,

Риксієва Віра Михайлівна

Коли згадують Батьківщину, багато хто думає про щось надзвичайно велике, казково омріяне, намальоване спогадами про дитинство, і, звісно, воно було щасливим…
Та коли пригадує свої дитячі роки Віра Михайлівна Риксієва, пам’ятає велику вербу на околиці Хотинця, під якою вона опинилася після майже трьох років розлуки з рідним краєм. Вийшла з вагона поїзда на залізничній станції — сльози затуманили світ, ноги підкосилися, не могла рухатись, а в грудях клекочуть гнів і туга.
“На моє щастя, — пригадує Віра Михайлівна, — коло мене зупинився якийсь чоловік і запитав, чи не дочка я Михайла Бровічева? Отримавши ствердну відповідь, він покликав мою сестру Катю, яка була тут недалеко на базарі. Що то була за зустріч! Обидві голодні, замучені, одна одній назустріч не йшли, а рухалися повзком, бо ноги не тримали. Додому, до села Петрове, дісталися підводою. Спасибі землякові — добрій людині, який нас підвіз”.
Жахлива картина відкрилась перед Віриними очима — спалена фашистами хата, від якої залишився тільки цегляний бовдур. На подвір’ї — лише кам’яний льох, де під час війни та по ній і проживали Вірина мама та сестра. Старший брат додому не повернувся — загинув на фронті, звільняючи Білорусь.
До війни Віра Михайлівна жила на Орловщині у бідній селянській сім’ї в тому ж селі. Нужденне життя скрашувалось чудовим краєвидом: за селом був великий ліс, в якому літом рясніли різні ягоди, манили очі дітей лісові горіхи, багато грибів. А ще багато було цілющих трав. Мешканці села не знали заморських напоїв — чаїв, кави та їм подібних. Зате вони добре зналися на травах. Мама було просить: “Віро, а принеси-но звіробою чи суничок для заварки”. І весело було дітлахам навколо пузатого, майже відрового самовару. Життя здавалося райдужним і безтурботним.
Та війна обірвала босоноге дитинство. Сім класів, які закінчила Віра напередодні війни, були для неї університетами, провідною зіркою, що вказувала як вижити у важкі роки.
У 1942 році окупанти зайняли село Петрове. Відомо, що Орловщина під час війни була краєм, де діяли партизани. Тому поява в селі каральних загонів не стала чимось винятковим.
Одного разу сім солдатів у німецьких камуфляжних мундирах разом зі старостою Казначевим Володимиром Івановичем вдерлися на подвір’я Бровичевих. Батькові було наказано негайно збиратись до німецького обозу. Він категорично відмовився і заявив: “До Червоної Армії я піду, а до німецької — ні в якому разі”. Це коштувало йому життя. Карателі вивели його за хату і розстріляли. “А твою дівку, — гаркнув старший, — ми відправимо на роботу до Німеччини”. Схопили за руки і погнали під конвоєм до станції Хотинець. Мати тужила, благала не чіпати дочку. Вона ще хотіла передати донечці кружечку, щоб було чим пити воду (літо було спекотним і сухим). Та здоровило у німецькій формі штовхнув згорьовану жінку прикладом, вона впала в пилюку. Так і сьогодні її розпластана тужлива фігура з простягнутою кружкою стоїть у пам’яті Віри Михайлівни.
А далі було те, що творилося в багатьох місцях окупованої фашистами території. 12-15-річних підлітків розмістили на відкритих залізничних платформах, встелених соломою, і повезли на Захід. Через 7 днів малолітні в’язні опинились у розподільчому таборі в Німеччині. Arbeitsamt — це був невільницький ринок ХХ століття.
Звезли туди і малих, і старих. Чутно було крик, плач, різноголосий гамір. Йшло сортування за ознаками, відомими тільки “власть імущим”. Всіх постригли, провели “санітарну обробку”, одягли в смугасті роби, а на ноги взули диби — незграбні дерев’яні колодки з задертими догори “носами”.
Віра потрапила в табір, який розташований в лісі коло міста Альтенграбов. Навколо шестиярусний колючий дріт. Нелегке табірне життя доповнювалось виснажливою працею по 10-12 годин на заводі “Motion”, де працювала в гальванічному цеху. Обезжирювання гільз для снарядів відбувалось у ваннах зі смердючою зотрою у погано провітреному приміщенні. Молоді дівчата, надихавшись парів сірчаної кислоти, мали дуже бліді обличчя, які вмивались дрібними сльозами. За каторжну роботу — ніякої платні.
До усіх тих страждань ще добавлялось примусове донорство: декілька разів на місяць брали кров із вени, за що як винагороду давали одну морквину. Хто ухилявся від здачі крові, того нещадно били, після чого все одно брали кров.
Звільнила Віру Михайлівну від цієї каторги Радянська Армія у квітні 1945 року. Після фільтрації вирушила додому на Орловщину. На жаль, Батьківщина зустріла її голодом і руїнами. Щоб заробити хліба, щоб врятувати свою маму і сестру від’їжджає в Україну, в місто Луцьк. Волинь стала для неї другою Батьківщиною, де зустріла добрих людей, які допомогли їй стати на ноги — здобути середню спеціальну освіту й отримати роботу. Вийшла заміж, зростила двох дітей.
А зараз, перебуваючи на пенсії, не пориває зв’язку з людьми. Вона — один із засновників Волинського обласного відділення Української спілки, член його ради, бере активну участь у роботі клубу “Неспокійні серця”.
Брали кров також у жителя м. Луцька Бодні Петра Михайловича, який народився у с. Ольховець, Холмського повіту Люблінського воєводства (Польща), забрали з місця народження 15.03.1942 р., знаходився у таборі “Огрбек” в місцевості Фловеріх, потім працював у бауера. Зараз — інвалід другої групи.