Сосніна Лідія Федорівна

Забути неможливо.

Я, Сосніна Лідія Федорівна, дівоче прізвище Стрілько, народилась в селі Стайки Кагарлицького району, тоді був (Ржищівський) Київської обл. 20 січня 1925 року.
До війни, в 1941 році, закінчила 8 класів. Коли почалася війна батька і брата, 1923 р. народження, забрали на війну. Зостались ми вдвох з мамою. В 1942 р., в липні місяці, почали молодих дівчат і хлопців, хто не був в армії, примусово вивозити до Німеччини. З нашого села тоді вивезли майже всіх. Відмовитись було неможливо. Погрузили нас на підводи і привезли в Кагарлик. Там погрузили в товарні вагони і повезли на Київ. Там нас помістили в якійсь великий двір з великими залізними воротами, звідки вийти було неможливо, десь близько залізниця. Потім погрузили в товарні вагони. Вагони закрили. Під музику поїзд рушив. Прощатись не давали ні з ким, навіть з матерями, які йшли пішки 60 км, щоб попрощатись зі своїми дітьми. В вагоні темно, нас багато.
Так ми попали в Німеччину. Там нам робили рентген і брали відбиток пальців. Попали ми в м. Там-Гарц. Нас вистроїли всіх в шеренгу. Німці ходили і вибирали собі робітників. Набирали в промисловість і до хазяїв.
Я і 8 дівчат з моєї вулиці попали працювати на воєнний завод. Працювали по 12 годин. Перша зміна була з 6-ти годин ранку до 6-ти годин вечора, друга зміна навпаки. Жили в бараках там у нас було 2 бараки, в одному жили дівчата, в другому хлопці. Лагер обгороджений високим дерев’яним забором з колючим дротом. В лагері надзиратель з пліткою і вівчаркою собакою. Для роботи нам видали комбінезони і шуги на дерев’яній підошві. На роботу і з роботи водили нас під конвоєм. Працювали біля токарних станків. Обучали нас німці. Тяжка робота і норма велика. По заводу ходити забороняли. З лагеря не випускали. Годували 2 рази в день баландою з брюкви та шпінату., 200 гр. хліба на день. За найменшу провину нас дуже наказували. Навіть били пльотками. Я жила в першому бараку. четверта кімната. Позначили нас знаком “ОST” з ним ми на роботі і в лагері. В нашій кімнаті було 16 дівчат. Ліжка на 2 поверхи. Я спала зверху, знизу моя двоюрідна сестра 1923 р. народження. Матрац і подушка набиті дерев’яною стружкою. Зразу за нашим лагерем був французький, за ним бараки наших військовополонених. Всі ми працювали на одному заводі.
В 1944 р. нас почали випускати з лагеря. За дві неділі до звільнення нас на роботу не пустили. В квітні місяці 1945 р. нас освободили американці, город взяли без бою. Після цього до нас в лагер приїздили наші офіцери. Ми зустрічали їх зі сльозами на очах і були дуже раді, що побачили своїх. Після цього нас погрузили на великі американські машини. Привезли нас до річки Ельби. Передавали нас американці росіянам. Там був дерев’яний міст, бо залізний розбомбили. З одної сторони мосту стояв американець, з другої наш. Всіх рахували і наш записував скільки приймав. Потім нас помістили в лагер. Там ми були не довго. Потім нас погрузили в вагони, вже пасажирські, але вікна були повбивані, в вагоні скло з вікон. Везли нас через Київ, потім Миронівна. Потім машиною на Стайки. 25 липня 1945 р. була дома. Після цього нас всіх визвали в район на допит.
Вчитись дальше не змогла. Справок не давали. Голова с/ради сказав вербуйся на завод, в нас було 3 цегельні заводи, або на Донбас. Завербувалась на завод. Робила на заводі, потім у колгоспі. З 1978 р. на пенсії. На фото я маю 62 роки вже на пенсії.