Таран Ганна Петрівна
Народилася 10.02.1924 року в с. Красилівка Броварського р-ну Київської обл. Перебувала у вигнанні в Німеччині з 8 червня 1942 року по 18 вересня 1945 року.
Молодь нашого села примусово виводили в Німеччину 8 червня 1942 року. Вантаження людей проводилася на Броварській залізнодорожній станції у товарні вагони. В Києві була перша зупинка, де нас перевірили на придатність до роботи за станом здоров’я. Тут нам дали на дорогу по буханцю хліба.
Наступна зупинка була в Польщі, де нам насипали по мисці супу, звареного з лушпиння. Потім нас привезли в Пятичасв. Звідси розподіляли людей кого куди (кого на заводи, кого на фабрики, кого до бауерів) на роботу. У Пятичасві нам теж дали по мисці супу, який був зварений із лушпайок та макаронів. З Пятичасва мене забрали на роботу в м.Штутгарт на фабрику «Роберт Бош». Разом зі мною сюди ж потрапили мої односельці Москаленко Ганна Іванівна, Зінченко Варвара Яківна та Москаленко Ольга Андріївна. Як тільки приїхали на фабрику, нам на кожного видали номери й знаки «Ост» (східні робітники). На голубому прямокутнику з тканини були виведені білою фарбою літери, ці клаптики нас примусили пришити на верхній одяг. А по номеру я була 179.
Інструменти, які нам видали для роботи, теж були пронумеровані. Працювала весь час на фабриці «Роберт Бош», а жила у різних таборах. Один рік жили в таборі, що знаходився у с.Велімдорфі, а потім перевели в табір у с.Детінчені, де ми були вже до визволення.
У таборі в с.Велімдорф вставали о 6 ранку. Перед роботою нам давали один чай, буханку хліба ділили на три дні. Наступне годування було о 18 (по дві миски вареної брукви). Це був так званий обід і вечеря. А через півроку почали давати добавку ввечері: дві картоплини, зварені в мундирі. Вставали вранці — хотілося їсти, і лягали спати — теж хотілося їсти. Молили Бога, щоб прийшов той час, коли наїмося хоч картоплі.
На роботу на фабрику ходили пішки 4 км. Водили нас під конвоєм поліцаї. Ходили колонами по три вряд, попереду колони собаки й позаду колони собаки. Майстром у таборі Велімдорф була жінка похилого віку Анна Шік. Вона з милості могла принести кому скибочку хліба, кому панчохи, бо зайвого одягу нам не давали, окрім робочого халату. Той одяг, що брали з дому, доношували, а халат робочий приходилося одягати просто на тіло без сорочки. Через півроку роботи на цій фабриці нас почали возити трамваєм. На ноги нам давали дерев’яні туфлі (гальц-шуе).
Працювали по 10 годин на добу. Виготовляли ми якісь деталі, а для чого, нам не казали. Майстриня пояснювала, що ми робимо моторокальт.
У 1943 році влітку, дати точно не пам’ятаю, перевели нас до другого табору, що знаходився в с.Детінчен, а працювали ми на тій же фабриці «Роберт Бош». Шефом у цьому таборі був Дальма, а його помічником Вільгельм.
Робота моя помінялася, я стала працювати на п’яти станках. Заливала масло в машини, подавала основу для виготовлення деталей, відчищала металеву стружку. Працювати ми стали по 12 годин на добу.
В цьому таборі вже була столова. Вранці давали тільки чай, на обід давали коли картоплю в мундирах, коли суп, коли капусту. Вечеря також була, а хліб, як і раніше, давали буханку чорного на три дні.
Ночували ми в бараках. Тут були двоповерхові нари, матраци набиті були дерев’яною стружкою. Видавали простирадло й ковдру. В цьому таборі мені видали одне плаття за весь час, що я там перебувала.
Визволяли нас у 1945 році американці. Відправили потім у збірний табір. Організували відправку додому. Їхали додому поїздом через Австрію. Потім приїхали у Угорщину, місто Яношхас. Нас висадили, й ми жили тут у зруйнованих будинках. Потім прибули в с.Чебредідек, де нам видали консерви й трохи хліба. Далі їхали поїздом через Чехословаччину, Польщу. Прибули додому, до свого села 18 вересня 1945 року.
