Рамський Петро Тимофійович

Народився в гітлерівському концтаборі Бремен-Гемелінг 21.02.1943. Хочу розповісти причину мого народження в концтаборі.
Моя мама, Рамська Анна Андріївна, народилась 1918 р. в селі Борсуки Лановецького району Тернопільської області, в бідній багатодітній малоземельній сім‘ї. Закінчила 4 класи польської школи.
Територія, де проживали батьки, відносилась до Волинської губернії Російської імперії, а після громадянської війни була окупована Південна Волинь Польщею до вересня 1939 року. Батько, Басюк Тимофій Андрійович народився1917 року в тому-же селі Борсуки в бідній селянській малоземельній сім‘ї. Даже дід Басюк Андрій за панування Польщі їздив на заробітки в Америку, щоб поліпшити матеріальне становище сім‘ї і дати можливість дітям вчитися. Навчаючись в сільській школі, молодий Тимофій проявив здібності до наук, ще підлітком писав вірші. Ще за режиму Польщі закінчив Кременецьку гімназію і Михайлівський народний університет. Прихід Червоної армії на землі Західної України в вересні 1939 року зустрів неоднозначно. Населення Волині, зазнавши гіркої долі за царизму, жорстоких утисків режиму Польщі, з приходом Червоної армії надіялись на кращу долю. З початком 1940 року по всій Волині і Галичині пройшли масові арешти вчених Львова, Тернополя Станіслава, інтелігенції, простого люду. До цієї акції приклала свою чорну руку НКВС сталінського режиму. Пішли ешелони невільників на Схід Уралу і Сибіру. З початком війни при відступі з Тернополя частина в‘язнів тюрем були етапом відправленні на Схід, а ті, що залишились, були розстріляні НКВС.
Населення зрозуміло, що таке радянська влада, і цими злочинними діями викликали супротив всього населення Західної України до радянської влади і після війни.
Басюк Тимофій уникнув репресій через те, що був призваний 1940 року до лав Червоної армії. Командування запримітило високий освітній рівень і направило Басюка Тимофія в офіцерську школу протитанкової артилерії в Вознесенську. Полк, в якому служив лейтенант Басюк Тимофій, з початком війни 22.06.1941 року був направлений на Південно-Західний фронт під Вінницю. Червона армія відступала не тільки від переважаючих сил фашистської Німеччини, а за грубих прорахунків верховного командування сталінського режиму разом зі всіма відступав і полк, в якому служив лейтенант Басюк Тимофій. Оборона столиці України Києва, подальший відступ, оточення. Лейтенант Басюк Тимофій опинився в відступаючій колоні командуючого Південно-Західним фронтом Героя Радянського Союзу генерал-полковника Кирпоноса. Останній бій в районі Шумейкового урочища, де й загинув командуючий. Полон, втеча, але лейтенант Басюк Тимофій пішов не на Схід, а на рідну Волинь.
Після багатоденного переходу від берегів Дніпра добрався до рідного села Борсуки. Фронт відкотився далеко на Схід, а на території Волині жорстоко почав хазяйнувати новий «визволитель», розстріли мирного населення, грабежі, вивіз молоді в німецьке рабство, ось що приніс німецький окупант.
Маючи гіркий опит фронту, бачачи, як себе веде новий окупант, Басюк Тимофій зорганізував з місцевих хлопів і полонених червоноармійців партизанський загін і дав йому назву «Фронт Української Революції» — ФУР, а щоб сім‘я уникнула репресій окупантів взяв псевдо «Володимир Яворенко». На початок 1942 року на Волині й Поліссі виникло чотири військово-політичних формування українського руху опору.
Перше: Поліська Січ-ЧПА отамана Т. Бульби-Боровця.
Друге: ОЧН(б) під керівництвом С. Бандери.
Третє: ОЧН(М) під керівництвом А. Мельника.
Четверте: Збройне формування «Фронт Української Революції», яке мало великий самостійницький рух на Півдні й Волині, Кременецького, Шумського, Почаївського, Лановицького районів під керівництвом Володимира Яворенко, справжнє ім‘я Тимофій Басюк родом із села Борсуки.
За своїми політичними переконаннями Яворенко належав радше до демократичного табору, ніж до націоналістичного, оскільки був прихильником УНР. Основна задача «Фронту Української Революції» — збройна боротьба з німецьким окупантом, захист місцевого населення від грабежів та вивезення молоді до Рейху.
Також на Волині були і червоні партизани, які прийшли з Брянських лісів і не визнавали націоналістичного українського руху опору. Поки ОЧН(М) і ОЧН(б) думали гадали, як поставитись до нового окупанта, Басюк Тимофій-Яворенко з весни 1942 року почав вести бойові дії против німецького окупанта. Визначні бойові дії загону «Фронт Української Революції» викрадення Кременецької повітової друкарні газети «Кременецький вісник», яка друкувалась при фашистах, на свято Андрія 1942 року. Напад на ешелон на перегоні Юськівці-Грибова неподалік від станції Ланівці, в якому були вагони з невільниками, яких фашисти везли до Рейху і награбоване добро. Знищили охорону, невільники розбіглися, а награбоване розібрали місцеві жителі. 29 квітня 1943 року карателі Кременецької повітової жандармерії спалили село Молотків Лановецького району, а жителів розстріляли — 617 осіб. Через два місяці Яворенківці підловили в борщовецькому лісі карателів села Молотків, частину карателів було знищено, але саме головне, що в цьому бою був знищений командир Кременецької жандармерії Єгер. Таким чином, яворінківці відомстили за трагедію села Молотків. Було багато інших боїв загону «Фронт Української Революції» з німецькими окупантами. В спогадах і книгах, описаних про Басюка Тимофія-Яворенко, він характеризується, як вдумливий, енергійний військовий командир. (Закінчив офіцерську школу Червоної армії мав фронтовий опит на Південно-Західному фронті, був патріотом України). В особистому житті Басюка Тимофія складалось не все благополучно. Ставши на дорогу збройної боротьби з німцями, все це відбилось на сім’ї. Щоб узнати де Басюк-Яворенко, німці вивели старого Басюка Андрія на розстріл. В обмін на місце знаходження сина обіцяли помилувати. Старому вдалось доказати фашистам, що син дорослий і він не вправі вплинути на сина «полюбити нову владу німецьку». На цей раз німці відпустили старого в надії, що син прийде провідати батьків і вони захоплять його. За голову Басюка-Яворенко фашисти давали 10000 рейхсмарок. В такій ситуації не міг Басюк Тимофій взяти відкрити шлюб з Рамською Анною Андріївною. Басюк-Яворенко договорився з патріотично настроєним православним священиком о. Собко, який мав прихід в селах Татаринці, Якимівцті (що важливо, о. Собко брав участь в бойових акціях яворенківців) про вінчання, таємно, щоб запобігти переслідувань окупантами.
Як звичайно ведеться в нас, українців, не обійшлося без Іуди. Стало німцям відомо, ким є Рамська Анна Андріївна Басюку Тимофію-Яворенко. На час арешту мама була обтяжена мною, і забрали ще мамину сестру, Рамську Антоніну Андріївну. Згідно з документами Бременського архіву, вже 17.06.1942 року мама і сестра Антоніна були рабинями Рейху в концтаборі Бремен-Гемелінг на вулиці Чепелінштрассе в так званому «русіш-таборі». 21.02.1943 року з появою моєю на світ Божий добавилось ще одним рабом нацистів з тих 18 мільйонів, що знаходились в Німеччині. Хрестили мене в католицькому приюті для підневільних робітників Східної Європи, що підтверджують документи архіву м. Бремен. Про життя в концтаборі не пам‘ятаю, але з розповідей мами і тьоті Антоніни знаю, що в цьому таборі був окремо і дитячий. За нами доглядали німкені. Вони нас вчили говорити по німецькі, бо приїхавши вже до України після звільнення, я розмовляв німецькою мовою, бо інших мов не знав. Життя в концтаборі до самого звільнення американськими військами було гірке, як всюди невільникам, головне — дожили до звільнення й кінця війни. Тоді постало питання повернення на Батьківщину, американці попереджували, що буде переслідування радянською владою, а була можливість не вертатись, але мама і тьотя Антоніна вирішили повернутись. Мама ще тоді не знала, що її чоловіка, а мені батька Басюка Тимофія нема в живих. Поки ми були в концтаборі, події на Волині розвивались своїм чередом.
Всі чотири роки військово-політичні формування мали свої загони. Поліська Січ — ЧПА Т. Бульби-Боровця і «Фронт Української Революції» ФУР Тимофія Басюка-Яворенко вели активну збройну боротьбу з німецькими окупантами, тоді як ОЧН(М) ОЧН(б) до весни 1943 року вирішували, чи вести відкриту боротьбу з окупантами. Саме життя їх заставило відкрито виступити против німців, але ОЧН(б) заявило про своє верховенство в національному українському русі опору, в якому не було єдності. Загони ОЧН(б) роззброїли на Волинському Поліссі Полісську Січ-ЧПА, мельниківців, а перед тим знищили центральний провід мельниківців в Житомирі. ОЧН(б) переслідували і «Фронт Української Революції» Тимофія Басюка-Яворенко. В книзі історика Г. Стародубець «ОЧН(б) в українському національно-визволительному русі на Волині в роки Другої Світової Війни (1941-1943)» говориться: «Водночас відбувається загострення між бандерівцями і «Фронтом Української Революції», вже згаданий нами командир одного з куренів ОЧН(б) групи Енея Крук дає наказ роззброїти самого Яворенко і весь його відділ. (274, с.31) Фактично ФУР діє, як самостійне військово-політичне формування. На скільки активною була його активність, можна судити з інформації, поданої у звіті ВО «Богун» ОЧН (б) від 01.12.1943 р. Автори документу висловлюють відкрите занепокоєння тим, що «в Ланівецькому районі гуляє Яворенко і до сих пір вони (Служба Безпеки) ОЧН(б) його не взяли».
Виходячи з реальної обстановки, переслідування «Фронту Української Революції» ФУР і членів сімей, ОЧН(б), командир Басюк-Яворенко, щоб уникнути братовбивства вирішує розпустити загін ФУР, а сам з найближчими друзями іде в підпілля, як від німців, так і бандерівців, щоб продовжувати боротьбу з окупантами. Агенти Служби Безпеки ОЧН(б) вислідили Яворенко. За неприйняття ідеологічної програми ОЧН(б), за відмову брати участь в братовбивчих акціях між поляками і українцями (в так званій «Волинській трагедії», коли поляки винищували цілі села українські, а українці — поляків) С.Б. закатувало Басюка Тимофія — Яворенко, а тіло кинули в криницю в селі Синівці Лановецького району в кінці лютого 1944 року. Після багаторічних пошуків вдалося мені знайти місце загибелі й ту криницю (вона повністю засипана і, як говорять сторожили, там він не один закатований С.Б.). Люди на Волині до сих пір бояться говорити правду про ті жахливі події. На наше звернення Тернопільська обласна державна адміністрація і Тернопільська облрада винесли рішення про перезахоронення командира збройного формування «Фронт Української Революції» на Південній Волині Басюка Тимофія — Яворенко і встановити пам‘ятний знак Герою в рідному селі Борсуки в травні місяці 2003 року.
Закінчилась війна, більша частина невільників повертались додому, і ми теж. Перебравшись через річку Ельбу зрозуміли, що американці говорили правду. Армія, яка звільнила Європу від фашизму зустріла нас з підозрою і зневагою до нашої біди, до співвітчизників, які не по своїй волі попали в фашистську неволю. Пішли перевірки, переперевірки, знущання радянських визволителів. Невинні жінки, а особливо жінки, які народили дітей в неволі, зазнали лиха, знущань, що не приведи Боже, ворогові не побажаєш. Хто був там, в нацистській неволі, добре знає ставлення фашистів, а повертаючись додому, радянських визволителів. Чим провинились ми, діти народженні в жахливих умовах, в неволі перед фашистами, визволителями Європи і радянською владою? Не дуже гуманно ставиться до жертв нацизму влада Незалежної України, яка не виконує Закону від 23 березня 2002 р. про «Жертви нацизму».
Хочу напам‘ятати слова воєнополоненного Андрія Соколова з книги «Судьба людини»: «Били за все: що ти народився, били що ходиш по білому світу», як окупанти фашисти, так і визволителі! Хочу відмітити, що я не маю ніяких претензій до Регулярних військ Червоної армії, яка звільняла народи Європи, я щиро вдячний їхньому ратному подвигу солдат, офіцерів генералів, я практично ставлю питання за те знущання, зневагу до своїх співвітчизників СМЕРША і військ НКВС, якої вони наробили біди, і також радянська влада разом взяті.
Пройшовши пів-Європи, не одну перевірку і не один пересильний табір з їхніми знущаннями, зневагою, на кінець на свято Яблучного Спаса 19 серпня 1945 року приїхали в рідне село Борсуки. Зустріла нас сувора дійсність. На початку, зимою 1945 року, Служба Безпеки ОЧН(б) закатувала старшу сестру мами, Наталку, і кинули в річку Горинь. Продовжувалась боротьба з радянським окупантом на Західних землях України, в тому числі і на Волині українських націоналістів з радянською владою. По своїх масштабах боротьби з націоналістами своєю жорстокістю до місцевого населення радянська влада НКВС перевершила німецьких фашистів. Я не можу підібрати слів, якими можна оприділити жорстокість! Велась безкомпромісна війна між НКВС і націоналістами-повстанцями УПА. Горіли села, на вітрі розгойдувались повішені, криниці були заповнені нічим не винними людськими тілами. По жорстокості НКВС фашисти були янголами. З архівних даних стало відомо, що більше п‘яти тисяч мобільних загонів НКВС було кинуто в Західну Україну радянською владою, переодітих під націоналістів, і ті групи палили, вішали, розстрілювали місцеве населення, партробітників радянської влади, окупантів, що викликали недовіру до повстанців НКВС і радянська влада добилась свого, що син пішов проти батька, батько проти сина, сусід писав донос на сусіда. Ворожнеча посіяна НКВС, принесла свої плоди. Люди стали звірами один проти другого. В цій обстановці не мала спокою і наша сім‘я. Вдень приходили агенти від влади зі своїми вимогами, а вночі приходили, чи то повстанці, чи то грабіжники-мародери, чи то спецзагонівці НКВС, озброєні, і не знати, як відповідати, чи пан, чи товариш, бо ті і ті вбивають, палять хату, вішають, ще світ не бачив такої інквізиції. В цій обстановці мама і вся наша сім‘я не признавались, що я син Басюка Тимофія, і документи були видані мені на фамілію Рамський Петро, а по батькові мама записала в пам‘ять загиблого чоловіка Тимофійович. В таких обставинах, які відбувались на Волині, по іншому поступити було неможливо. У 1947 році сім‘ю Басюк Тимофія вивезла радянська влада на Сибір, в Кемеровську область. Старий Басюк Андрій, мій дідусь, пережив громадянську війну, ІІ світову, но не пережив жорстокості влади Радянської і навічно спочиває в холодній Сибірській землі. Мама не признавалась, що я син Басюка, і по другому нас могли вивезти в Сибір, Казахстан. Ешелони з невільниками йшли один за другим з Західних районів України на Схід, і набагато більше, чим при фашистах на Захід. Скільки біди і горя зробила радянська влада населенню Західної України, один Бог знає, це не дається підрахункам. Архівні документи дають суху інформацію про вивезених, закатованих нічим невинних цивільних громадян Західної України. Наведу приклад, в селі Антонівцях Шумського району Тернопільської області був штаб повстанців, радянська влада і НКВС виселили всіх жителів села в Запоріжську область і другі райони неосяжної країни Рад. Село повністю зруйнували зарівняли і посадили ліс. Ви ні на якій географічній карті Шумського району не знайдете села Антонівці. Отак поступала радянська влада з непокірними селами! Щоб уникнути висилки друзі Яворенко порекомендували мамі змінити місце проживання рано, чи пізно знайдеться юда. Мама тікає з села Борсуки в райцентр Ланівці, і при допомозі друзів Яворенко поступає на роботу в чайну посудомийницею, і це дало змогу уникати спілкування, не бажаного, з владою. Після смерті Сталіна пішли полегшення. УПА припинило свій супротив владі окупантів. Но ніхто не міг гарантувати безпеки людям до самого розвалу Радянського Союзу. І тепер не має гарантій вже в Незалежній Україні?!
А тим часом підростав і я. Пішов до школи, но моє народження в Німеччині і хто мій батько особливо відігравало негативну сторону в спілкуванні з однолітками і дорослими, а також в школі. Мене міг любий обізвати фашистом, байстрюком, я був беззахисний, що дуже погано впливало на дитячу психіку. Вів життя замкнуто, сторонився людей, бачачи несправедливість, терплячи чужі обіди, я ще в дитинстві пізнав жорстокості цього життя на цьому білому світі. Закінчив 7 класів і коли постало питання на продовження навчання і негативний вплив в школі, а саме все пов‘язано було з моїм народженням в фашисткій неволі, я зрозумів тоді вже по дитячому, що дорога до наук мені закрита! Хотя я не був комсомольцем, але по їхній путівці поїхав в Казахстан на підняття цілинних земель в 1958 році. Працював на різних будовах, згодом вивчився на електрозварника і ця спеціальність була основною до самого виходу на пенсію по інвалідності. Подальше служба в армії і знову будови. Працював на будівництві теплових електростанцій, магістральних газопроводів Тюмені, Середньої Азії, Туркменістану, Білорусії, України. Працював чесно, як більшість громадян тодішнього Союзу. Знаючи жорстокі повадки радянської влади, по мірі можливості не йшов на конфлікт з нею, треба було жити нормально, як жили всі люди. 1988 році, узнавши, що в Києві відбудеться перша зустріч колишніх малолітніх в‘язнів, я був учасником 22-23-червня установчих зборів. Не забувайте, ще тоді міцно тримався «союз нерушимий», і це була велика перемога, накінець радянська влада визнала нас, колишніх в‘язнів концтаборів і примусово вивезених в неволю до Рейху. А скільки ці люди настраждались, скільки горя і біди зазнали до визнання владою. Влада надала хоть куці, а пільги страждальцям фашистської неволі. Це була перемога над владою. По всій території тодішнього Союзу почали організовуватись обласні, міські і районі відділення колишніх малолітніх в‘язнів фашизму.
26 квітня 1990 року було організоване Тернопільське відділення з послідуючою перереєстрацією в 1994 році, яке і досі функціонує в м.Тернопіль, вул. С. Петлюри, 6/14. Головою Тернопільського відділення було обрано мене, як учасника установчих зборів 22-23.1988 року від в‘язнів Тернопільщини. З самого заснування відділення працюю на громадських засадах безплатно. Основна робота нашого відділення, це надання інформації, роз‘яснення, пошук підтверджуючих документів про перебування на примусових роботах Рейху в роки війни, допомога соціального і правового захисту жертв-нацизму. Коли постало питання першої гуманітарної допомоги, багато колишніх невільників не мало документів, в одних відбирали при поверненні, другі самі нищили, боячись переслідувань, відділення надавало допомогу в вирішені цієї проблеми. Хочу замітити, що уже під час першої подачки діти, які народились, були обділені, їм видали по 400ДМ. На жаль, добивались колишні малолітні в‘язні (наша спілка), а в повному об‘ємі скористались дорослі нашими плодами! Щоб отримати моральний і юридичний мир від жертв-нацизму Східної Європи, уряд ФРН погодився виплатити другу грошову допомогу, і знову діти і уже сільгосппрацівники не підпадають під цей Закон, отримали категоричну відмову ФРН. З дозволу німецького Фонду був зроблений партнерськими організаціями України, Росії і Білорусії перерозподіл за рахунок працівників промисловості в сумі 1500 марок (по старому). Такого нахабства, цинізму ніхто не чекав з боку уряду ФРН, Бундестагу і їхнього Фонду. Розібравшись з тим Законом ФРН про виплати, я, будучи делегатом від України на Міжнародній конференції КМВФ, яка відбулась 14-17 жовтня 2001 року в м. Мінськ (Республіка Білорусь), офіційно відмовився від отримання цієї незаконної подачки. Моя відмова отримала підтримку і других в‘язнів. На засіданні «Круглого столу», який відбувся 22.10.2002 року в м. Києві, свою відмову підтвердив з цілою групою відказників. Про відмову ми підтвердили на Міжнародній конференції КМВФ 28-30 жовтня 2002 року в м. Дніпропетровськ. Нашу відмову на «Круглому столі» підтримали депутати Верховної Ради України, Кабінет Міністрів України. Направлені відповідні документи і резолюції Уряду ФРН і Бундестагу з вимогою переглянути відповідний Закон і внести зміни і доповнення про достойну виплату дітям до 12 років народження в неволі і сільгосппрацівникам. Яке рішення винесе Уряд і Бундестаг ФРН, невідомо?! Надіємось на позитивне вирішення цієї проблеми! Хоч є Закон про «Жертви-нацизму» від 23.03.2000 року, все ж приходиться відстоювати законні права на пільги і соціальний захист. Уряди України не виконують Закону «Жертви-нацизму». То один, то другий Уряд приостановлює дію окремих статей Закону, а це є немаловажний фактор при наших мізерних пенсіях. І от тут основне поле діяльності нашої Української спілки в‘язнів -жертв нацизму по захисту наших прав. Нас стає менше, треба приділитибільш уваги виходу книг-спогадів, спорудження пам‘ятників «Жертвам нацизму», проводити частіше зустрічі з учнівською молоддю, розповідати про ту жахливу війну ХХ століття.
Цими основними проблемами сьогодні займається Тернопільське відділення.
Я не є істориком, я описав своє бачення про події і наслідки тієї жахливої війни, будучи народженим в фашистському концтаборі, в якому перебувала мама і тьотя, а батько воював з німецьким окупантом, в деякій мірі причасний до цих трагічних на Волині подій і моїх батьків. Описав я на основі прочитаних книг і документів того часу, довоєнного, воєнного і після воєнного періоду сільської сім‘ї на Волині. Про це не можна забувати, про Трагедію Волині, всієї України, і наша мета не допустити повторення. За чесну працю був нагороджений медаллю «Ветеран праці». За поданням клопотання Тернопільської обласної держадміністрації і Облради, 29 листопада 2000 року Указом Президента України «За заслуги» ІІІ ступеня. Нагороду вручав сам Президент України Л. Кучма. В міру своїх можливостей і здоров‘я продовжую працювати головою Тернопільського відділення Української спілки в‘язнів — жертв нацизму. Хто відійшов в мир інший, хай їм земля буде пухом! А живим здоров‘я, якого до всіх Вас шановні побратими!