Стецюра Василь Михайлович

Я народився 6 вересня 1925 року в селі Гнилець (сьогодні це село входить до Моринської сільської Ради Звенигородського району, Черкаської області, а до 1959 року відносилось до Вільшанського району Київської області). В 1931 році вся сім’я переїхала на Донбас.
Батько був шахтарем на шахті № 38 Кураховка. Я в 1932 році пішов до першого класу, потім до 1941 року змінив 7 шкіл, переїжджаючи з одного на інше місце проживання.
В 1940 році старшого брата Івана призвали в армію, а я 1941 році закінчив 9 класів середньої школи. В січні місяці 1942 року, коли Донбас був окупований німецькими військами і почалось голодування, ми всією сім’єю: батько, мати, менший брат і ще менша сестра, вирішили йти в наше рідне село Гнилець пішки, зимою, тягнучи санки з меншою сестрою, якій було 6 років. Йшли ми місяць, з 24 лютого до 24 березня 1942 року. По дорозі просили харчі, нічліг, тощо.
Прибули в рідне село, своєї хати не було, харчів не було, але люди допомагали, чим могли, нашій сім’ї. І ось в кінці квітня мене викликали до сільської управи разом з такими хлопцями, як і я, погнали у районний центр Вільшану на медичну комісію, після якої погнали в Городище (там була залізнична станція), загнали в товарні вагони, замкнули їх і повезли в Німеччину. Довезли до Бранденбурга, в розподільчий табір, де відібрали нас, 25 осіб, і поїздом повезли далі на захід — край Ольденбург, район Єйфер, де поряд був військовий порт Вілгельмсгафен. Там же були військові заводи і табір робочих поляків, росіян, українців, народів країн Балкан, французів в селищі Занде. Нас помістили в конюшні ортсбауре-фюрера Едуарда Янсена.
Нам в стайню, де ми спали покотом, замість постелі завезли соломи. Надходила осінь, холодало, солома перетиралась. Ми змушені були щось видумувати, щоб покращити умови свого проживання, особливо в нічний час, адже поряд було північне німецьке море, погода вогка, проходили часто дощі, нам не було місця обсушитись, і ми вирішили написати листа райсхфюреру східних робітників Заукелю про наші умови проживання. Та не пройшло і тижня, як ми послали листа, в ніч приїжджають есесівці, оцепили наш табір, вигнали нас усіх з конюшні, вишикували, і головний есесівець Едуард Енсен сказав: “Нам нічого не буде, якщо ми всіх вас розстріляємо тут, а ваш лист ось тут у нас. Живіть там, де вас поселили, а зараз геть до роботи!” Після цього погнали до садиб бауерів, де ми працювали, підганяючи гумовими палицями. Проте, в приміщенні колишньої кузні побілили вапном, зробили двох’ярусні дерев’яні ліжка, наказали нам набити матраци і подушки соломою, взяти у своїх бауерів по одній ковдрі. Табір в 21 годину замикався до ранку, о 4 год. 30 хвилин нас піднімали й вели на роботу. Так ми працювали до 20 травня 1945 р. Це був робочий табір сільськогосподарських робітників. 20 травня 1945 р. нас усіх привезли в збірний табір міста Фарель, де нас зібрали десь 15 тисяч осіб з міст Вільгельмсгафен, Занде та навколішніх містечок і сіл. Фарель — це місто, в якому раніше стояла військово-повітряна частина, були бараки, відбудовані приміщення. Там був великий клуб, у нас знайшовся колишній робітник Харківського театру, організував театральну групу, і ми поставили дві вистави: “Сватання на Гончарівці” та “Назар Стодоля”. Текст вистав знав на пам’ять один хлопець з Одеси, прізвище його не пам’ятаю, він переказував нам з пам’яті “Три мушкетери”.
Потім нас автомобілями перевезли через річку Ельба в зону радянських окупаційних військ місто Неуштреліц, де мене направили в запасний полк рядовим солдатом. В зв’язку з тим, що я дещо краще знав німецьку мову, командир роти взяв мене ординарцем. Після цього мене перевели у військову частину міста Аберсвальде, потім в місто Берлін, Аеропорт Шьонефельде, де наша військова частина демонтувала літакобудівельні цехи і направляла на нашу Батьківщину.
В грудні 1946 року нашу військову частину направили в місто Ульянівськ, потім в місто Кам’янку і я проживав в тому військовому таборі, де мій батько служив в 1918 році. Після цього мене перевели в місто Пензу, де нашу роту послали в найближчий колгосп на косовицю ячменю. Я працював добре і за це мене преміювали відпусткою додому, але моя мати, менша сестра і брат менший були в Душанбе, а старший брат був заступником застави на станції Нау-Шахар, біля міста Термез на Афганському кордоні, куди забрав всю сім’ю після війни старший брат Іван. До речі, батько загинув в квітні 1945 року в Будапешті, брат помер в місті Ленінабад у 1947 році. Відбувши відпустку в Душанбе і Нау-Шахарі, повернувся у військову частину. Як відмінника військової і політичної підготовки, мене сфотографували і помістили фотографію у військовій газеті Приволзького військового округу. В березні 1948 року я був направлений в запас. Але коли запитали мене, куди оформляти проїздний квиток, то я сидів і вагався чи в Середню Азію, чи на Україну? І все таки вирішив їхати на Україну в рідне село, хоча тут були лише дядьки та тітки.