Скібицька Ганна Гнатівна

Я, Скібіцька Ганна Гнатівна, народилася 6 липня 1928 року в селі Родамишель, Луцького району, Волинської області, в сім’ї хлібороба. Батько Скібіцький Ігнатий Данилович, мама — Козел Олена Трохимівна. До шкільних років, проживала разом зі своєю родиною на хуторі «Зелений клин» села Радомишля, потім пішла в школу в село Мачківці, де з першого класу аж до війни навчалася на польській мові. Дома української мови мене навчав мій батько і мама. Жили ми не багато, але і не бідно, мали хліб і до хліба. Тяжко працювали у полі мої старші брати, я дома була з бабцею.
Почалася Велика Вітчизняна війна. Я ще була мала, але пам’ятаю як відступали бійці Червоної Армії, залишаючи своє майно в лісах, а в житах лежали поранені бійці. Люди їм допомагали. У нас переховувався командир Червоної Армії. Він ховався в хліву на даху. Потім пішов у партизани, але перед тим цей командир хотів дати батькові свій командирський годинник, але батько не взяв, сказав при цьому: «Я кормив тебе просто так і дав на дорогу. А цей годиннику віддай тому, хто тобі не дасть куска хліба».
Деякий час у нас було влади. Це була сама жахлива картина, тому люди творили помсту одне одному, а як що взяти до уваги те, що ми жили між різними національностями: поляками, німцями, чехами і українцями, то можна собі уявити таку міжнаціональну ворожнечу.

Початок війни.

Через наш хутір німці не йшли, бо там вічно болото та дуже вузька дорога. Йшли вони верхом, Польским хутором. Там я знала почті всіх людей, бо з їхніми дітьми навчалася в школі. Там була лавка, куди ми ходили скуплятися. Держав лавку Вятер — поляк. Пам’ятаю, як забрали євреїв, як вели з сусіднього села Хаїма, і він мені крикнув : «Прощай, Аня». Але я тоді ще не розуміла, що коїться. Ми з подругою бігали по подвір’ю і сміялись, мама взяла палицю та й почала нас бити, приговорюючи: « людей повели на смерть, а ви регочете». Мама пішла до хати. Я теж пішла, мама стояла перед образами і молилась. Через деякий час мама мені сказала, піти до лавки і купити сірників. Я пішла, а коли стала підходити до польського хутора, то побачила силу силенну німчури. На дворі лавки палав вогонь, жінки полячки сиділи і стікаючи потім скубали курей для фашистів. Лавка не працювала. По дорозі йшла воєнна техніка, я стола і дивилася на обочині дороги. Бачу їде вантажна машина, яка повно загружена цивільними людьми, а по боках сидять фашисти. Машина зупинилась. Німець окликнув мене, я підійшла. Вони схопили мене за руки і вкинули в машину, та й повезли. Привезли аж до Луцька – Гнідава. Там було Гетто для євреїв. Всіх загнали в Гетто я пройшлась по території Гетто і побачила дуже старих, худих замучених людей, що лежать на соломі, бо стояти вони вже не могли від голоду.
В моїй голові блискавично пронеслись слова мами: «Людей повели на смерть, а ви скачете і регочете». Я бігом побігла до брами, охорона ще не пішла, я стала плакати і проситися, щоб мене випустили. Фашист запитав : «Ті єврейка?». Я сказала, що ні, українка. Вони мене випустили і повезли на ж. д. станцію, де грузили людей в німецьке рабство, телячі вагони біли битком набиті невільниками.

У фашистській неволі

Привезли нас в якийсь табір в Польщу. Там була баня і медогляд, але стариків, які їхали з нами і інвалідів залишили на пероні – це мабуть була добича для крематорію. Люди тоді вже знали про ці душегубки, бо не хотіли заходити в баню, але собаки все-таки їх загнали. Якась жінка , що стояла біля мене сказала: « не митися нас сюди загнали». Але незабаром пішла вода і всі з облегшенням зітхнули. Потім нас розподілили кого куди. Мене привезли в місто Зінген Гогентвіль, там в цьому місті був великий алюміневий завод, як писали німці – «кожен сьомий депортований зі сходу працював на цьому заводі». Володарем був швейцарець, але про це дізналась потім. А тоді я працювала в формовочному цеху по 12 годин. Їла, як усі баланду із брукви, ходили в гольцшугах і тужили по своїй Батьківщині. Зразу захворіла. Піднялась температура. Мені дозволили не ходити на роботу, я день пролежала в бараку, а коли прийшли робочі додому, почався страшний ґвалт. Хтось поїв пайки хліба, які люди оставили собі на вечір, тому що ввечері дуже хочеться їсти. Чергова показала на мене, але їй люди не повірили. Тоді я вперше на своїй шкурі пізнала, що таке наклеп і дуже переживала. Робітниці була з мене, прямо кажучи, нікудишня. Я часто ходила до туалету, бо вистояти мені 12 годин було дуже важко. Це запримітив майстер, побив мене та вигнав на тяжчу роботу. Мене мусили носити носилки удвох з мужчиною в гарячу піч для опалення якихось деталей. Так я проробила всю зиму, але навесні мені стало погано і якось піднявши носилки, я впала. Цех був дуже великий, люду робило дуже багато різних національностей, вони закричали, стали бити по залізу і майстер злякався, що буде бунт, звільнив мене від тяжкої роботи. А старий майстер тайком приносив мені куски хліба з мармеладом. Поки я їла, він стояв і дивився, чи не йде хто. Через місяць мене відправили до хазяйки — аптекарки в село Тенген, район Зінген. Там мені було добре. Але моя хазяйка вважала, що я не умію читати і писати. Одного разу вона каже: « Подай цукор», я даю банку з цукром. «Звідки ти знаєш, що тут цукор. Ти же не вмієш читати?» Я кажу, що вмію. Вона не повірила, а коли я прибирала в аптеці, хазяїн аптекар каже : «Аня, тут отрута». «Я бачу що це отрута, тут же написано». Гіфт ввечері зробив мені екзамен. Я повинна була прочитати вірші Гейне. Мені це було легко зробити, бо я з першого класу навчалася на польській мові і трохи знала німецький, бо подружки були німкені, що жили на Україні.
Як то у хазяїна помер брат і всі поїхали на похорон. А ключ від аптеки забули, задзвонив телефон і я підійшла. То був господар він сказав мені: «Аня, нікому не давай ключа від аптеки і не кажи, що я його забув»! Але сусідка побачила, та сказала поліцаям. Вони винесли вердикт, що ця руська могла отруїти все наше село, бо вміє читати і знає, де отрута і хімікати. Мене відправили в інше село до бауерші, богатої хазяйки.
Вона жила з дочкою, її зять був на війні , приїхав у відпустку в чині генерала. Це було під новий 1944 рік. Новий рік ми зустрічали разом за одним столом. Генерал подякував підневільним робітникам за поміч своїй мамі. Я подумала тоді, що всі німці від генерала до солдата Вермахта зрозуміли тоді, що війна програна.
На початку 1944 р. мене відправили до біржі труда в м. Констанц, там нас вистроїли, а пані приходили і брали, приходили і брали хто їм сподобався. Мене взяла ще молода жінка і повела додому. Дома в неї було багато дітей – від 7 років до двох, вона зразу заставила мене прати дитячу білизну, а їсти в той день так мені і не дала. Так я ходила голодна і дуже ослабла, опухли ноги. Особливо ліва нога стала синя, все що я купувала, поїдалося дітьми і вони стежили, що я їм. Якби не сусідка з третього поверху яка попросила дозволу у господині давати мені ввечері кусок хліба з маргарином, бо сама давати без дозволу не мала права. Сама господиня загуляла з якимось багатієм, який мав свій замок. Представила його дітям. Але він більше до неї не прийшов. Вона посадила його в тюрму. Стала дуже злою –та й каже мені :» мій чоловік воює, а ти не хочеш глядіти моїх дітей». Я відповіла – «Зараз всі воюють». Вона розлютилась, покликала своїх дітей і каже ім. « Ходить кругом неї, та плюйте їй в очі, бо вона над нами сміється.» Діти їй кажуть – вона не сміється, а господиня – вона сміються очима! Вони ходили та плювали на мене. Після обіду прийшли гестапо, та й потягли мене до в’язниці. На допиті гестаповець мене запитав — то правда, що вони всі воюють, я відповіла – так. Він дав мені по морді так, що аж іскри засвітились в очах. Просиділа я там декілька місяців, мене випустили (але оштрафували). Дали роботу в готелі «Фалькен». Цей готель знаходиться і сьогодні поруч з швейцарською границею. До пограничного шлагбауму було метрів 30, не більше. Трохи збоку був пам’ятник Йогану Гусу. Тут його креміровали. Там кожен квітень збиралися студенти і співали. Я теж була там на тих сходах. Поліція не заперечувала. На пам’ятнику була слідуюча надпис :«Тут на цьому місті був спалений Йоган Гус в такому — то році». На другий вечір після роботи я пішла до того каменя. Там на ньому і досі є надпис –

О.Ві швере іст мейне тропф
Гіер іх вар гешопфт,
Гіер ентрунен вар
Об іх вар ніхт зо гефар.

В Констанці є музей Гуса. там бувають чехи і словаки. Зараз пам’ятника нема. Його перевезли від швейцарської границі. Чому? Хто знає. А тоді. На початку 45-го року. Констанц кишів від приїздів націоналістів, всі вони чекали відкриття кордону.
Настав 1945рік. Німці стали добрішими. Давали взуття, одяг. Мої господарі були, що правда, завжди добрими людьми, та й часи були інші. Я мила посуд на кухні ресторану готелю «Фалькен», мені з вікна було видно, як стояли черги людей. Щоб перейти на ту сторону через кордон. Десь за двоє суток границя була відкрита, людський потік пішов, а мені стало завидно, що я ще мушу мити посуд. Я стала виношувати план, щоб я самій перейти кордон. Десь за годину до приходу американців, я стала в чергу майже остання і встигла перейти на ту сторону, до нейтральної Швейцаріїї.

Швейцарія

Зразу я відчула себе вільною людиною. Зібрали нас на стадіоні і я бачила, як входили у Констанц американські та французькі війська. Мені дуже повезло, що я була в Констанці – цей город не бомбили, бо там був міжнародний червоний хрест. Алюмінієвий завод в Сінгені теж не бомбили, бо він був власністю швейцарського громадянина. До мене на стадіоні підійшла якась журналістка. І стала мене розпитувати, хто я, з якої я країні, де робила у Німеччині. Я показала на готель Фалькен – його було добре видно через кордон. Через день вона прийшла і принесла мені панчохи і журнал, на першій обкладинці цього журналу була моя фотографія. Я стояла, а на голові у мене був віночок із жовтих одуванчиків. Я цей журнал загубила. Потім стали нас сортирувати кого куди, по національностям. Пам’ятаю, мене запитали: « Ваша національність?» «Українка»,- кажу. Він подивився у список і каже: « Немає такої національності». Кажу: «Я — українка з Польщі». Польща є! вони відправили мене до поляків. Поїздом їхали до м. Монтри, що на французькому Контоні Швейцарії. Було там вже тепло, цвіли троянди, далі ми поїхали маленьким потягом кругом гори, ще вище вгору. Заходило сонце — Женевське озеро було, як на долоні і усі населенні пункти понад озером. Привезли нас в селище Монтри – Лезаван, там ми проживали у готелі, кормили нас погано (манна каша), але давали посилки червоного хреста. Я в’язала рукавички та шкарпетки з ниток, які мені давали, і за цю роботу платили якісь гроші. Я дуже любила шоколад і пресований виноград, без кісточок. Подружилась з однією дуже молодою австрійкою, ми завжди з нею лежали на сонці, я прогрівала свої слабі ноги, з яких ще не спала пухлина. Цвіли нарциси, все було білим, голова тріщала від запаху. Я була дуже молода. Мені тоді вважалось, що життя вічне і вічна буде моя молодість.
Але реальність взяла верх. Мене викликав поляк. Комендант табору і сказав . що завтра я поїду в Берн, де буду працювати. Комендант мене знав, бо його кімната була рядом з нашою, де я проживала. З тобою поїде гречанка Маріка з Солонік.
Ми приїхали в Берн, її зразу забрали кудись на роботу і я її більше ніколи не зустрічала. Мене забрав представник урядового готелю в Берні «Белеві Палац». Я прибирала кімнати у прислуги. Спілкувалися на французькій і німецькій мовах. Все йшло дуже добре. Город дуже гарний. Багато садів і зелені. Одного разу я примітила якусь суматоху на першому поверсі. Запитала у прислуги та почула у відповідь, що приїздить якийсь генерал зі свитою. Побачила газету, там був сфотографований військовий літак СРСР, як з нього виходять люди. Пройшло декілька днів я почула руську мову, то два зв’язківця тягнули телефонний кабель в кімнату генерала, що приїхав із Москви. Я заговорила , вони мене спитали, що я тут роблю. «Працюю!», а «коли ви вільні?», запитали вони. «Ввечері», — кажу. «Покажіть нам місто»?! ввечері я поїхала і показала їм місто, те , що я знала. Через деякий час прийшла в мою кімнату швейцарська поліція, стали робити обшук, нічого не знайшли. В один день мене привезли на окраїну Берна, де розміщалась Радянська військова місія. Генерал запитав мене, хто я, звідки, де народилась, хто мої батьки. Я все розповіла, з приміщення мене не випустили, і я там проживала десь з неділю. Потім сказали : «Ми вам квиток купили на потяг, поїдете до такої станції, там вийдете і підете в замок Гільфікон. Там багато наших людей. З адміністрацією ми домовилися. Тут ви працюєте прибиральницею, а там, на західній Німеччині так потрібні перекладачі, а ви знаєте мови».
Я так і зробила. Забрала свої речі, мене ніхто не зупинив , пішла на станцію, сіла на потяг і поїхала. В ночі потяг прийшов на потрібну мені станцію, я вийшла. Кругом було темно і нікого поряд. Запитала двох робітників станції, як знайти замок Гільфікон. Вони махнули рукою, мов їди по дорозі та і дійдеш. Стала йти, спочатку було кладовище, буле страшно, але я йшла, потім почалося село. Кругом темно, але в однім домі раптом засвітилося віконце. Я подзвонила від брами. Хазяїн вийшов на балкон і запитав – Хто ви і куди йдете? Я відповіла, що я іноземка і йду в замок Гільфікон. «Вночі ви туди не дойдете», — гукнув хазяїн. «Заходьте в дім.» я зайшла. Вийшла хазяйка, сказала, щоб я підіймалась на другий поверх, остання кімната на праву сторону, там буде постіль і піжама.
Переночувавши, привітні господарі, нагодували мене сніданком (каву, бутерброд і виноград). Подякувавши, я пішла далі і досягла своєї мети. Ось і він той замок. На невисокій горі стояв справді старовинний замок, кругом був старий сад, оливи, плівся виноград, побічні споруди. Я зайшла, мене зустріла жінка, говорила російською. Я розказала, що дуже боюсь, щоб за мною не прийшли швейцарські жандарми. Вона каже: «Ми вас заховаємо». Мене поселили в маленьку кімнату і я не виходила мабуть декілька днів. Потім мені сказали, що усі страхи вже позаду, ми їздили в Лігу націй під Женевою і вас зареєстрували, як біженку.
Що ми там робили?! Хто що. Ввечері були танці, годували, їздили в Лозану, Люцерну, милувалися горами і прекрасними краєвидами. Стали збиратися їхати додому. Нас сфотографували, підійшов состав, теж телячі вагони. Ми поїхали, пересікли кордон західної та східної Німеччини. Привезли на пересильний пункт. Там я пройшла повірку в СМЕРШІ і мене забрали на посаду перекладача до СВАП (Радянська Військова Адміністрація). Я працювала в Берліні, потім в Потсдамі, та інших містах Німеччини. Одного разу приїхала комісія по перевірці кадрів, я попросилася додому, на Україну, мені дозволили.

Повернення додому

Дала документ, перевезли через кордон, за мене рапортував якийсь мужчина у цивільному, якого я ніколи не бачила. Раненько я приїхала на батьківський поріг. Всі зраділи. Мама заплакала, бо нічим не могла мене накормити. Дома було скрутно, як після війни. Але в нас був хліб та молоко, тримали свиню. Я привикала до нового життя. Стали до нас дуже часто навідуватись небажані люди, випитувати. Мені все це було дуже неприємне, страшно. Я пішла пішком у обласний центр КГБ для реєстрації, записали, спитали, що хочу робити. Я відповіла, що хочу навчатись. Я поступила в медичний технікум на фельдшерсько — акушерське відділення, але довго мені навчатися не довелось. Я була заарештована і відправлена до Києва і там через рік засуджена на 10 років ГУЛАГУ.
Привезли в Тайшет, там був дуже великий табір. Мені показали жінку Калініна, вона сиділа в маленькій комірці, а поруч лежала купа арестанського лахміття. Показали Русланову, я з нею довго розмовляла. Вона запитала, за що я сиджу. Я відповіла, що за антирадянську пропаганду. Так було сказано в приговорі. Більше на мене тоді справила враження жінка Пятакова. З виду дуже старенька, але ще дуже гарна. Вона мені розповіла, що вже відсиділа своє, але її викликав «Кагебіст» і сказав: «Вам ще добавили 10 років. Сподіваюсь, що ми з вами не зустрінемось. Це для мене смертний вирок. Я стільки вже не проживу».
Через деякий час готовили відправку на Колиму. З поселка Уй, нас вели пішки, ми мали пройти біля чоловічого табору, який був прямо в полі, як щойно ми порівнялись з табором, раптом брама упала і чорна хмара мужчин кинулася на наш строй. З вишки закричали – лягайте! Ми впали на землю, автоматна черга косила людей, коли всіх перебили і був підйом, ми побачили, що вся земля була чорна. Покрита трупами. Мене кулі не зачепили. Погрузили нас на пароплав «Міклухо –Маклай», трюми були забиті арештантами, в морі почався шторм, ми підходили до берегів Японії ( це я потім зрозуміла). Хтось розповсюдив слухи, що в’язні намагаються захопити корабель і здати його японцям. На сходах в трюм прийшли два автоматника, один стояв вище, другий нижче. Ми ждали черги, а вони чекали команди, якої не було. Ми благополучно прийшли до бухти Нагаево. Там нас зустріли і повели строєм до міста, там в Магадані, на 4-ому км., була пересилка, там нас і розмістили. Ми стали привикати до холодів, видали нам ватні штани, бушлати, ушанки, валянки і номери.
Кожен в’язень ГУЛАГУ мав свій номер. Мій був – ДВ 685, я його носила на грудях, на спині, на рукаві і на шапці спереду. Як що начальство викликало, ми входячи казали :»ДВ 685 прибув по вашому розпорядженню!» Я робила на будівництві, на лісоповалі, хотіла повіситись, але мене спасли. Хворіла, підірвала собі шлунок, хворіла на туберкульоз легенів. Багато людей помирало, я теж думала, що мені кінець настане в ГУЛАГУ.
Але вийшло по — іншому. Помер Сталін, стали звільняти з таборів. Одного разу в наш табір приїхало багато начальства, вони всіх зібрали на апельплаці. Офіцер сказав: «Товариші!Ми знаємо, що 90 % вас невинні, в тому, чим їх звинувачують. Зніміть з себе номери»! Боже. Що тут робилось! Плач і сльози, люди почали рвати не собі номери. Один на другому з плечей, з рукавів, зі спини.
Стали розпускати арештантів. Давали довідку для одержання паспорту і 100 рублів на дорогу. Я теж одержала. Вийшла на волю, влаштувалась на роботу на промкомбінат в м. Ягодному Тенкінського району. Там знайшлись добрі люди, які мені дали собачого смальцю трьохлитрову банку і я забула про туберкульоз. Але ще і зараз я нарахувала на одній стороні легенів 17 зарубцьованих очагів.
Коли приїжджаю до себе в м. Луцьк, я обов’язково іду на могилу євреїв, які були розстріляні фашистами. Пам’ятаю, коли я приїхала з Німеччини. Одразу знайшла ту могилу, там ще не було пам’ятника, земля була потріскана від сонця. Я сиділа і згадувала усіх, кого знала – Янкеля, що жив в нашому селі, його дочок, зятя Хаіма, що кричав мені «Аню, прощавай!», коли його вели поліцаї. Я пригадала усіх. Рядом була хата якогось селянина, я пішла напитись води, та запитала у нього, чи жив він тут і в війну? Так! «Ви бачили, як привозили євреїв»? «Так», — відповів він. «Вони дуже плакали перед смертю». «І кричали?» — Запитала я. «Ні, вони сходили з машин мовчки, але першим йшов равін, він і вів інших за собою».
Нехай буде вічна пам’ять всім замученим фашистськими нелюдами. Тільки завдяки розгрому фашистської Німеччини ми залишились живі!