Дика Зоя

Мене мати привезла з війни. Можливо у когось виникне питання? Скажу: так склалася моя доля.
У роки війни молодих Марію і Станіслава, українку і поляка, доля освятила коханням на примусових роботах у Німеччині. (В Нижній Саксонії поблизу міста Гослар).
17 серпня 1944 року народилася я, перша донька, названа батьком Зосею.
З «великої милості» господар Мартін Шредер написав розписку, що він забере маму з дитиною до своєї господи з пологового будинку села Грос Фльоте. І він таки створив для дитини, тобто для мене, всі умови. Придбав коляску, і одяг, і все, що потрібно було, але не робив ніяких поблажок для мами в роботі. Мама — сумлінна робітниця, українка-зросла в селі, тож і корови доїла, і дрова рубала, і в полі справлялася. Всяко бувало.
З її розповіді: « Інколи прийду до комірчини. А ти заплакана. Так і заснеш на долівці, а інколи приходжу, то пані господиня тебе на руках носить по двору і забавляє. Взагалі-то у нас були непогані господарі. Продуктів вистачало. Одягали. А от взуття було дерев’яне».
І бричку батькам дали, коли вони вінчалися в сусідньому селі, і охрестили там мене. А от якого віросповідання був храм, мама не знає. Каже: «Цим займався старший брат Станіслава – Янек. Мене навчили відповідати на запитання священика – так, так, то я і кивала головою. Батько ж знав, що робив!»
А ще мати згадує : «Ой! Як народила тебе почалось бомбардування. Американці нас звільняли. Я прямо зі столу схопила тебе і в бомбосховище. Там повно німців і так дивляться на мене – я а боюся, думаю – зараз уб’ють. Не зачепили. Бог відвів».
-Як ви опинились в Польщі?- розпитую маму.
-А яку першу чергу вивозили на вантажівках радянських невільників. Я залишилася з чоловіком.
Потім, уже весною 1946 року, німці вивозили поляків. Багато українських дівчат одружилися з поляками, і кожен віз свою в рідні краї. Роз’їхалися по всьому світу.
Батько і його брат Янек були родом з Крошневіце. (Красновіц, таку назву міста, мама сама перейменувала по приїзді. І так пішло по документації, навіть, архівній). У тому місті була недалеко залізнична станція, чула ще назву міста – Кутно, десь недалеко біля Варшави. Приїхали до Станіславових батьків. А там – будинок розбитий, батько Станислава, теж Станислав, тяжко хворий, з ліжка не підіймався. Був ще менший брат у Станіслава- Юзеф, мав років 18. Біднота велика. Мати його щоночі плаче – пропав ще один син безвісті. Сестри Ядвіги так і не бачила. Вона окремо десь жила з сім’єю.
-Виходить, їх було п’ятеро у батьків? – перепитую.
-Так, — веде далі мама, — і Ковальські хотіли їхати в інше місто до родичів, а куди точно, не знаю, начебто на північ Польщі. А в мене на думці…Як там вдома? Як моя мати? Мабуть, побивається за мною. А тут ще завагітніла другим дитям. І затіяла їхати додому. Станіслав зі мною.
Після закінчення війни їхали з Німеччини хто куди хотів. Навіть у нашому селі жив із сім’єю француз. А в 1946 році кордони було відновлено і матір з батьком розлучають – не так оформлені документи.
-Оформляй! – сказали батьку, — і через півроку поїдеш.
Угу! До цього часу.

Ланцюг життя.
(із книги «Золиво»)
Сповідую вам долю,
А в ній життя урок.
Про те, як із полону
Зробила перший крок.
Прийняв безмежний Всесвіт
В німецькому селі
Мій немовлячий лепет
Під стогони землі.
Поляк кохав вкраїнку-
Війна, любов і смерть…
Засіялась в загінку
Одвічна круговерть.
А хто відчув ту прірву,
Де тиша давить слух,
Ту материнську віру —
Сильнішу від розлук.
Як пронести крізь очі
Своїх односельчан
Священний гріх жіночий
І біль душевних ран?
Тобі вклоняюсь, мамо,
За мужність, за любов.
Страждала ти немало,
Та не зняла оков…
Не зрадила кохання,
Не зрадила батьків.
Купала мене зрання –
Полином із хлібів…
Своїм життям засвідчу :
Я – паросток війни.
Слов’янську суть увічню
Із часу глибини.