоград-Волинський. Звідти полк ешелоном був відправлений на відбудову Сталінграду (нині Волгограду). Праця на відбудові міста вирішила його подальшу долю. Так до виходу на пенсію він працював техніком, а потім інженером-будівельником. На жаль, його вже немає серед живих.
Односельчани і його батько, які повернулися додому, працювали на відновлення колгоспів, МТС, міста Баштанки.
Дружина остарбайтера Балдука Василя Івановича – Ганна Григорівна.