Ліпкова Єфросинія Несторівна

21 червня 1941 р. Єфросинія Несторівна Ліпкова вийшла заміж. Яке ж весілля без святкової вечері. Десь — біля третьої ночі гості порозходилися, а о четвертій почалася війна…
Чоловік одразу пішов на фронт. Вона продовжувала працювати на фанерному заводі.
Одного разу, взимку, від незнайомої жінки отримала записочку. З неї дізналася, що чоловік у полоні у Житомирі. Приїхала туди. Там обміняла його у німців на яєчка, що їх купила на базарі. Привезла додому. Трохи пізніше, у березні, чоловік зник. Як потім з’ясувалося, пішов у партизанський загін Калашникова. Приблизно через рік (це був вже 1943-й) чоловік заскочив додому години на півтори — поїсти, переодягнутися.
А наступного дня Єфросинію забрали до гестапо. Там вже знали, кого вона приймала ввечері у себе — видала двірничка. Тоді, у гестапо, їй чавили пальці між дверима, вимагали, аби сказала, у якому загоні її чоловік. Може й не витримала б, сказала, якби знала…
Взагалі, вагітних у Германію не відправляли, але ще тоді ні вона, ні німці про її вагітність і гадки не мали. Їхали днів п’ять, голодували, кілька разів потрапляли під бомбардування.
Бауери, що її придбали, мали чимале господарство. Самі були вже старі, потребували помічників. Син їхній воював на східному фронті. Єфросинії вистачало справ: прала, полола, копала, доїла 18 корів, годувала свиней. Вона жила у будинку, в маленькій окремій кімнаті. Наприкінці грудня 43-го народила доньку, назвала Галею.
Німці терпляче ставилися до такого поповнення, аж поки у квітні 44-го не отримала звістку про смерть свого сина. Тоді зненавидів хазяїн “ворожу” дитину.
Якось після роботи не знайшла Євросинія у своїй кімнаті доньку. Обшукала весь дім та двір, потім наважилася спитати у бауерів. Хазяйка, стоячи біля печі, відповіла: “У таборі твоя дитина”. У пориві ненависті Єфросинія схопила стару за косми, довго била головою об піч.
За це її прив’язали мотузкою до велосипеду, таскали по вулицях. Потім посадили у поїзд і відправили у Бремен до штрафтабору. Там штрафників годували звареною у брудній воді бруквою, ввечері давали три картоплини. Коли через шість місяців хазяїн привіз робітницю назад, бауерша запитала: — “Навіщо нам небіжчик?” Те, нащо була схожа Єфросинія, інакше і не можна було назвати. Попервах у неї не було навіть сил, щоб начистити картоплі.
Але їй судилося вижити. Вночі виходила на двір, збирала вершки з виставлених бідонів з молоком, інколи знаходила знесене яєчко. Потроху відходила. Бауер дав адресу дитячого табору, де була її донька. Раз на два тижні дозволяв на власному велосипеді (до табору було приблизно 40 км) їздити провідувати малу.
Скінчилася війна. Але бауери її, як і багатьох таких робітників, ще не відпускали. Навколо ходили чутки, що осатанілі від люті есесівці вирізають у селах полонених. Коли есесівці прийшли до будинку, де вона працювала, Єфросинія сховалася під ліжком хазяйки.
Батьківщина не виявила любові до колишніх полонених. В Україні Єфросинію назвали “ворогом народу” та зрадницею, вислали за сто перший кілометр від Києва. Вона повернулася до міста, ховалася у сестри, тікала з дитиною від міліції. Прописки не було, сил не вистачало. Одного разу вона наважилася — з дитиною на руках кинулася під колеса машини, в якій проїжджав Микита Хрущов. Машина загальмувала вчасно. Коли скло опустилося, вона кинула до машини листа. В ньому вона просила Хрущова допомогти отримати прописку. Звичайно, когось після подібної вихватки могли і покарати — за замах. Їй, напевно, пощастило. Через кілька днів Єфросинія отримала прописку в столиці.
Першого чоловіка після війни вона майже не бачила — запив. Вдруге вийшла заміж. Народила сина. Працювала кондуктором, потім водієм трамваю, а ще 21 рік кочегаром у школі № 17, що на Подолі. Жила з чоловіком та двома дітьми у підвалі поруч з котельнею. У “квартирі” були щури, постійно висів смог, іноді підвал затоплювало. Єфросинія збирала документи про те, що їй необхідна нормальна квартира. Документів була вже ціла пачка, а квартиру все не давали. І тут знову збіг обставин, а, може, іще щось, більш сильне та невідоме, звело її з Хрущовим. Він у той час приїхав до Києва з Москви та мав виступити перед людьми. Вона пробралася до сходинок на трибуну і коли ними підіймався Хрущов, кинула через голови міліціонерів пакет з документами та проханням надати їй квартиру — і тікати. Через п’ять днів до неї приїхали люди з КДБ, все добре роздивилися. А трохи пізніше райвиконком виділив їй квартиру. Саме в цій квартирі, в одній з куренівських “хрущовок”, і розповіла мені Єфросинія Несторівна свою історію. Поряд з нами сиділа її донька (тепер вона вже сама бабуся) Галя.
— Як ви не побоялися кидати пакунок з документами під ноги Хрущову, адже вас могли заарештувати, посадити? — спитала я.
— Тоді мені було вже байдуже. Мене б заарештували, дітей — відправили б до інтернату. Їм би там було все одно краще, ніж у тому підвалі.
— Як ви вважаєте, це щастя, що вам вдалося вижити у таких складних ситуаціях?
— Не знаю, відповіла Єфросинія Несторівна, — іноді мені здається, що краще було б померти. Занадто важким було і залишається моє життя.
Сьогодні їй знову доводиться виживати. Вона отримує сорок вісім гривень сімдесят копійок пенсії при загальному стажі роботи 43 роки, живе з донькою. Саме це і допомагає їй не вмерти з голоду у наші мирні часи. Але вона не падає духом — у неї є діти, онуки, правнуки. До речі, не вона — її донька — все ж отримала грошову допомогу від держави. Не нашої — Германії. Як малолітній в’язень фашизму…