Іванов Іван Петрович

Народився 15 травня 1926 р. в с.Мар’янівка Карпівського району Полтавської області в сім’ї селянина-середняка Іванова Петра Дем’яновича, 1892 року народження, матері Іванової Євдокії Омелянівни, 1892 р.н. Мав двох братів: Іванова Олексія Петровича, 1918 р.н., підполковник запасу, який помер у м.Марганець у 1998 р., та Іванова Миколу Петровича, 1924 р.н., лікар, проживав у м.Одеса, де й помер у 1986 р. Мав двох сестер: Катерину 1916 р. та Марію 1928 р., які теж померли в с.Мар’янівка, а також батько і мати раніше своїх дітей.
У 1934 р. пішов у Мар’янівську неповну середню школу, яку закінчив у 1941 році, а через чотири місяці фашистські вояки окупували нашу територію, в 1942 р. 28 липня я був насильно вивезений разом із односельцями на каторжні роботи в Німеччину, в м.Гамбург, де нас держали в лагері, а потім почіпляли нашивки «ОСТ» і ганяли на авіазавод, в основному на алюмінієві пропелери. А в 1943 р. після майже безперервного бомбардування протягом місяця завод і місто було вщент зруйновано. Наш лагерь не зруйнували, бо був на окраїні міста. Уціліле устаткування заводу німці вивезли у Францію, м.Метц. Спочатку ми перебували в укріпленнях лінії Мажуго на кордоні, а потім перегнали у лагерь міста, де німці перевезли залишки станків і почали виготовляти деталі до літаків. Мене поставили учнем до німця, який працював на двох шліфувальних станках, де я дивився, як він працює, а потім показав мені на станок, щоб я працював сам, хоч я багато чого не понімав і робив браковані деталі, а щоб не били, я поховав їх у відходах. Кінчилось це тим, що мене відправили у штрафлагерь за саботаж, де були дуже сурові правила утримування, і через 1 місяць перегнали в концлагерь. Не знаю, як він називався, десь біля м.Страйзбург в горах, на висоті більше кілометра, де рідко буває сонце, завжди хмари, туман і сирість. У камені вирубані площадки для бараків, і як драбина зверху вниз бараки, а останній крематорій, який день і ніч димить. Але я не встиг побувати в ньому. Десь через 2 місяці нас, 60 юнаків (в основному це були французи, німці, серби), переправили одним вагоном-«телятником» в Австрію, в концлагерь Маутхаузен, а звідти через 3 місяці нас, більше 100 в’язнів, перевезли в концлагерь м.Пінц, де я перебував із серпня 1944 р. по травень 1945 р. і був визволений американськими військами. Після перебування декілька місяців у збірному лагері м.Пінц на автомашинах американці із своєї зони окупації перевезли всіх звільнених в Радянську зону, де нам вказали напрямок у збірний лагерь для перевірки та дальшої судьби у Венгрію. Після 2 місяців перебування у цьому лагері мене призвали до лав Радянської армії, де я ще п’ять років, з 1945 по 1950 р., служив у зенітних військах недалеко від тих страшних концтаборів у Австрії.
Після демобілізації працював на різних постах і посадах, маю стаж 45 років, ветеран праці. В 1951 р. одружився з Лідією Василівною, яка 1987 р. померла. Маю двох дорослих одружених синів — Миколу та Івана, трьох онуків і внучку, і правнука, і правнучку. Проживаю за місцем народження у своїй старій хаті на подвір’ї з сином, невісткою й онуком. Маю цілий букет хвороб (легені, шлунок, варікозне розширення вен, кіста, печінка). Недавно переніс інсульт. Мій лагерний номер колишнього в’язня концлагеря «Маутхаузен» — 91239.