Легін Роман Йосипович

Перша світова війна розв’язана Австро-Угорщиною та російською імперіями, за новий перерозподіл Європи, призвела до нового їх зникнення на політичній карті Європи. Скориставшись історичним моментом, на їхніх розвалинах повстали десятки новин європейських незалежних i суверенних держав. Не пощастило лише молодій Україні. Західні сусіди — Московська більшовицька імперія та шовіністична Польща, ввергли Український народ у нову Кабалу, у нове рабство.
Історія Українських визвольних змагань XX століття знає епізоди жертовної боротьби з наїзниками та ворогами України. Боротьбі, що проводили в різних роках i місцях, в різних умовах, весь український народ. Сьогодні в нашому розпорядженні е достатньо документальних джерел про історію кілька десятилітньої боротьби за незалежність української держави, та у певній мipi, за саму екзистенцію української нації. Документи, що збереглися в apxiвax наших сусідів, часто дають однобічну, викривлену, i негативну інформацію, бо правдою про наші визвольні змагання ніхто із антидержавницьких центрів не дорожив. Тому-то особисті спомини наших очевидців i прямих учасників тих подій, дають більш повне відображення подій тих часів. Таким скромним учасником Другої світової війни i прямим очевидцем, судилося бути мені, Легіну Роману Йосиповичу. Родовід своїх предків я дослідив з 1848 року, коли Австро-Угорська імперія відмінила ненависне кріпацтво, i мого прапрадіда стали називати міщанином-хліборобом, старовинного княжого міста Галича.
Я, Легін Роман Йосипович, народився 21 грудня 1922 року в місті Галичі, у сім’ї Легіна Йосипа Андрійовича та Олени із родини Мацкевичів. Батьки-хлібороби, середнього достатку без “Коня i воза”. Крім мене в сім’ї росла ще моя сестра Ольга. Закінчивши непогано в 1935 році семирічну школу, я став перед дилемою — Що робити дальше?, — із-за фінансових негараздів вища школа мені не пахла, додаткової робочої сили в господарстві батьків не було потрібно, місце праці в державних установах українцям було закрите, а постійне безробіття та економічна криза, позбавили будь-якої можливості трудовлаштуватися на будь-яку роботу. Залишалось одне, активно зайнятись самоосвітою. Книга стала. моїм супутником в нелегкому житті.
А життя йшло своєю чередою. Наступив 1939 рік. На західну Україну прийшли нові визволителі. почалася ломка всіх підвалин суспільного життя, як в економіці так i в політиці. За націоналізацією приватної економіки, та державної колективізації сільського одноосібного господарства, наступили безправні арешти, розстріли та депортації до Сибіру політичних діячів та інтелігенції. непомірні податки, а особливо пограбування сіл від хлібних pecypciв, призвели народ до крайнього зубожіння. Тому-то народ i замінив слово “визволителі” на слово “грабителі”.
Не встигли перші “визволителі”, як слід ще отаборитись, як на обрію показались нові “визволителі”. Ці не тільки грабували хліб i м’ясо, але i родючу українську землю вивозили з України. Особливо жорстоким був 1942 рік, коли поруч з матеріальними багатствами, з України почали масово в примусовому порядку вивозити до Німеччини молоду здорову робочу силу для компенсації в індустрії та сільському господарстві вільних робочих місць.
Щодня десятками ешелонів молодих дівчат та хлопців везли в Німеччину на каторжні роботи. Одним із них був i я. В місті Франкфурт-на-Майні, в місцевому “арбайте-занті” (служба працевлаштування), купив мене, разом з декількома невільниками, представник фірми Гох i Тіф Бау Моленбрух. Фірма виконувала будівельні роботи. Тут я приєднався до українського підпілля, що працювало на теренах Гессіі (середня Німеччина), куди входили провінції Генав, Оберрессель, Ворнс, Бед-Ганбург та інші.
Наше завдання полягало в проведенні серед молодих українських невільників масово-роз’яснювальної роботи, про події у світі та в Україні, поширювали серед них українські газети, позичали українську літературу. Наші виїзди на терени були вкрай небезпечними, але все якось обходилось без інцидентів, до пори, до часу. Перші арешти нашої підпільної групи у Франкфурті-на-Майні гестапо провело на початку листопада 1942 року. В цю групу арештованих попав i я. 3 листопада 1942 по лютий 1943 року мене тримали в гестапівському ізоляторі, а з 27 лютого 1943 року в тюрмі попереднього утримання, де пробув в камері — одиночці до 6 травня 1943 року.
Слідство тяглося майже три місяці, воно базувалось на фізичних вправах есесівських слідчих над в’язнем. Тортури i побої, карцер з водою i хлібом, імітація розстрілу — все йшло в рух, щоб заставити нас говорити, але це їм не вдалося. Після піврічного перебування у слідстві i тюрмі нам було об’явлено про нашу дальшу долю. Відправлення нас на перебування до кінця війни в один із концентраційних таборів Німеччини.
Був чудовий весняний день — 6 травня 1943 року. Нас чотирьох друзів вивели з великих, залізом кованих в’язничних вopiт, загнали в автомобіль “чорний ворон”, а вже за деякий час ми сідали до арештантського вагону. Серед ночі поїзд зупинився на невеликому двірці Тюринського міста Веймар. 3 Веймара таким же, “Чорним вороном” нас досвіту привезли в Бухенвальд. Вискочивши з “ворона” ми побачили одноповерхову будівлю, в центрі якої чорнів досить мистецький із заліза виконаний напис “Арбайт махт фрай” (праця дає свободу). Нас “привітав” відбірною лайкою, якийсь есесівський чин, який наказав впустити нас до табору i там чекати до ранку.
Що являв собою концентраційний табір Бухенвальд? Це місцевість в лісах Гарцу, за сім кілометрів від містечка Веймар, на горі Етесберг до 1937 року було збудовано ціле містечко з дерев’яних бараків та мурованих двоповерхових будинків, з централізованою каналізацією i водопостачанням, із своїм величезним сільським підсобним господарством. Щоденний контингент в’язнів коливався від 70 до 85 тис. чоловік. Обороняла табір перша, моторизована дивізія СС.
Рано прокидався зі сну табір. Шоста година i вже всі на ногах. Біля нас появилось табірне керівництво, це в’язні зі стажем — німці. Вони нас ретельно обшукали i забрали все, хто що мав при собі, потім купання під холодним душем, дезінфекція в бочці зі смердючою речовиною, де треба було пірнати з головою. Від нас забрали наш цивільний одяг, взамін видали смугастий з кропив’яної мішковини, дерев’яне взуття, остригли наголо, із допомогою есесівців, гумових палиць та , кийків з нами провели інструктаж на тему, що таке табір, хто такі ми, i як необхідно працювати, щоб заслужити волю?
Мене приділили до робочої команди, яка копала траншеї для проведення каналізації від заводів, що будувалися поруч, а після закінчення їх будівництва, став працювати на дев’ятому заводі — прибиральником.
Одним із страшних місць підневільної праці були копальні по видобутку будівельного каміння — “Штейбурх”. За свідченням німецького в’язня N 6613 Роберта Лейбранда, “Штайбрух” був одним із головних постачальників трупів для крематорію, який день i ніч чадів чорним димом. Другим місцем, яке в’язні обходили стороною, був барак (блок) №46, в якому есесівські головорізи-”лікарі” здирали шкіри з живих людей, що мали багаті татуїровки, та проводили інші нелюдські експерименти. Тут щодня проводилися різні експерименти на. замовлення нацистської армії, над 50-ти молодими, здоровими в’язнями.
Бухенвальд був місцем винищення не тільки політичних противників третього Рейху. Його верховоди здійснювали прямий геноцид i проти зовсім невинних людей. За роки Війни, через Бухенвальд пройшли смертну дорогу 21 тисяча дітей, віком від 3 до 15 років. Тільки 904 з них залишились в живих на день визволення.
І ще хотів би згадати про день 24 серпня 1944 року. В цей день союзна авіація вчинила наліт на розташування есесівської оборонної дивізії, та навколишні військові заводи, де працювали біля дев’яти тисяч в’язнів. За неповних пів години роботи альянтської авіації, не залишилось каменя на камені від есесівських казарм, гаражів, та тих заводів, що майже три роки будувалися силами в’язнів. Правда не обійшлося без жертв з боку в’язнів. 354 чоловік було вбито i біля 500 чоловік поранено,
Як стверджує названий вище в’язень — німець Р. Лейбренд, Бухенвальд став також останнім місцем спочинку близько 750 генералів та старшин, офіцерів німецького вермахту, причетник до замаху на Гітлера 20 липня 1944 року. Вони усі були там розстріляні.
3 наближенням воєнного краху Німеччини, нацистський режим посилив свої репресії щодо в’язнів Бухенвальду. За даними табірної статистики в січні 1945 року прибуло до табору 24197 в’язнів, з них було вбито i замордовано 2002 в’язнів, або 8,3 відсотка, в лютому прибуло 13066 в’язнів, а знищено було 5523 в’язнів або 42,3 відсотка, в березні 1945 року прибуло до табору 6650 в’язнів, а знищено було 5531 чоловік, або 84,3 відсотка. За час існування табору Бухенвальд через його ворота пройшли 238980 в’язнів, із них 56545 в’язнів залишились там навічно. Така сумна статистика Дантівського пекла.
Але так уже створена Всевишнім природа, де все має свій початок і свій кінець. До кінця близилась епопея Бухенвальду. В ніч з 10 на 11-те квітня 1945 року вся есесівська банда почала покидати табір, в’язні негайно встановили свій контроль. О восьмій годині ранку на головних воротах табору затріпотів на вітрі білий прапор, а о 11-й годині табір вже охороняли американські танки.
За повідомленням штабу третьої армії генерала Патона на 11 квітня 1945 року в таборі залишилось в живих 22 тисячі в’язнів, із них 1,8 тисяч німців, 2.9 тисяч французів, 3,8 тисяч поляків, 1,2 тисяч угорців, 2,1 тисяч чехословаків, 1,5 тисяч іспанців, 4,4 тисяч росіян, а ще були югослави, голанці, бельгійці, австрійці, італійці, нації чорної Африки, не було тільки українців, які по волі Сталіна i Гітлера не були визнані за українську націю. їх рахували або поляками, або росіянами. I це не дивлячись на те, що 400 тисяч українців томилися в нацистських концтаборах i більше як 25 тисяч з них віддали своє життя за волю України.